Заметки по актуальным вопросам или Таки достали, но кто?

Давненько не вирували в Інтернеті такі пристрасті, чи не так? І давненько так не ризикували своїми репутаціями серйозні люди, встрявши у колотнечу навколо громадянської ініціативи "Достали!" та участі в ній "Української правди". І дуже давно не пропонувалося суспільству одночасно стільки дурниць і розумних речей, як у ці дні.

Одне слово, камінь упав у воду, кола розійшлися і змусили заколиватися хоча б певні стереотипи чи упередження у чиїйсь свідомості.

Головне тепер – реалізувати сакраментальний принцип: "Мухи – окремо, котлети – окремо" (не забуваючи, втім, що існують не лише щиросерді котлетолюби, а ще й любителі вишуканих страв із комах та гордовиті вегетаріанці, чиї інтереси також мусять бути враховані).

Не буду повторюватися – я особисто вважав і вважаю, що акція "Достали!" зовсім не є спонтанним виявом громадянської активності Юрія Романенка чи ще когось. Мої міркування з цього приводу викладені у відповідній статті, і я вдячний тим колегам, які додали аргументів на користь версії щодо політтехнологічного і позаукраїнського характеру цієї акції, а надто – написання її програмних текстів.

Хоча, звісно, міг їх писати й громадянин України, тільки добряче "поварившись" десь там у Білокам‘яній.

І спостереження Андрія Окари – мовляв, на російських телеканалах "дудєльщиків" не показували, то ж який там російський слід, - як не парадоксально, підтверджує зворотне – справді стихійну акцію, навколо якої було стільки шуму в Інтернеті, хтось би показав...

А щодо того, наче в Україні ніхто не здатен розіграти політичну багатоходівку, крім як у випадку із Гонгадзе, - то це не зовсім так. Одна із таких багатоходівок розігрується на наших очах і пов‘язана вона саме з Леонідом Черновецьким і премією імені Гонгадзе, про що трохи згодом.

Тож чом би не бути й іншій, однією з цілей якої мала стати дискредитація створеного Гонгадзе і на сьогодні найавторитетнішого в Україні Інтернет-видання?

Але мова не про те. А про дещо інше. Про сакраментальний середній клас, від імені якого безапеляційно виступив Юрій Романенко і який у своїй масі зігнорував запропоновану йому акцію. Одні вважають – тому, що "не дозрів", надто пасивний і лінивий. Інші – що мудрий, що не піддався на провокацію.

Та давайте поглянемо на проблему по-іншому: а хто він, отой середній клас, в чому полягають його інтереси і яка його соціально-політична роль у нашій країні (не державі, а саме країні)?

Повна відповідь на ці запитання дорівнювала б докторській дисертації, а тому – кілька тез до дискусії.

Ще не довелося зустріти бодай двох науковців, які б розуміли середній клас однаково (Із найбільш цікавих, як на мене, оглядів питання в українському сегменті Інтернету можна вказати два: "Третій стан України.

Активні громадяни" та "Середній клас в Україні: майбутнє народжується сьогодні". Охочі можуть пересвідчитися, наскільки непроста проблема визначення середнього класу, та ще й за наших умов.

Хтось головними його рисами вважає визначений (для кожної країни свій) рівень доходів, володіння нерухомістю, наявність власної справи та високу фахову кваліфікацію, хтось – помірний політичний консерватизм і задоволеність власним статусом, зацікавленість у підтримці соціальної стабільності, хтось – самоідентифікацію, яка тільки й робить людину із середнім рівнем достатку активним соціально-політичним гравцем.

А ще дехто вважає середній клас за теперішніх обставин соціологічним міфом, що його використовують різні політичні сили для одурювання виборців.

Спробуємо розібратися. Освіта? Так, безумовно. Але непогану вищу освіту мають і представники вищого класу, і деякі люмпени. Очевидно, має йтися про освіту, яка безпосередньо впливає на статус і фінансовий стан людини, яка виступає одним із головних чинників її добробуту.

Рівень доходів? Так, звичайно, - залежно від рівня ВВП країни та доходів на одну людину в ній. І цей рівень доходів має бути не просто середнім по країні, а таким, що забезпечує належний рівень життя, добробуту, ба більше – дає можливість купувати за власним бажанням книги, передплачувати газети й журнали, ходити в театр тощо. Принагідно: наявність масового платоспроможного передплатника змушує пресу (хай вона і належить якимсь магнатам) зважати передусім на інтереси громадян.

Володіння нерухомістю? Не просто володіння, а можливість її придбати, але не стільки для виробничих потреб, скільки для нормального життя. Бо ж у спадок нерухомість може одержати й представник нижчих прошарків, що не переводить його автоматично у лави середнього класу.

Власна справа? Далеко не обов‘язково. Але обов‘язково – наявність такої кваліфікації, яка, власне, і є твоєю головною продуктивною силою, твоєю справою; не ти шукаєш роботу у разі потреби, а тебе шукають компанії, бо ти перебуваєш у списках добрих фахівців. В той же час власну справу може номінально мати й людина з невеликими статками чи без певної кваліфікації (кілька торгових яток – чи це підстава, щоб належати до середнього класу?).

Крім того, на мою власну думку, саме представник середнього класу має вільний час. І не в тому сенсі, як у алкоголіків чи безробітних, а в сенсі змістовному – свободи від повсякденних клопотів про хліб насущний і навіть думок про них.

