Придорожный Мороз

Такої навали бігбордів від Олександра Мороза Україна ще не переживала. З них він обабіч доріг згадує про якусь брехню, що вже подолана (як явище?) та береться за руїну.

Її треба негайно долати, саме зараз, бо на це чогось не вистачало за часів особисто і його присутності упродовж майже 20 річного перебування у лавах народних депутатів, головування одного з чверткою терміну у Верховній Раді, парламентськім комітеті, керування фракцією, що весь час мала "золоту акцію". Більш того – намагання очолювати опозицію. Теж не руйнівну. Чи може та руїна створилась тільки ось-ось, за часів відсутності нас - ще соціалістів - у парламенті?

Відповідь на це питання може дати невеличка згадка про діяльність Мороза у грушевському розумінні терміну "руїна", яка виставляється у придорожньому бігборді.

Грушевський руйнівною назвав боротьбу усіляких гетьманів за владу. Тоді у хід йшло все – від нищівної війни до цькування єдиновірців татарами, турками, поляками, московським царством.

Руїна та і досі дає взнаки, надихає багатьох сучасних політиків. Іноді складається враження, що більш, ніж за триста років нашої історії, нічого не змінилось і до сучасної руїни причетний кожен політик. Тим більш такого масштабу, як Олександр Мороз. Судіть самі.

У 1994 році на виборах президента Мороз, як голова Верховної Ради і лідер СПУ фактично підтримав Кучму. Тоді, у другому турі керівництво партії віддало на розсуд місцевих організацій право вибирати між Кучмою і Кравчуком. Хоча заздалегідь було відомо, кому віддадуть перевагу у східних областях країни, там, де більшість виборців.

Дніпропетровська обласна організація, наприклад, не вагалася і одразу прийняла рішення про підтримку Леоніда Кучми. Як результат, тим самим лідер соціалістів чи не свідомо створив собі опонента, сварка між котрими охопила країну руйнівним протистоянням, що не надало жодного позитиву владі і тоді зруйнувало довіру у людей до неї, до держави.

Головні її фігуранти упродовж десятиліття бувало й домовлялися про щось, але цього вистачало лише до ранку, а сварились не завжди з ініціативи діючого президента.

Так було з Конституційним Договором 1995 року, який голова Верховної Ради, залишаючись лідером соціалістів, підписав, а членам фракції дав настанову його не підписувати, зразу всупереч домовленості відкрив фронт боротьби за Конституцію.

Про існуючу Конституцію є різні думки, дехто навіть називає її недолугою. Але на той час, зразу після її прийняття, більшість політиків погодились: нехай буде так, навіть у тій частині, яка надавала повноваження президентові.

Не заперечував проти цього і голова Верховної Ради, бо вважався головним претендентом на виборах у президенти 1999 року.

Йому, дійсно, вже не спікеру парламенту вдалося зібрати пристойну команду підтримки, ініціювати створення "канівської четвірки". Але в останній момент головний претендент відмовився від боротьби на користь іншого "канівця". Реально – Кучми.

Причини такого кроку і досі ніхто не знає, бо зрозумілих пояснень ані виборці, ані партійці не отримали. Правда, на ранок, під тиском членів штабу кандидат оговтався, почав стверджувати, що його не так зрозуміли, та ЗМІ вже зробили свою справу: прихильники зневірились, і їх кількість значно зменшилася у порівнянні із 1994 роком.

У 2000 році Мороз ініціює так званий "касетний скандал", а згодом – і політичну реформу через внесення змін до Конституції. Чвари в українському суспільстві в той час стають нормою політичного життя.

Кажу так не тому, що за ту руйнівну війну влада не несла відповідальності, чи не було провин окремих її представників. Ні. Стались речі, коли на трагедії намагались заробити собі PR і забули про головне: покарати тих, хто зчинив і замовив злочин.

Забули до того, що згодом почали плутатись, яку роль відвести тут Кучмі, хоча заявлялось, що він ось-ось піде у відставку. Він всупереч всім, добув до кінця термін, і сам відмовився від третього терміну. А міг і не відмовлятися. На той час серйозних опонентів у нього не було.

Реальні ж претенденти на пост президента 2004 року виникли пізніше за активного сприяння лідера СПУ. Хоча на меті малось інше - знесилити найбільш вірогідних претендентів на президентство і через конституційну реформу звести саму посаду президента до рівня британської королеви.

