Политическая активность. Ценность и проявление

В зв’язку з перманентними політичними кризами в Україні, постає питання про неспроможність політиків забезпечувати інтереси суспільства. В таких умовах, задля облаштування свого життя, громадяни просто змушені піклуватися про себе самі.

Екскурс по зарубіжний досвід

Уявіть собі країну де кожен сьомий житель мігрував, економіка слабка, виробнича база застаріла, рівень життя населення дуже сильно відстає від сусідів, і спричинила це не війна.

Україні, аби догнати сучасний рівень розвитку, треба, за деякими оцінками, близько сотні років.

У цьому контексті є сенс звернутися до досвіду Швеції 50-80тих років ХІХ століття.

Саме в Швеції криза спричинила появу різноманітних політичних об’єднань громадян. В свою чергу, вони діяли або задля реструктуризації економіки (переважно об’єднання дрібних та середніх власників та фермерів), або відстоювання своїх соціальних та політичних прав (різноманітні робітничі та соціал-демократичні групи).

Ці об’єднання стали дуже хорошим виразником нагальних потреб населення та безсумнівним рушієм суспільного розвитку. Завдяки їх діяльності та активному тиску на державну владу до першої світової війни, більшість актуальних шведських проблем було вирішено (шведська економіка вийшла на один рівень з рештою європейських економік, жінкам надали виборче право тощо).

Відбулися всі перетворення без війн, революцій та заворушень, таких характерних для решти тодішньої Європи.

Приклад Швеції служить ще одним яскравим доказом того, що зазвичай, для якісного покращення життя в країні не потрібно жодних "сильних рук", "месій" чи "батьків нації".

Потрібна лише політична активність громадян. Як у ще одній європейській країні, котра, позбавившись свого "вождя", почала заохочувати громадян до участі в політичних партіях та громадських організаціях.

В свою чергу це вплинуло на зростання рівня політичної активності та освіченості громадян.

Адже якщо громадяни будуть хотіти та вміти заявляти про свої потреби, то уряд і політики просто змушені будуть їх вирішувати. Інакше, ані демократична держава, ані громадянське суспільство не здатні функціонувати.

На 1/6 земної кулі, в СРСР, людей переконували, що комуністична партія, "ум, честь и совесть эпохи", знає та вирішує всі проблеми громадян набагато краще за них самих. Думати по іншому тоді було доволі небезпечно. Може саме тому зараз, замість вирішувати проблеми, українці шукають тих, хто вирішить їх краще за них самих.

Потреба активності

Таке ставлення давно потребує перегляду, бо інакше кожен сплеск народної активності буде перетворюватись в розчарування, як це сталося з Помаранчевою революцією. Саме тому громадянська активність має змінитись з разових проявів на звичайне явище, стати суспільною цінністю, а там, дивись, і проблем поменшає.

Щоправда питання ще й в тому, яким чином має виражатися така активність, бо звичні майдани годяться лише на крайній випадок, та й втомливо на них ходити.

В принципі, та політична система, яку маємо зараз, дає формальні засоби до прояву політичної дії, а саме роботу в політичних партіях, участь та голосування на виборах тощо. Тільки от засоби ці видаються негодящими. Тобто на вибори звичайно ходимо, і політикою цікавимось, але от довіри до політиків та політичної діяльності немає.

Так, за даними з опитування проведеного у грудні 2007 року Інститутом соціальних досліджень імені Яременка, баланс довіри-недовіри до політичних партій був на рівні 54%.

Разом з тим, за даними Фонду "Демократичні ініціативи", в той же період, баланс довіри-недовіри до основних інститутів влади був таким: ВРУ – -19%, президент – -17%, КМУ – -14%.

За цим же опитуванням цікавилось політикою 69% громадян.

Експерт Школи Політичної Аналітики Роман Ніцович пояснює розрив між зацікавленістю та довірою тим, що політика в Україні перетворилась на своєрідне шоу, котре ще й ототожнюється з "брудною справою". Разом з цим, політиків більше цікавить популізм, а не довгострокові пріоритети і, відповідно, про ефективність політики як сфери вироблення рішень, мова взагалі не йде.

Окрім оцієї неефективності, в сучасній українській політиці є ще одне суттєве обмеження для формальної політичної дії громадян. Воно менш явне і показати його присутність допомагає хіба що певний досвід.

Мова йде про розрив між тими проблемами, котрі обговорюються політиками та реальними проблемами, з якими стикається суспільство.

Яскравий приклад такого розриву був показаний під час літньої повені на заході країни. Тоді допомога, надана постраждалим східними областями, довела, що розкол між сходом і заходом існує, перш за все, в головах політиків, а не в суспільстві.

Такий розрив, як вважає вчений-політолог, дослідниця питання політичної солідарності, Наталя Амельченко, можна пояснити кількома факторами.