Нижчі класи постійно перейняті тим, як викрутитися на ті кошти, що вони їх мають; вищі класи зайняті примноженням статків, там зупинитися у гонитві за грошима не можна ані на мить (це дозволено тільки спадкоємцям великих маєтностей, що безтурботно розтринькують їх, або ж пенсіонерам). Варто забрати у середнього класу цю можливість – і він стає дибки, як-от у Німеччині початку 1930-х чи в Аргентині на початку 2000-х.

А ще: саме для середнього класу дуже багато важить свобода. Політична, економічна, правова. Без свободи дій немає ніякого середнього класу ані в сучасному європейському, ані в американському, ані в індійському розумінні цього поняття. Є просто більш-менш забезпечені люди, спроможні непогано прогодувати свої сім‘ї й купити авто та квартири в кредит.

Більше того, це – засаднича характеристика середнього класу.

Бо ж де він історично почав формуватися, цей буржуа, де виникло те саме Bürgergesellschaft чи то burgerliche Gesellschaft, - а саме такими термінами Гегель і Маркс називали громадянське суспільство?

У містах, де, як відомо, саме повітря робило людей вільними. У ХІХ столітті ці самі буржуа Європи не раз бралися за рушниці, щоб відвоювати у монархів політичні свободи. І – щоб поставити на місце люмпенів, котрі прагнули все забрати і розділити порівну, незважаючи на вміння і бажання працювати.

У самодержавній Росії ядром формування середнього класу були люди "вільних професій", а не купці та чиновники, які могли заробляти більше, але... Нарешті, у США масовий середній клас сформувався у повоєнні роки з тих восьми мільйонів демобілізованих чоловіків та жінок, які з різних видів урядової грошової допомоги обрали освітні гранти.

До цього адвокати, лікарі, інженери, викладачі університетів, науковці – це були переважно вихідці із вищих шарів суспільства або з представників середнього торгового капіталу.

Тепер до середнього класу влилася нова кров, - люди, які на свій страх і ризик зробили ставку на освіту. Вони виграли – без них не розпочалася б НТР чи, принаймні, на її перші етапи знадобилося б значно більше років. Далі вони обрали президентом свого однолітка Джона Кеннеді, а потім їхні діти з якогось дива влаштували бучу 1968 року, яка змінила і світ, і Америку...

Але досить. Фундаментальна відмінність нашого середнього класу від європейського, американського чи індійського – це не рівень статків, а рівень потреби у свободі. Втіхою для когось може послужити те, що російський середній клас взагалі перейнятий тільки статками і навіть демонстративно хизується – "ніякої політики". Але це вже хуторянство – радіти, що у твого сусіда здохла корова; хоча б тому, що він може спробувати вкрасти її у тебе.

На цьому про середній клас – поки що все. І про Юрія Романенка, для якого середній клас – це просто публіка з гаманцем середньої товщини – теж. Не випадково цьому персонажу із сильних лідерів симпатичні не Маннергейм чи Туджман, а Франко з Салазаром (пояснювати різницю треба?).

А тепер – про ту каналізаційно-політичну трубу, куди, цілком можливо, спробують "злити" український середній клас, який він не є. Про ініціативи майбутнього президента України Л.М.Черновецького. Я не жартую – вельми вірогідно, що таки президента.

Цитую Вадима Рабиновича: "Да. Достаточно проследить за действиями киевского мэра Леонида Черновецкого. И тогда становится очевидно, что он практически единственный человек, который не только понимает, что нужно делать в столь сложной ситуации, но и делает. И я считаю, что Леонид Черновецкий – политическое будущее Украины".

От саме у цьому плані знешкодження УП будь-яким способом і створення фальшивих організацій середнього класу (як колись – фальшивих боївок УПА) набуває великого сенсу. І премія Гонгадзе – також.

Бо ж треба буде показати Європі (яка ще цього прізвища не забула), який демократ київський мер, як він дбає про свободу слова et cetera. А всередині країни все може розгорнутися майже аналогічно київським виборам 2008 року – лише замість Турчинова, Кличка і Катеринчука будуть Тимошенко, Янукович і Ющенко.

А на їхньому тлі Черновецький має непогані шанси пройти у другий тур і майже автоматично виграти, хто б не був опонентом. Якщо з ним у парі ЮВТ – то прихильники ВФЯ голосують за "менше зло". Якщо у парі ВФЯ – то так само голосують прихильники ЮВТ. Принаймні, їхня значна частина.

І цього буде досить: 20% "своїх" виборців, ущент розчарована країна, згорнуті структури громадянського суспільства, розсварені й деморалізовані Інтернет-видання, пасивно-абсентеїстський середній клас.

І випускання соціально-політичної пари "в гудок".

Отож слід працювати, щоб такого не було. Ні за яких розкладів. І вже зовсім телеграфно – бо навіть коли важко знайти, що конкретно робити сьогодні, куди більш ясно – зважаючи на минуле – чого не слід робити ніяк і ніколи.

Але для цього потрібна виважена професійна розмова, а не безграмотні (але чомусь дуже популярні) істерики в електронних і друкованих ЗМІ. Бо, слово честі, таки дістали – з одного боку, дурнувата й соціально небезпечна влада, з іншого – не менш, а то й більш дурнуваті й безграмотні її опоненти.