Партия регионов: без перемен
Партія регіонів погрожує провести масові акції, спрямовані проти дій уряду, який усе ще має розібратися у ситуації, що склалася, ще з грудня минулого року. Регіони зазначають, що акції протесту спричинені погіршенням економічної ситуації в Україні та нездатністю уряду нічого з цим вдіяти.
Тим не менше, заклик Януковича до звільнення Тимошенко не дає часу уряду для здійснення власних антикризових заходів. Минулого місяця Янукович дав уряду 100 днів і заявив, що інакше Партія регіонів "підніме весь народ".
Проте заяви Партії регіонів є лицемірними та позбавленими загрози бути втіленими в життя.
Лицемірними через те, що в жовтні Партія регіонів не голосувала за антикризовий пакет, що був ухвалений парламентом як необхідний крок для отримання резервної позики від МВФ у розмірі 16,4 мільярди доларів. Цей пакет був прийнятий завдяки голосам трьох політичних сил, що згодом утворили розширену помаранчеву коаліцію: Блоку Юлії Тимошенко (БЮТ), Блоку Володимира Литвина та незначної більшості "Нашої України" – "Народної Самооборони".
Регіони також не відіграли будь-якої конструктивної ролі під час економічної кризи. Партія мала можливість утворити коаліцію національної єдності, і якщо вона справді хотіла протидіяти економічній кризі, то могла б приєднатися до коаліції з БЮТ. Діючи таким чином, Регіони могли б разом із БЮТ взяти на себе колективну відповідальність за ведення боротьби із впливом глобальної економічної кризи на Україну.
Замість підтримки національної єдності, ПР вдалася до демагогії, стверджуючи, що нібито лише вона має лідерські якості для того, щоб вивести Україну з кризи. У 2006-2007 роках, коли Україна не страждала від жодної економічної кризи, Регіони утворили так звану "антикризову" коаліцію, говорячи про необхідність вивести Україну із "кризи", в яку її нібито втягнули два помаранчеві уряди.
Лідер фракції БЮТ Іван Кириленко казав: "Я ніколи не бачив, щоб Партія регіонів була задоволеною, коли коаліція створювалася без її участі".
Партія регіонів ніколи не мирилася із власною роллю в якості опозиції і тому ніколи не створювала тіньові кабінети та не лобіювала прийняття закону про опозицію. Вірячи в те, що лише вона – Партія регіонів – має право керувати Україною, ця партія показує, до якої міри її прихильність до багатопартійної демократії є ілюзорною.
ПР, що має угоду про співпрацю з "Єдиною Росією" ще з 2005, почуває себе набагато краще у типовій для країн СНД керованій демократії із керованим громадянським суспільством, ніж у плюралістичній демократії, поширеній в країнах Європи.
Янукович та інші лідери Партії регіонів усе ще не визнали законність перемоги на президентських виборах 2004 Віктора Ющенка та продовжують стверджувати, що під час другого туру цих виборів, переможцем яких Центральна виборча комісія оголосила Януковича, не було жодних фальсифікацій.
Вони звинувачують Ющенка у здійсненні фальсифікацій на Західній Україні, відмовляються визнавати законність рішення Верховного Суду від 3 грудня 2004 про скасування результатів другого туру виборів і продовжують вірити в те, що перемога Ющенка та Помаранчева революція були продуктом "американської змови", метою якої було недопущення до влади законно обраного президента Януковича.
Як зазначають Мустафа Найем та Сергій Лещенко, Янукович досі переконаний у тому, що п’ять років тому в нього "вкрали" президентство.
Чи визнала б Партія регіонів законність українських вільних та справедливих виборів, якби вона посіла друге місце? Навряд чи. Партія регіонів здобула перше місце на виборах 2006 і 2007, і лише внаслідок цього вона не оскаржувала їхні результати.
Чи визнає Янукович свою другу поразку від Тимошенко на президентських виборах у грудні 2009? І знову навряд чи, зважаючи на його довготривале небажання визнати результати виборів 2004.
Спадкоємці комуністичних партій залишалися при владі в багатьох колишніх комуністичних країнах після падіння комунізму у 1989-1991 роках, проте визнавали власну поразку на виборах демократичній опозиції. Починаючи з Румунії у 1996, ця демократична хвиля прокотилася Болгарією в 1997, Словаччиною в 1998, Хорватією та Сербією в 2000, Грузією в 2003 і Україною в 2004.
Українські партії-спадкоємці КПУ все ще мають засвоїти досвід цих ранніх прикладів змін внаслідок виборів і навчитися визнавати власну поразку.
Численні загрози Януковича не мають шансів бути втіленими в життя, оскільки акції протесту, які організовувала Партія регіонів, традиційно проплачувалися та не були спонтанними і часто призводили до прямо протилежних результатів.
Протягом семи років свого існування Партія регіонів має бідний послужний список організованих нею "акцій протесту". Громадянське суспільство Донбасу – як ми мали змогу спостерігати протягом Помаранчевої революції – є керованим зверху вниз, більше схожим на Росію, ніж на країни Центрально-Східної Європи.
Протягом Помаранчевої революції виборчий штаб Януковича не зміг організувати власну контрреволюцію. Активісти, яким платили за те, щоб вони приїхали в Київ, дискредитували акції протесту власним безмірним споживанням алкоголю, фактично зазнали поразки від помаранчевої сторони і повернулися в Донецьк після кількох днів "туризму" в Києві.
Так само і після Помаранчевої революції акції протесту, організовані Партією регіонів в Києві, були більш схожими на "політичний туризм", ніж на спонтанні акції незалежного громадянського суспільства.
Жителі східної України заганялися в поїзди чи автобуси під загрозою позбавлення роботи у разі відмови брати участь в "акціях протесту" і отримували за це щоденну плату. Це було прикладом не громадянського суспільства за зразком "знизу-вверх", а російської "керованої демократії".
Навряд чи такі акції будуть підтримувати олігархи-регіонали, які звільняють тепер своїх земляків внаслідок поточної кризи.
Партія регіонів має пройти ще довгий шлях перед тим, як зможе переконати себе в тому, що вона перетворилася в демократичну партію, яка сприймає правила гри плюралістичної демократії. Це потребуватиме визнання ролі тіньової опозиції і результатів виборів (незалежно від того, якими вони є), відмови від погроз усунення уряду та спроб "керувати" громадянським суспільством.
Після 1996 року, під час другої хвилі демократизації, партії-спадкоємці компартії визнали власні поразки на виборах та еволюціонували в демократичні партії європейського зразка. Партія регіонів власними діями, риторикою та відсутністю ідеології показала, що вона є скоріше партією, прихильною до автократичних євразійських, ніж до демократичних європейських традицій.
Це пояснює й те, що Партія регіонів практично не займається творенням власного іміджу на Заході та є незацікавленою у приєднанні до жодної політичної групи в Європейському парламенті (на відміну від БЮТ, Тимошенко та Ющенка).
 |
Тарас Кузьо, для УП
