Парламентская юла катится к выборам

Топ-тема нинішньої політичної осені і вже, скидається, прийдешньої зими – позачергові вибори до парламенту. Не занурюючись у тонкощі дискусії "будуть-не будуть", зазначимо, що в умовах, коли діяльність вищого законодавчого органу організована не у відповідності до вимог Конституції, а уряд зависає над морем неструктурованих політичних інтересів, потрібно досягти належного.

А саме робота Верховної Ради повинна відбуватися на основі сталої більшості, яка бере на себе відповідальність за урядову політику: делегує інтереси своїх політичних сил в уряд, забезпечує їх кадрово, підтримує законопроекти на реалізацію цієї політики.

Причому організувати таку конституційну процедуру реалізації влади слід так само конституційним чином – через вибори. Це доступний, єдиний придатний до застосування механізм, через який лише й можна розвернутися в коридорах влади, особливо якщо коридор закінчується тупиком.

У такій ситуації не лише "третього не дано", як категорично постановляли вслід за давніми греками давні римляни, а навіть другого.

Проблема навіть не у тому, що висувається дотепна аргументація "у грудні – неможливо, у січні – не духовно, а у лютому – вже немає смислу", наче у лютому чи березні на парламент і уряд зійде якийсь новий небесний смисл.

Проблема і не в тому, що довкола виборів уже почалися ігри, торги, шантажі й пропонується "третє" – безкоаліційна робота уряду на основі ситуативних голосувань, і "друге" – створення нової коаліції у форматі "двох" чи "трьох" або "мега"-коаліції на основі усіх п’яти фракцій парламенту.

Проблема в тому, що всі ці способи виходу із патової незмоги узгодити політичні інтереси лише загострюють конфлікт неспроможності й підкреслюють правову й політичну адекватність конституційної процедури.

Почнемо з "третьої" позиції: коаліції, як і раніше, немає, уряд працює в міру осяжного.

Ефективність роботи уряду без сталої парламентської більшості ніколи не буде високою й навіть мінімально достатньою. У цьому українці вже мали нагоду переконатися під час розробки й ухвалення антикризового пакету.

Рада не сприйняла урядовий законопроект про мінімізацію впливу світової фінансової кризи на економіку України, що потягнуло відмову кабінету Юлії Тимошенко від подальшого наполягання на його розгляді.

Натомість в основу подальшої роботи було покладено законопроект, внесений Віктором Ющенком (№ 3309-4), який здобув переважну підтримку (в 243 голоси) депутатського корпусу.

Прем’єр-міністр, уряд і весь парламент сукупно прекрасно розуміють, що Кабінетові Тимошенко для проведення кожного власного рішення доведеться щоразу по-новому маневрувати в лабіринті інтересів різних фракцій.

Випробуваний політбартер "голоси-посади", як то мало місце зокрема під час голосування по недовірі уряду 11 липня 2008 року (тоді, як відомо, гарні портфелі отримали комуністи), просто-напросто фізично вичерпний.

Плюс стиснутий ресурс часу, який не дає розвернутися з очікуванням політичних прибутків від "довгих" вкладень. У таких умовах уряд не може бути гарантований розумінням з боку більшості фракцій Верховної Ради, через що він буде вдаватися до "ручного управління" та товктися в межах наявного законодавчого поля і власних рішень.

А їхній статус і можливості недостатні для того, щоб вражати уяву електорату, тим паче, що дія постанов Кабінету Міністрів може бути на деякий час припинена.

Побіжно БЮТ буде гучно таврувати всіх, хто не стане підтримувати його "деполітизовані" законопроекти "на підтримку економіки", але навряд чи когось ця риторика пройматиме. А "соціальні закони", попри поширену думку навряд чи є аполітичними, бо ґрунтуються на різних підходах до формування державної соціальної політики.

Зона маневреності уряду, який не має опори в парламенті, стискається, і йому для проведення рішень доведеться звертатися по сприяння до тих суб’єктів, які зможуть якимось чином впливати на голосування, причому урядова відповідальність за цього випаровується.

Тепер по другому варіанту: створення нової коаліції. Винесемо за дужки ту обставину, що вже минули всі конституційні строки для цього. Оцінимо пропозиції та їх політичну обґрунтованість.

Тема "відтворення" БЮТ+НУНС, активно пропонована Тимошенко заради збереження чинного уряду, теоретично можливий варіант. "Наша Україна" приготувалася до діалогу ще у вересні, публічно оприлюднивши пропозиції програмних засад нової парламентської коаліції, серед яких утвердження ліберальної економіки, відстоювання державного суверенітету, пріоритет реальним механізмам безпеки тощо, довкола яких було запропоновано порозумітися.

Але у вересні БЮТ з різних причин ці принципи здалися надто дорогими і виникла ілюзія, що дешевше можна домовитися з Партією регіонів. У Партії регіонів дійсно принципи інші, бо група крові одна з БЮТ: і Віктору Януковичу і Юлії Тимошенко потрібне крісло. Але воно одне. Коаліція не зрослась.

Тепер знову йде активізація домовленостей з НУНС, але чомусь супроводжується пропозиціями "самооборонців" замінити голову фракції В’ячеслава Кириленка на "незалежну від секретаріату президента фігуру".

Обійдемо те, що змінити керівника фракції, в якій деяка частина підтримує його позицію, може так і залишитись мрією. Цікавішим є пасаж про міру самостійності політика Кириленка. Лише ті, кого цілковито не обходить закулісся української політики, могли не завважити, що останній рік пройшов під знаком напруги між Балогою та "НУ".

Далеко не в останню чергу завдяки баченню Кириленка, в 2007 році було створено коаліцію, уряд і керівництво парламенту у такому вигляді, як вони й є, адже відомо, що на Банковій плекалися інші плани щодо формату коаліції.

Відомо також, що клин у фракцію почав вбиватися через проект "Єдиний центр". Відомо й те, що нашоукраїнці виступили проти того, щоб "єдиноцентристи" партією чи поодинці ставали елементами нової передвиборчої конструкції державницьки орієнтованих правоцентристів. Надто багато років їх розмивають, аби витрачати час на насичення власної стратегії сторонніми тактиками.

І, нарешті, до третього варіанту продовження життя політичній кризі – створення мега-коаліції. Така просто неможлива з усіх можливих причин – не зійдуться у спілці праві націонал-демократи й комуністи, і не в інтересах регіоналів продовжувати зміцнювати БЮТ, який активно засіває на електоральному полі Партії регіонів. Скоріше, з тим же успіхом на фоні світової кризи можна говорити про доцільність створення світового уряду.

Рецепт один: проводити вибори, які лише й дозволять політичним силам структуризуватися за дійсними платформами, реальними інтересами та далекосяжними цілями й можливостями.

Найголовніше – вони дозволять сформувати більшість, розблокувати процес ухвалення рішень в парламенті та уряді й сформують коло тих, хто візьме на себе зобов’язання по поточній політиці. За суспільством залишається дрібниця – визначатися з власними цілями та інтересами і потребувати відповідальної передбачуваної політики.

 

Світлана Конончук, керівник політичних програм УНЦПД , для УП