В клещах тиранических замашек парламентаризма

Можливо, Арсеній Яценюк і не зовсім мав рацію, стверджуючи, що Верховна Рада відкинула запропоновану ним партію в шахи і, натомість, зосередилася на грі у "Чапаєва".

На користь такого заперечення говорить сама аналогія: траєкторія польоту шашок загалом однакова, варіантів не так й багато і, добре поціливши, гру можна закінчити надто швидко. А от порівняння з шахами більш доречне, зокрема, з огляду на кількість можливих варіантів розвитку подій.

Можна сказати, що сьогодні існують цілі напрямки розвитку політичного процесу, кожен з яких, в свою чергу, має силу-силенну варіантів і підваріантів.

Не важко зрозуміти, чому нині унеможливленні швидкі та ефективні домовленості між політичними сторонами - не важливо, у якому форматі. Логіка нинішнього політичного протистояння заперечує будь-які домовленості, не визнає жодних гарантій, оскільки полягає в основному у конфлікті так званих "вищих інтересів" – президентських виборів 2010 (?) року.

Пауза парламентської бездіяльності допоки знаходить своє вираження в антикризовій риториці, дружньому мордобої між окремими народними обранцями, а також у інших звичних для українських парламентарів заняттях.

Спрогнозувати розвиток української політичної кризи видається не дуже складним завданням. Сьогодні можна сміливо стверджувати, що її крива все довшає і довшає, але чим далі більше повторюється і стає одноманітною. Не має особливого значення, чи будуть парламентські вибори достроковими, чи відбудуться вже після обрання нового президента.

У будь-якому випадку новий спікер і парламент в цілому стануть заручниками коаліції - з усіма можливими наслідками, а черговий прем’єр і новий президент схопляться за новосплетений канат для перетягування повноважень.

Пріоритети держави і суспільства знову будуть залежати від поточного політичного протистояння, а не національних інтересів і добробуту людей, а український політикум так і не засвоїть простої істини, висловленої суддею Луїсом Брандейсом, що найважливіша посада в демократії – це посада громадянина.

А в цей час фінансово-економічна криза продукуватиме нові виклики для країни, часу для підготовки до ЄВРО-2012 залишатиметься… точніше зовсім не залишатиметься. Словом, все нагадуватиме про те, що найважливіша зміна, яка відбулася в Україні, – це обмін портфелями і владними костюмами.

Напрошується висновок – Україна перебуває в полоні законодавчого органу, який гальмує будь-який поступ вперед, будь-який розвиток не лише власного життя, а й країни в цілому. Це - справжній режим тиранії над суспільством, яке вкрай потребує ефективних кроків, а не тупцювання на місці. 

Трохи раніше на тринадцятому році незалежності Томас Джефферсон писав Джеймсу Медісону: "Виконавча влада за нашого державного устрою – це не єдина і навіть не головна моя турбота. Сьогодні та ще протягом багатьох років найбільшу небезпеку становитиме тиранія законодавців. Виконавча влада теж може стати тиранічною, але це станеться пізніше".

З усього видно, що в Україні політичний процес мав зворотній порядок. Ми вже пережили тиранію виконавчої влади, кілька проміжних путчів, продиктованих прагненням більших повноважень з боку уряду… І дедалі більше замислювалися над проблемами розвитку та зміцнення парламентаризму.

Проте навіть не завершивши дискусію, опинилися у лещатах його тиранічних замашок. Більш небезпечних і згубних ще й тому, що режим несвободи, запроваджений Радою, поневолює і її саму.

Мабуть, давньогрецькі філософи мали рацію, вбачаючи у будь-якій формі правління зародки розкладу і розбещеності. Адже навіть найкращі демократичні устрої засновуються на нестійкому компромісі, оскільки вимагають високого ступеня поваги до норм, порушувати які дуже часто вигідно і владі, і опозиції.

Але попри все, модель влади, основоположні норми суспільного та політичного співжиття не можуть перебувати постійно на межі кон’юнктурних змін і політичної доцільності. За таких обставин годі сподіватися не лише на стабільність, а й досягти останнього незасвоєного елемента розвинених західних демократій – номократії, або влади закону.

Таким чином, сьогодні недоречно навіть ставити питання про те, кому вигідна наявна ситуація в Україні? Мабуть, стратегічно нікому.

Тактично ж кожен з політичних гравців може на певний час використати її у власних цілях. Та найголовнішим є те, що на питання, як вибиратися з цього глухого кута, однозначної відповіді, здається, не знає ніхто, або далеко не всі. І саме це надає особливості та важливості нинішній ситуації.

