Время фарисеев и ростовщиков

Ви пам’ятаєте: в дні тридцяти тиранів
Була та сама навісна пора.
Микола Зеров

Мені хочеться пишатися своєю країною. Вочевидь, це природне бажання кожної людини.

А ще мені хочеться, щоб країною, в якій я живу, керували найкращі, найрозумніші, найчесніші і найпринциповіші з-поміж нас. Це також природно, адже в усі часи саме сильні, харизматичні особистості, лідери від Бога, найуспішніше керували людськими спільнотами. Прикладів в історії – більш ніж достатньо.

Але – чи так у нас сьогодні? Хто керує Україною нині? Хто наші обранці і кому ми довірили право писати закони і представляти нас у владі, стежити за дотриманням прийнятих законів і розпоряджатися багатомільярдною державною казною?

Кого доля і Господь вознесли в т.зв. лідери нації?

І що, зрештою, відбувається у цій країні, розташованій не в африканських джунглях, і не на задвірках цивілізації, а – в центрі Європи?

Камо грядеші, Україно?

Є очевидним, що нинішня влада в країні виявилася абсолютно не підготовленою до драматичних викликів сьогодення. Більше того, її непрофесійні, нерідко просто дилетантські дії становлять загрозу для майбутнього країни.

Де обіцяний "економічний прорив"? Де "тюрми для злодіїв"? Де "покращення нашого життя вже сьогодні"? Ці, як і всі інші передвиборчі обіцянки, лопнули подібно до мильних бульбашок, не витримавши перевірки часом.

Свавільний волюнтаризм, неприкрита спекуляція, цинічна брехня, відверта демагогія і адресований постсовковій "біомасі" огидний популізм лівацького штибу, тотальна корупція, продажність і безмежна жадібність, відверті дурниці на державному рівні, школярство і бездарність у керуванні країною, намагання сподобатися під час виборів, повне нехтування законами фізичної економії, законами економіки і, зрештою, "законами" здорового глузду – ось візитівка абсолютної більшості теперішніх політиків і чиновників вищого ешелону.

І на них Бог і обставини поклали тяжку відповідальність керувати європейською країною. Ось візитівка теперішньої української влади – хоч як гірко і прикро це не звучало б.

Не доведено до кінця жодної з обіцяних і життєво важливих для країни реформ – ні податкової, ні пенсійної, ні комунальної, ні адміністративної, ні судової. Жодної.

Конституцію спільними зусиллями фактично перетворено в заручника персональних політичних амбіцій, в линву, за кінці якого цуплять кожен до себе.

Під приводом збалансування і розподілу влади вже не один рік триває війна між різними гілками цієї влади. "Політична реформа", здійснена, як ми пам’ятаємо, зусиллями Медведчука, Мороза і Симоненка, воістину виявилася міною сповільненої дії, свідомо закладеною під будівлю не лише українського парламентаризму, а й загалом усієї конструкції державної влади в країні.

Крісла державних чиновників використовуються представниками тієї чи іншої партії переважно не для розв’язання питань державних характеру, а – як можливість, як шанс для особистого збагачення і відстоювання партійно-корпоративних інтересів.

До парламенту, до рад усіх рівнів, а також в органи виконавчої влади нестримно суне бізнес і кримінал, зазвичай тісно, як у нас заведено, переплетений. Вони ділять владу в країні між собою, подібно до бандитського общака.

Відсутній системний, комплексний підхід до проблем державного будівництва. Складається враження, що держава рухається наосліп, ніби сліпе і безпорадне кошеня, не маючи ні тактики, ні стратегічного бачення власного розвитку.

Єдиний чин для преважної більшості державних чиновників, який працює на рівні інстинкту, на рівні рефлексу – це хапальний. Фактичний грабунок країни і її народу, який у нас чомусь замінили евфемізмом "дерибан"», – ось що здійснено справді талановито і майже до кінця.

Єдине, що залишається розграбувати – чи то під виглядом приватизації, чи як тепер, в обхід усіх законів – це українська земля – безцінний скарб, котрий валяється під ногами виключно тому що вимагає значних капіталовкладень і не обіцяє для скоробагатьків і нуворишів швидких надприбутків. Як, приміром, це відбувається в банківській, будівельній і деяких інших галузях.

Чому так сталося? Чому саме ці бездарні персонажі повидряпувалися не вершини політичного олімпу? О, це окрема пісня, і вона вимагає чесного, самокритичного аналізу нашого суспільного і національного організму…

Іноді здається, що державний механізм працює не завдяки, а всупереч волі і старанням цілого сонмища чиновників. Чого варте лише цьогорічна гривнева лихоманка! Хто винен – Нацбанк, дії якого більше нагадують знущання над населенням і національною економікою, чи уряд, котрий всіляко відхрещується від валютної лихоманки, цинічно і безвідповідально переводячи стрілки на політичних опонентів?