Вийшло не так. Політика острівної держави – підтримувати слабшого до певного рівня, а потім його супротивника призвела до виведення і Тимошенко, і Ющенка у лідери перегонів.

Загравання з першою, про що неодноразово попереджувався, призвело до розкриття в повній мірі її таланту. Зазначу, що особисто я не є його прихильником. Але талант є талант, його на кульгавому Пегасі не об'їдеш.

Підтримка ж Віктора Ющенка і укладання із ним угоди сприяли його обранню. Одні бажали підтримки за будь-яку ціну і піддались шантажу. Інші, можливо, саме і хотіли руйнівного абсурду, що і відбулося. Саме впровадження недолугої реформи довело систему існуючої влади в Україні до повного абсурду.

Вибори до Верховної Ради 2006 року надали Морозу чи не останню спробу почати залагоджувати руїну. Як спікер парламенту він пориває з "помаранчевими", йде до коаліції з тими, проти кого виступав на Майдані.

Вважалось, що вони більш конструктивні у антикризовій коаліції, начебто важко було розгледіти це раніше. Тоді вже починати долати руїну. Нагадаю, що синьо-блакитні ще під час виборів президента 2004 року вели переговори про підтримку.

Можливо, не було б підстав для набуття відомого прізвиська, тавра котрого вже не позбавитися. Чи не це має на увазі Мороз, "долаючи" ту "брехню"?

Бігборд цього не роз'яснює. Але він ще раз нагадує, як підсумок, що тая руїна торкнулась самих підвалин українського парламенту, системи парламентаризму в Україні.

Саме погрози міфічною цифрою "300" призвели до дострокових виборів, що відбулися за згодою спікера, і його неспроможності відстояти Конституцію проти її явних порушників.

А чи не руйнівне було для виконавчої влади перебування на посадах міністрів - від соціалістів, яких рекомендував особисто спікер? Діяльність Миколи Рудьковского, слава Богу, не зруйнувала галузь нанівець, бо попередньо були закладені досить міцні підвалини.

Щодо голови Фонду Державного майна досить нагадати заяву на сесії Верховної Ради нардепа Сергія Соболєва 31 жовтня 2008 року, де зазначалося, що голова продала власності на 300 мільйонів гривень, а розбазарила мільярди. Доповню - і дала згоду підлеглим на продажу КМЗ, всупереч заявам, як соціалістки. Можливо, свого іміджу, як кандидата у президенти від керівництва СПУ, вона надбає своїм фото з берегів, де відпочивати безробітним та мешканцям гуртожитків зась?

Оцінку діяльності тих міністрів далі виборці на дострокових виборах у парламент 2007 року, коли за соціалістів не голосували підлеглі міністрів, мало хто - з багатьох мільйонів співробітників в самій системі тих міністерств.

І вже після виборів Мороз, залишаючись вірним собі, за межами парламенту ще раз доводить свою причетність до руїни заявами про надання можливості уряду Юлії Тимошенко добути якогось терміну задля прозріння виборців. Через руїну. Що і маємо сьогодні. Чи не надто жорстоко?

І останнє.

Руйнівна сила лідера СПУ, на відміну від інших і при владі, і в опозиції, особливо була разючою для лівих сил України. Спочатку він розійшовся і посварився з комуністами. Їм весь час висувалися завідомо неприйнятні умови на рівні меншовартого партнера.

Потім були Наталя Вітренко, Іван Чиж, Юрій Луценко, багато інших і розумних, в тому числі від бізнесу і підприємництва, молодіжного руху.

Докотилося аж до Василя Волги, який за ініціативою лідера соціалістів зайшов до партії і пішов, хряпнувши дверима, а згодом монополізував саму назву від лівих. Тепер кожен з них, знаю не за чутками, навіть зараз, у часи повної руйнації лівого руху в Україні, не хоче і слухати про можливе об'єднання з Соцпартією за лідерства Олександра Мороза. Тим паче, під його предводительством.

Звісно, що Мороз ніколи не погодиться з фактами, які подані не за його уподобаннями.

Про що ми не раз чули. Буцімто то були добрі наміри, а хтось заважав: влада, опоненти, виборці...

Тим страшніше спокуса добра.

P.S. 14 листопада 2008 року під час "Свободи слова" (здається) Мороз почав щось визнавати, цитуючи Олійника про народ, макуху... Безперечно, мав на увазі результати виборів у Верховну Раду 2007 року.

 

Віталій Шибко, член СПУ з жовтня 1991 року