У цій статті йдеться про те, що даний момент – загальної невизначеності та невпевненості – можна було би використати зі значно більшим коефіцієнтом корисної дії. Навіть більше, це має бути справою честі як для президента Ющенка, так і для парламенту VI скликання.

Країні потрібна Конституція, суспільство потребує нового суспільного договору, який внесе ясність і логіку не лише у процес виходу з політичної кризи.

Це може нарешті поставити крапку у питанні політичної моделі в Україні і закласти фундамент для подальшого будівництва. Адже цілком очевидно, що увесь гіркий політичний досвід останніх років пов'язаний з хиткими конституційними основами.

Всі дотеперішні спроби перегляду Основного закону мали відверто кон’юнктурний характер, перетворювали конституцію у заручника політичних амбіцій, а конституційний процес у вихор політичних маніпуляцій, змінювали статус із системоутворюючого фактора на інструмент і додатковий важіль підсилення чи, навпаки, послаблення чиєїсь конкретної політичної влади.

Хтось відразу може висунути серйозні заперечення: мовляв, конституція – не та справа, яку слід реалізовувати поспіхом і за таких складних економічних і політичних умов. Але саме в цьому суть справи. У ситуації, коли ніхто нікому не довіряє до кінця, постає сама по собі можливість діяти по-справедливості, аби не нашкодити самому собі у майбутньому.

Справедливість має бути не лише предметом невпинної боротьби, а передусім об’єктом угоди.

Отже, саме нинішній етап – назвімо його нейтрально "перехідним" – коли майже всі політичні гравці не до кінця чітко усвідомлюють ситуацію, губляться у численних спробах змоделювати та зреалізувати той чи інший політичний сценарій, є реальним шансом укласти суспільний договір справедливо.

Теоретичну модель даної ситуації найкраще можна змалювати на основі теорії одного з найбільших ліберальних теоретиків сучасності Джона Роулза. Попри всю складність академічного лібералізму американського теоретика, ключова ідея "Теорії справедливості" дуже проста.

По-перше, на думку Роулза, проблеми справедливості набувають актуальності у ситуації, коли з’являється нагальна потреба суспільної оцінки діяльності інститутів, аби збалансувати конкурентні інтереси. Здається, що в Україні така потреба назріла не лише в межах громадської думки (що відбувається, як правило, значно швидше), а й на рівні суб’єктів політичного процесу.

По-друге, не варто сприймати всю цю гіпотетичну (теоретичну) ситуацію як прагнення утопічного ідеалу. Адже навіть в своїй теоретичній конструкції Роулз виводить учасників процесу не як моралістів, а як цілком раціональних егоїстів, які зосереджені передусім на власних інтересах і цілях. Даний аспект, здається, зовсім не потребує пояснень в контексті українських реалій. 

Уявна конструкція переглянутого утилітаризму Роулза базується на такому засновку.

На порозі укладання суспільного договору на принципах справедливості його діячі і засновники мають діяти у так званій "вихідній позиції", а ключем до розуміння, що має відбуватися в цій ситуації є поняття "завіси незнання". Проектуючи майбутні правила гри, обираючи модель майбутнього співжиття, ці діячі не повинні знати, яке місце в суспільстві вони займатимуть у майбутньому.

"Завіса незнання" унеможливлює будь-яку інформацію про майбутнє становище, можливості та здібності. Це має виключити всілякі особливі інтереси і можливість домовленостей проти меншості. Як пише Роулз, учасники угоди діють таким чином, ніби їх вороги визначають їх місце в майбутній суспільній ієрархії.

Така ситуація "незнання" спонукає кожного учасника цих своєрідних установчих зборів керуватися аргументами справедливості, аби в майбутньому убезпечити передусім себе від вимушеного перебування в найбільш невигідних умовах. 

Таким чином, президент Ющенко відновити свою конституційну ініціативу у виключно власних політичних інтересах просто не зможе, а, отже, має шанс запропонувати цей самий шлях справедливості.

Тимошенко і Янукович, з погордою не беручи до уваги фактично переможеного на їхню думку опонента (?), можуть підійти до процесу саме з позицій зміцнити власне становище на випадок найбільш несприятливих для себе обставин. Всі разом, переслідуючи власні егоїстичні інтереси, можуть подарувати країні справедливу конституцію. 

 

Олег Проценко, Центр політичного консалтингу