Найбільше політики проблематизують питання, котрі працюють на розкол суспільства чи пошук ворога. Вони вигідні тому, що служать найефективнішим засобом мобілізації виборців.

Разом з цим, образ ворога служить для ідентифікації політичної партії, в умовах коли серйозної соціально-економічної програми вона не має, що для українських партій характерно.

Зрештою, політики зводять більшість суспільних проблем до культурно-історичних протиріч, часто надуманих та сконструйованих.

Нові форми політичної дії

Обмеження, що постали перед традиційними формами прояву політичної активності, зумовлюють появу нових. Таких, які зможуть краще та ефективніше працювати на суспільні інтереси.

Питання лише в тому, якими саме вони мають бути. З погляду сучасного європейського соціолога Мануеля Кастельса, в умовах інформаційного суспільства найкращі можливості та умови прояву політичної активності дають організації побудовані за принципом мережі.

В них немає конкретних соціо-політичних програм, а є певна проблематика, в межах якої діють. Також вони не мають чіткої організаційної структури і є радше асоціаціями громадян. Третьою вагомою особливістю мережевих асоціацій є дуже швидке поширення інформації.

Ці три чинники дозволяють їм швидко визначати та реагувати на проблеми, застосовувати як традиційні політичні засоби (петиції, демонстрації, звернення, тощо), так і нетрадиційні (пряма допомога постраждалим наприклад), приймати консенсусні рішення з приводу тих чи інших викликів.

Це все дає змогу говорити про прояви політичної активності у форматі мереж як про такі, котрі не зважають на обмеження, що постали перед традиційними формами політичної діяльності громадян.

Щодо прикладів мережевих асоціацій, то, як вважає дослідник сучасних суспільних рухів, соціолог з НаУКМА Володимир Іщенко, на даний момент можемо назвати принаймні два – спільноту з протидії незаконним забудовам "Збережемо старий Київ", та Громадянський фронт проти узаконення рабства, що протестує проти нового Трудового кодексу.

Разом з тим, мережеву складову діяльності, можемо знайти практично у всіх більш менш вдалих громадських ініціативах. Зокрема під час Помаранчевої революції, такі ефективні тоді організації як "Пора" або "Чиста Україна", формувалися та діяли саме за мережевим принципом.

Стимули до дії

Нові форми прояву політичної активності – мережеві асоціації, такі потрібні суспільству, як бачимо, вже з’являються. Лише от поки що їх надто мало, а роль зводиться до окремих ініціатив, про які знають хіба окремі користувачі Інтернету.

Масштабів та кількості їх недостатньо, щоб спричинити вагомий вплив на політичне життя країни та надати громадянам більшої ролі в політичній системі, досить глянути на розвиток подій в країні після Помаранчевої революції. Задля збільшення кількості та масштабності мережевих асоціацій потрібна дія принаймні двох факторів.

Першим з них є наявність ґрунтовної критики існуючих в країні проблем. З’являтися вона може як публіцистичні матеріали від соціальних активістів, суспільних авторитетів чи відомих експертів.

В свою чергу політична агітація та пропаганда практично не мають реальної критичної складової через описані вище причини. Щодо ролі критики, то полягає вона в означенні проблем, поширенні інформації про них та окресленні можливих шляхів розв’язання.

Критика є тим засобом, котрий допомагає громадянам усвідомити проблему та інколи навіть розв’язати її на ранній стадії. Щоправда часто її може бути недостатньо через те, що люди зазвичай не помічають проблему, поки не відчують її на власній шкірі.

Це, як з незаконними забудовами, про які не думають доти, поки вони не починаються у власному дворі. При тому критичних публікацій з приводу незаконності тих чи інших землевідводів маємо достатньо, а в Інтернеті, є цілі сайти присвячені цій проблематиці.

У випадку незаконного будівництва у власному дворі, маємо роботу другого фактору, що впливає на зростання політичної активності – кризи. Криза стає тим, що допомагає відчути "проблемність" ситуації, котра склалася, доводить слушність критики та стає реальним стимулом до дії по розв’язанню проблеми. В такому випадку дія буде саме політичною.

Якщо так поглянути на ситуацію, що склалася в зв’язку з черговими перевиборами, то можемо знайти в ній певний позитив. Полягає він у черговому доказі придатності політиків хіба що до політичних чвар, але аж ніяк не до праці на благо суспільства.

Відповідно ця криза ставить на порядок денний потребу реформування політичної системи в Україні. Реформування не згори, а знизу, коли політична активність громадян буде проявлятися такою мірою і в таких формах, котрі забезпечать стабільний розвиток країні безвідносно до скандальчиків у вищих ешелонах влади.

Головне щоб українці усвідомили цей урок кризи якомога швидше, бо інакше у країну боятиметься приїхати не лише Ерос Рамазотті , а й міжнародні інвестиції, Євро 2012 та гідний рівень життя.

Олег Бардяк, для УП