Закон сжатой пружины

Відомі чотири види насильства: політичне, економічне, ідеологічне й фізичне. Та є ще один вид – насильство проти насильства.

Він притаманний будь-якій самоорганізовувальній системі, що керується власними законами. Насильство над такою системою може бути завершене за умови цілковитого її зруйнування. Лише тоді вона буде неспроможна чинити опір.

Цю думку легко проілюструвати на прикладі. Спробуйте сильно стиснути пружину і намагайтеся втримати її на заданому рівні. Якщо ви достатньо вперті й поставите собі за мету якомога довше утримувати пружину в такому стані, то через деякий час переконаєтесь, що всі ваші думки спрямовані лише на виконання поставленого завдання.

Тобто ви втрачаєте свободу і вже утворюєте єдиний комплекс з системою, над якою чините насильство.

Таким чином, насильство має просторово-часові обмеження і поза ними втрачає будь-який сенс, оскільки призводить або до загибелі системи, над якою чиниться насильство і, отже, зникнення об'єкта насильства, або до припинення його в результаті виснаження системи, що застосовувала насильство.

Упродовж останніх сімнадцяти років в Україні, по суті, чинилось насильство над здоровим глуздом.

Як наслідок, держава так і не спромоглася вийти з системної кризи – суспільство весь цей час перебувало і продовжує перебувати в ролі своєрідної стисненої пружини, на яку, до всього іншого, чиниться й додатковий зовнішньополітичний та зовнішньоекономічний тиск.

Як довго може тривати такий експеримент?

Рівень цинізму в українській політиці безмежний. Політична боротьба, політичне змагання – це норма, закономірність. Але політична війна між різними гілками влади, між політиками –  неприйнятна.

Політична архітектура цього не сприймає. Президентська кампанія по суті стартувала. Але в найгірших формах, кольорах і обрисах. Українське суспільство стало свідками тотальної руйнації державної машини за рік до виборів!

Під час приватизації державного (читай: народного) майна влада в Україні перейшла від комуністичної номенклатури до номенклатури олігархічної, капіталістичної. Досі триває розкрадання суспільного багатства. Влада перетворилась на закриту систему для своїх, обраних (між собою, а не народом).

Політична корупція стала методом управління державою і набула масштабів всеукраїнського стихійного лиха, подолати яке можна тільки системно, виробивши коротко- та довготермінову стратегію боротьби.

Сформована за півтора десятиліття система виштовхує на маргінес усе фахове, розумне й відповідальне. Держава неадекватна. В ній панує дикий ринок, популізм. Гостро відчувається брак національно-свідомої раціональної бюрократії, про яку мріяв Макс Вебер.

Так звана українська (постсовєтська) квазіеліта збанкрутувала. Бо справжня еліта добре розуміє та усвідомлює міру своєї відповідальності перед народом і державою. Політика так званого істеблішменту по суті антидержавна.

Він (істеблішмент) неспроможний (бо не бажає) проводити вкрай необхідні реформи – податкову, пенсійну, комунальну, медичну, адміністративну, судову.

Правляча політична еліта виявилась нездатною прийти до компромісу з основних питань зовнішньої політики. Українські політики перетворилися на телезірок.

Політична корупція в Україні стала методом управління державою і набула масштабів всеукраїнського стихійного лиха. Бездарні політики поставили Україну на межу внутрішнього дефолту. Заручником політичних міжусобиць став український народ.

У Верховній Раді точиться запекла боротьба за право керувати країною, за "місце під сонцем". Парламент нагадує біржу, закритий клуб за інтересами. У діях депутатів простежується приватний характер. Депутатський і суддівський корпус в Україні перетворився на касту недоторканних.

За свідченням народного депутата Михайла Сироти, який в серпні 2008 року загинув в автомобільній катастрофі, вже в другому скликанні (1994-1998) до Верховної Ради обрали близько двох десятків мільйонерів.

"В третьому скликанні членами парламенту стали більш як 110 мільйонерів. У четвертому кількість депутатів-магнатів подвоюється – їх налічується вже близько 200 осіб. І, нарешті, в п’ятому скликанні, 2006 року, число парламентських мільйонерів і мільярдерів досягло майже 250 чоловік, що становить потужну парламентську більшість.

Саме в п'ятому скликанні до ВР, вперше за п’ятнадцять років незалежності, не потрапив жоден академік Національної академії наук, жоден авторитетний український вчений.

У парламенті практично відсутні вчителі, лікарі, інженери, немає жодного селянина чи робітника. Соціальний склад народних депутатів цього скликання разюче відрізняється від соціального складу суспільства. Парламент перетворився на закритий акціонерний клуб великого капіталу. Верховна Рада перестала бути представницьким органом, адже інтереси найчисленніших соціальних груп населення в ній практично не представлені".

За сімнадцять років в Україні сформувався режим плутократії з усіма притаманними йому негативними рисами й особливостями: корупцією, нефаховістю, нехтуванням Основним Законом держави, дискредитацією виборчої і судової систем, правоохоронних органів (особливо міліції).

Плутократія в Україні стала основною формою влади, головним суб’єктом якої виступає найбагатший прошарок суспільства. Можна твердити і про існування розгалуженої мережі родинних кланів…

"У час кризи всі ресурси мали спрямовуватися на побудову нової системи, яка повинна прийти на зміну гнилій, відсталій, що підлягає знищенню внаслідок кризи, при цьому захистивши тих, для яких перехід від старого до нового може бути найболючішим.

Натомість усі ресурси кинуто на збереження гнилої, старої системи, тобто на поглиблення кризи. Адже, якщо зміцнюємо те, що має відійти, його відхід є все одно неминучий, але буде тривалішим і болючішим" (Лабораторія суспільно-політичного аналізу Центру з інформаційних проблем територій НАНУ)

Гостро відчувається брак державницьки налаштованої еліти. Замість неї постсовєтська квазіеліта дедалі частіше виконує заздалегідь написані спеціально для них ролі скандальних телезірок і телеведучих.

"Найкращих організаторів знайти і до праці державної притягти не може навіть найкраща виборна влада, бо вона перш за все мусить числитись не з талантом, а з партійним цензом людини. Вона навіть заінтересована в тім, щоб ніхто дійсно здібний і талановитий при державній праці не опинився, бо виборна влада може від того стратити довіру своїх виборців, їхню довіру переймуть на себе більш талановиті", – так писав про організацію державного апарату в Гетьманській Державі В’ячеслав Липинський.

Ці думки знаного українського політика залишаються актуальними й нині.

Треба змінити виборчу систему, слід змусити українських парламентаріїв ухвалити новий виборчий закон. Це єдиний цивілізований вихід із загрозливого для існування держави становища. До Верховної Рада мають прийти особистості, а не друзі, родичі та знайомі номенклатурних політичних бонз за принципом кругової поруки.

Закон про нові вибори має бути ухвалений депутатами чинної Верховної Ради, але на такий крок вони, звісна річ, не налаштовані. Проголосують "народні обранці" тільки тоді, коли усвідомлять можливість втрати свого статус-кво.

Момент істини настане лише за умови постійного тиску громадськості, якщо парламентарії усвідомлять неможливість утримувати суспільство-пружину в стисненому, деформованому, стані.

 

Олег Романчук, шеф-редактор журналу "Універсум", для УП