Олигархи: богатые заложники прошлого?

В міжвиборчий період, гортаючи сторінки видань, переглядаючи новини, все рідше зустрічаєш вживання терміну "олігарх". Пінчук, Ахметов, Клюєв, Коломойський, Хмельницький, Боголюбов, Порошенко, Жеваго etc. Якщо раніше вони вважалися заручниками минулого, то чи стали вони сьогодні заможними провісниками майбутнього?

Як еволюціонує їх статус в суспільній свідомості?

Ті, кого ще кілька років тому всі кому не лінь, від прем’єр-міністра до домогосподарки чи не щоденно клеймили "олігархами", нині все виразніше, і, можливо, небезпідставно набувають статусу "великих бізнесменів" і "меценатів".

"Великі бізнесмени" присутні усюди. В жовтій пресі, на обкладинках ділових видань, посідаючи найперші місця у всіляких рейтингах. За ними полюють журналісти, їхні рідкі виступи стають предметом аналізу для фінансових аналітиків, і всі з азартом рахують, наскільки ж збільшилися за рік статки цих мільярдерів.

В очах суспільства олігархи вже стали незамінною складової щоденного життя країни.

Олігархи, щоправда, ще не ходять на політичні шоу. Деякі з них публічно заперечують свій зв'язок з політикою. Інші – беруть активну участь в ній. Проте всі олігархи воліють радше говорити про майбутнє країни, аніж з’ясувати темні подробиці свого недалекого минулого і своєї скромної участі в розбудовікраїни.

Ми живемо в країні, залежній від цих людей. Майже дві третини українського бюджету наповнюють 0,5% платників податків. Напевно Україна мала б бути вдячною цим бізнесменам, що забезпечують робочі місця для такої величезної кількості гречкосіїв.

І якщо раніше йшлося переважно про робочі місця для "синіх комірців", а це робітники заводів і всіляких кондитерських фабрик, й час від часу – члени виборчих комісій, агітатори, то з кожним роком зростає кількість найнятих ними "білих комірців", чиє завдання – зміцнювати бізнес-імперії своїх роботодавців. "Білі комірці" представлені щонайменше трьома категоріями.

По-перше, для керування своїми структурами великим бізнесменам потрібні десятки тисяч освічених управлінців. Зарплати деяких аналітиків при корпораціях вже сьогодні перевищують бюджет якогось невеличкого провінційного містечка.

По-друге, для тримання руки на пульсі, їм також потрібні тисячі творчих особистостей в медійній сфері, зокрема телебачення...

І по-третє, новинка останніх сезонів – менеджери публічної неділової сфери, які реалізують десятки соціально-орієнтованих ініціатив олігархів. Боротьба з туберкульозом від Ахметова, освіта для молоді від Пінчука.

Саме ці "білі комірці", спеціалісти з соціальних проектів, не просто втілюють корисні ініціативи, а роблять все, аби з допомогою медіа сформувати образ своїх патронів як прогресивної частини людства в окремо взятій країні.

Однак за 5-6 років видатними меценатами, а тим більше совістю нації, якщо це взагалі можливо для українського бізнесу, не станеш. Суспільство все ще блукає в трьох соснах з найпростішими питаннями.

Наприклад, хто є містер Ахметов? (Who is Mr. Akhmetov?). Хто є містер Пінчук (Who is Mr. Pinchuk?) та інші достойники? Олігархи чи благодійники? Бізнесмени чи політики? Учасники тіньової приватизації, чи тонкі поціновувачі мистецтва? Колишні члени кримінальних банд, чи щирі вболівальники різноманітних видів спорту?

Процес взаємодії олігархів з суспільством сьогодні ще не пройшов критичну точку, коли їх діяльність схвалюватиметься як суспільно важлива. Більш того, ослаблена фінансовою кризою значна частина суспільства, цілком ймовірне, невдовзі стане більш підозрілою до його успішніших представників.

Водночас, в ставленні до них є щось від Голівуду. Багаті і сильні можуть й бути взірцями для наслідування, фінансовими гуру.

Для самих власників великих капіталів питання етики вже не актуальне. Концепція соціально відповідального бізнесу або ж соціальні ініціативи мають зняти етичну проблему раз і назавжди.

Олігархи, що реалізують соціальні програми, не оглядаються назад, а діють "тут" і "зараз", підкидуючи допомогу в простягнуті руки менш успішних, як це було рік тому після вибуху жилого будинку в Дніпропетровську.

В свій час просвічені монархи, як то Йосиф ІІ в Австро-Угорщині, зробили все, аби їм завдячували нащадки, в тому числі, цілі покоління українців на Галичині. Олігархам далеко до монархів, проте і вони хочуть, аби про них добре пам’ятали.

Чи вдасться? Адже в країнах, де соціально-економічна прірва між бідними і заможними тільки поглиблюється, люди з великими капіталами таки залишатимуться для суспільства "олігархами". Бодай на підсвідомому рівні.

Але чи стоїть етичний вибір перед суспільством: яким чином трактувати олігархів за умови тиску на громадську свідомість, що здійснюють медіа, втлумачуючи про доброчинність багатіїв?

З огляду на нерефлексивність українського соціуму все ж таки ні. На жаль, Україна – це не Європа і тим паче не США, де сила громадської думки в один момент здатна зруйнувати кар’єру політика чи бізнесмена з сумнівним минулим.

Відповідати на виклики соціального неблагополуччя є, перш за все, завданням держави. Але якщо держава, а точніше її керівники, – це сума складових з олігархічним начинням, за будь-якого сценарія перестановки цих складових, сьогоднішня держава обслуговуватиме перш за все олігархів.

А ті все чіткіше набуватимуть визнання як патрони не тільки для своїх підлеглих, а й усього суспільства. Тільки от, як показує життя, міць патронів зав’язана на вдячній клієнтурі. Іншими словами, на кожному з нас.

 

Віталій Мороз для УП