ПАТологическая ограниченность

Після відставки Арсенія Яценюка визріла до того моменту патова ситуація в українському політикумі ризикує зберегтися щонайменше на весь майбутній рік. При чому, навіть за умови, якщо результативно будуть вирішенні питання про нового спікера чи чергові позачергові вибори.

Український політичний клас не визнає інших правил гри, крім гри з нульовою сумою. Переможець в ній має отримати усе і кожен бачить себе цим переможцем і кожний мріє про те "все". Формальне інституційне втілення цих жаданих позицій зазнали певної корекції за останні роки.

Якщо на момент помаранчевої революції повна перемога дорівнювала оволодінню президентською посадою, нині її тлумачення доповнилися "канцлером", фракцією в 226 імперативних мандатів, "двохпартійною системою".

Так звана "мега-коаліція" теж арія з цієї опери, оскільки передбачає боротьбу за вигідне позиціонування на старті, як вочевидь бачиться авторам, завершального етапу боротьби за абсолютну політичну першість.

До певного часу саме реальна політична конкуренція була одним із головних рушіїв для української демократії. Саме це принципово відрізняло Україну динамічної першої половини першого десятиліття нового століття від путінскої Росії, що в той час формувалася.

Саме політична конкуренція, наявність реальної, а не опереткової опозиції, утримували режим Леоніда Кучми від остаточного його сповзання до авторитаризму, а потім і підготували суспільно-політичну атмосферу для його повалення.

Сьогодні ж політична конкуренція в старому вигляді втратила не тільки свої розвиваючі функції для вітчизняної політики та влади, але й перетворилася на один із головних гальмувальних чинників.

Зараз ситуація, яка нині склалася в українському парламенті та, ширше, в політиці та державі в цілому, може бути охарактеризована як така, коли кожен з головних суб’єктів політичної боротьби не здатен здобути перемоги над конкурентами.

Нічого аномального з точки зору традиції більш зрілих, ніж українська демократій, в тому немає. Більше того, в останніх така ситуація є імунітетом від непомірної концентрації влади в руках однієї політичної фігури чи сили.

Але ні британські лейбористи та консерватори, ні французькі голісти та соціалісти, ні американські демократи та республіканці, ні польські "Право і справедливість" з "Громадянською платформою" не претендують на те, щоб взяти "в управління" всю свою країну, щоб безвідносно до інших "наводити порядок" в ній.

Нинішні ж фаворити майбутніх президентських перегонів виходять саме з перспективи, що треба "брати всю владу".

Навіть в умовах, коли ці настанови щодо концентрації влади в руках однієї політичної корпорації суперечать закладеному в формальні умови політичної гри принципу коаліційності. І незважаючи на те, що дві останні коаліції формувалися навколо основних потенційних претендентів на "остаточну перемогу" і саме це їх і зруйнувало.

В різний спосіб, але саме через переоцінку "світлих перспектив" своїх лідерів коаліції переставали існувати. Тому без зміни бачення їх ролі подібне майбутнє чекатиме і будь-який інший формат.

Отже, нинішня ситуація відсутності реальної можливості остаточного стратегічного успіху в усіх лідерів найбільше відповідає шаховій ситуації пату, коли наступний хід неможливий. Єдина відмінність в тому, що на українській політичній шахівниці змагаються не два, а три головних гравці.

Пат в звичайних шахах означає нічию і передбачає можливість наступної партії, де можна визначити переможця. Справжні гросмейстери до пату свої партії не доводять і, вираховуючи перспективу коли ніхто не здатен отримати перемогу, погоджують визнання дострокової нічиї.

Перегравання в нинішніх політичних умовах означало б парламентські перевибори. Але було зроблено все, щоб гра дійшла саме до завершеного пату…

Нинішня диспозиція дуже малоприємна саме через збереження принципів гри з нульовою сумою. Гравці мають максимальні амбіції щодо власного виграшу, але загнали себе в умови, коли не можуть вести продуктивної гри. А привид президентських виборів консервує ситуацію, і можливостей альтернативного виходу небагато.

Проте певні передумови для останніх все ж є. Український політичний клас, чиновництво, бізнес, виборці повільно, але рухаються в напрямі до великого відкриття – українська політика тримається не на трьох китах Тимошенко, Януковичу та Ющенку.

Може це і парадоксально з точки зору "рейтингоманії" та "рейтингомагії", але найбільш придатним для гри по-новому виглядає середовище, орієнтоване на підтримку президента.

На перший погляд, з точки зору домінуючої в політичному дискурсі логіки концентрації всього і вся (кадрів, ресурсів, капіталів тощо) навколо лідера як визначальної конкурентної переваги в змаганнях за головний політичний приз, високий градус диверсифікації в колишньому НУНСі виглядає непереконливо.

Згідно з цим кліше, позиції Віктора Ющенка після розколу в раніше повною мірою орієнтованого на нього блоці суттєво послабшали. Дійсно, перехід значної частини учасників блоку до фактичного слідування у фарватері найбільш актуального на даний момент політичного опонента дає свої підстави для таких тлумачень.

Але якщо спробувати врахувати самостійний електоральний ресурс "відщепенців", то картина вже виглядатиме не так однозначно. Ну і потім – їх не так просто вписати в існуючу бютівську структуру та ієрархію. А розмови про "об’єднання демократичних сил" навколо (чи в межах?) БЮТ виглядають взагалі занадто ідилічними і пропагандистськими.

Різні фрагменти пропрезидентського блоку у ВР VI скликання по-різному позначають поле можливостей для гри президента. Але щоб це чіткіше побачити, варто відійти від традиційних редукцій на кшталт "Ющенко – це Балога", "президент = Банкова" або "Наша Україна виконує вказівки Банкової".

Остання теза є не просто спрощенням, а більше схожа на перекручення. Хоча б тому, що керівництво "Нашої України" рішуче відмовилося від включення в пропрезидентський виборчий блок патронованого Балогою "Єдиного центру" і ніякі засоби впливу не принесли зворотного результату.

Власне глава секретаріату Балога, з одного боку, та голова "Нашої України" В. Кириленко, з іншого, уособлюють два головних вектори маневрування глави держави в режимі виходу з нинішньої патової ситуації.

Перший варіант – це зближення з ПР заради протистояння Тимошенко. По суті, це є продовженням слідування кількоразово згадуваної тут логіки протиборства, коли потенційна сума виграшу дорівнює потенційній сумі програшу.

За великим рахунком така перспектива повторює на своєму рівні вересневий мезальянс ПР з БЮТ, тільки в даному випадку його вістря направлене вже не проти нинішнього президента, а проти нинішнього прем’єра.

Варіант інший – це відхід від зацикленості на форматах парламентсько-урядової більшості, від заміни її програмних засад розігруванням карти "вірності коаліції" до визначення і відстоювання базових пріоритетів та принципів.

При цьому акцент на переобранні, нині вже домінуючий для діяльності президента, може бути трансформований в акцент на результативному доведенні переваг альтернативи, уособлюваної в нинішніх реаліях Ющенком.

Ющенко - єдиний з головних нинішніх кандидатів на посаду президента, хто може відійти від логіки гри з нульовою сумою. На користь цього свідчить не тільки та не стільки його особистий стиль лідерства чи досвід президенства, скільки властивості політичної еліти, орієнтованої на його підтримку.

Ні у Януковича, ні у Тимошенко таких можливостей немає – їхні обмеження значно жорсткіші і визначають їхню поведінку імперативно в категоріях боротьби за абсолютну першість.

 

Олесь Лісничук, для УП