Ці надзвичайно небезпечні і згубні для української економіки "ігри" на валютному ринку країни незабаром можуть призвести до фінансового колапсу і спричинять нечувану за часів Незалежності хвилю банкрутств фінансових установ і промислових підприємств, що зумовить нові масові безробіття і зростання соціальних невдоволень.

Тим часом соціологи фіксують зростання соціального песимізму, негативних настроїв серед населення. Згідно з соціологічними опитуваннями, проведеними в листопаді 2009 року, дев’ять з десяти опитуваних громадян України оцінюють політичну ситуацію в країні як нестабільну і вважають економічний стан країни поганим.

Невпевненість у завтрашньому дні, яка зачіпає буквально всіх – від мільярдерів до волоцюг, соціальна нестабільність, апатія, зростаюча озлобленість і зневіра – ось характеристики сьогоднішнього дня, ось істинна ціна політики демагогії, популізму і брехні, що їх демонструє українська влада.

Хотілося б знати, що конкретно, крім виголошування буддійських рефлексій і патетичних пустопорожніх гасел та продукування ґвалту, робиться президентом, урядом і парламентом для протистояння кризі, котра мокрим рядном накриває усіх нас.

Адже є більш ніж очевидним, що держава за цих умов демонструє злочинну безпорадність і безвідповідальність. Немає чіткої сконсолідованої програми, чіткого, системного бачення, не робиться ніяких зусиль для того, щоб сконцентрувати інтелектуальні сили для знаходження шляхів подолання небезпеки сповзання країни в неконтрольований хаос.

Мильні бульбашки блідо-рожевої барви, що їх пускають високі чини, коли заходить мова про життя в умовах кризи, красиві і пустопорожні словеса у виконанні талановитих акторів цього погорілого театру, яким є нинішня піраміда влади – далеко не кращий спосіб боротьби з загрозою…

Що з нами відбувається? У чому причина того, що країна постійно вагітна політичними катаклізмами і конфліктами?

Однак навіть в умовах коли перед загрозою економічного колапсу з усіма його соціально-політичними наслідками потрібна консолідація усіх структур суспільства, навіть у цих умовах спритні спекулянти – як від влади, так і поза нею – знаходять можливість для того, аби нагріти руки на попелищі суспільних надій.

Прийняття парламентом закону про банківські кредити, за яким громадяни опиняються по суті безправними перед свавіллям банків – яскравий приклад "піклування" народних обранців, особливо в період кризи, про людей.

Бачимо, як у парламенті, під прикриттям демагогічної полови, формується доволі строкате політичне середовище, котре, незважаючи на полярні ідеологічні погляди, об’єднує єдина "висока" мета – майбутні президентські вибори.

На наших очах коїться щось неймовірне: у єдиному "державотворчому" коаліційному екстазі зіллялися ще вчора, здавалося б, непримиренні опоненти – рухівці, дехто з "людей президента", а також "народники" і "українські народники", "самбісти" і фактично "прімкнувшіє к нім" комуністи, котрі, як завжди, переконливо і огидно брешуть, заперечуючи свою співпрацю з цим дивовижним альянсом.

Наш політичний "бомонд" більш ніж за рік до майбутніх перегонів починає робити ставки, причому дехто, здавалося б, здійснює у цій ситуації доволі несподіваний вибір.

Хоча насправді подібні дії є вмотивованими – якщо зважати на мізерність і на ідеологічну фригідність переважної більшості представників українського політикуму. Щурі, як відомо, першими втікають із корабля, котрий потрапив у шторм.

Якщо ж продовжити морські аналогії, то за нинішніх загрозливих умов дії українських владців, вибачте, нагадують сюжет із якогось дешевого вестерну: жахливий шторм, піратський корабель тоне, а на його палубі між піратами триває запеклий і нещадний мордобій за володіння награбованими скарбами.

Судно тріщить по швах, гігантські хвилі вже накривають палубу, щогли ламаються, – а несамовиті грабіжники ділять здобич…

Данте колись писав про дев’ять кругів пекла, якими мусять пройти грішники.

Мойсей водив богообраний народ пустелею сорок років.

Проте – чи для нас писалися ці рецепти?

Чи маємо право чекати, поки скінчиться цей підлий час фарисеїв і лихварів?

Не певен.

Мабуть, недаремно сказано: "Батьки їли кислий виноград, а в дітей на зубах оскомина".
Бо – за все треба платити – за рахунками небесної канцелярії.
За гріхи попередників наших і за слабкість, проявлену ними в час, коли потрібно бути стійким і твердим.
За нашу теперішню легкодухість і зневіру.
За шкурну продажність і зраду.
За "нашу хату скраю".
За плебейський дух.
За зневагу до материнських пісень.
За паплюження дідівських криниць.
За плюндрування вітцівських могил…
Борги наші великі. Проте – навіть після найтемнішої ночі приходить ранок, а після найлютішої зими – весна…

 

Михайло Сидоржевський, для УП