Национальная опасность: как это бывает

Міжнародна ситуація, в якій "раптом" опинилася Україна через невступ до НАТО в 1990-тих, досі вповні не усвідомлена українською громадськістю й політиками. Громадяни звикли жити одним днем. Більшість українських політиків, як продукт постгеноцидного суспільства, патологічно не здатні підняти голову на "політичною пісочницею".

А дарма.

Ситуація для України серйозна. І це не залякування, а швидше, навпаки.

Після нападу на Грузію, Москва до краю зіпсувала відносини із Заходом. У даний момент у відносинах із заходом Кремлю втрачати майже нічого. Ціна на нафту (й газ) стрімко падає, що створює спокусу у виробника будь-що підвищити її.

Економічна криза за кілька місяців може завдати серйозної шкоди дієздатності російської влади. До того ж, у світі триває гонитва озброєнь (яка, насправді, ніколи не закінчувалася).

Страхи вразливого заходу "зафіксовані" низкою масштабних навчань російської армії, рівних яким не було вже два десятиліття. Усе це ще загострює момент.

Не випадково на заході з’явилися прогнози про реальну ситуативну загрозу для східної Європи і особливо для України, як однієї з вразливих країн регіону.

Для українців ситуацію доповнює очевидна інформаційна війна, розв’язана Росією проти України. В російському телерадіопросторі вже давно домінують програми, в яких про Україну кажуть лише у негативному сенсі.

Ця пропаганда дійшла глибоко в російське суспільство.

Нещодавно російський журналіст Сергій Доренко, який у 2004 відряджався на український Майдан, заявив про можливість війни з Україною: "Чому б і ні?".

Школа Йозефа Геббельса вплинула не лише на російські ЗМІ, але й на таку поважну інституцію, як російський МЗС. Так, у заяві офіційного представника відомства Росії від 9 жовтня сказано: "Мільйони українців позбавлені можливості отримувати інформацію своєю рідною мовою. Все це (рішення Нацради з телебачення і радіомовлення) стало очевидним кроком українських властей з витіснення з політичного життя країни російської мови і російської культури".

Варто заступитися за російську культуру: знак рівності між нею та російськими телеканалами – це, безумовно, приниження. Будь-хто і будь-де в Україні, увімкнувши телебачення, чутиме російську мову з екрана (просто тому, що 53 із 83 рекомендованих Нацрадою іноземних телеканалів в Україні – російськомовні).

Нещодавно заступник голови комітету Держдуми Росії Геннадій Гудков заявив: "Україна намагається сформувати серед свого народу збоченців, у яких по-іншому працюють мізки і складений психотип. Вважаю це якимось відхиленням у слов’янській породі".

Десь це вже було: всі слов’яни неправильні, одні росіяни – еталон.

Російська пропаганда свідомо ліпить з українців образ ворога – злодійкуватого "пожирателя сала" тощо.

Раніше Росія вела схожу пропаганду проти чеченців, згодом, проти грузинів. І ця тенденція не може не насторожувати. В остаточному рахунку це робиться для того, щоб люди забули людське й легше стріляли один в одного.

Володимир Жириновський нещодавно заявив про можливість великого інциденту з кровопролиттям в Україні наприкінці жовтня – на початку листопада. Після того, як російський депутат Держдуми Костянтин Затулін у травні цього року передбачив серпневу війну з Грузією, навіть до прогнозів Жириновського можна почати ставитися серйозно.

Причини, якими зумовлені нинішні ризики для України, прості.

Україна є геостратегічно важливою державою, яка забезпечує вихід до Чорного і Азовського морів та в Центральну Європу, з важливим економічним потенціалом. Геополітичні переваги, які дає контроль над Україною, для потенційного агресора можуть переважити ризики, якими супроводжуватиметься силовий тиск чи агресія проти країни.

Тому, за певних умов, цінність контролю над Україною може спровокувати авантюристичне керівництво на велику війну, навіть всупереч волі народу, якого в таких випадках ще ніхто ніколи не питав.

На жаль, незалежність України досі сприймається політиками й суспільством Росії як ідеологічний виклик. Поєднання раціональних і ірраціональних стимулів до відновлення контролю над Україною становить основу політики Росії щодо України.

Без України Росія є швидше спадкоємцем державності Золотої Орди, ніж Київської Русі. Нема нічого дивного, що нині в проекті "Ім’я Росії" лідирує Олександр Невський, названий син монгольського завойовника і руйнівника Києва хана Батия.

Нещодавно міністр внутрішніх справ Юрій Луценко заявив про можливість організації провокацій в Криму у внутрішньополітичних цілях. Розуміючи стурбованість міністра, будь-якими, навіть фантастичними сценаріями, не можна виключати й того, що дані, якими оперував міністр, вкидаються навмисне.

Після заяв Луценка легше списати організовані провокації на Україну. Адже слововиверження українських чиновників чують і використовують у своїх цілях не лише вдома.

Зокрема, російський МЗС у своїй заяві від 9 жовтня послався на "підтвердження офіційними особами України, щодо розробки в Україні різних планів з організації в Криму провокацій, спрямованих на дестабілізацію ситуації на півострові й навколо Чорноморського флоту", та пригрозив "катастрофічними наслідками для двосторонніх відносин".

Хоча досі в Криму неодноразово фіксувалася участь військовослужбовців ЧФ Росії, в мітингах, коли перевдягнуті в цивільне здоровані розбавляли малолюдні мітинги бабусь. "Козацькі" організації Росії ангажовані в політичну та економічну активність в АРК.

А перший віце-спікер кримського парламенту Сергій Цеков визнав, що російський депутат Костянтин Затулін був причетний до формування виборчого списку блоку "За Януковича" на виборах до ВР АРК. Лідери проросійських організацій автономії неодноразово доходили до публічних звинувачень і навіть бійок при розподілі російських грошей.

Тому, на всяк випадок, буде не зайвим дізнатися, як у світі починаються агресії.

Зокрема, Друга світова війна почалася з того, що німецькі кримінальні злочинці під контролем СС напали на радіостанцію в тодішньому німецькому містечку Гливице, де польською мовою в ефірі оголосили про війну Польщі проти Німеччини. Учасників нападу розстріляли есесівці, які наглядали за операцією.

За радянсько-фашистським пактом Молотова-Ріббентропа 1939 року, і таємним протоколом до нього, Німеччина відмовлялася від впливу на Фінляндію і Балтійські держави, а західна Україна і західна Білорусь, на прохання Москви, мали бути загарбані Радянським Союзом.

На виконання радянсько-фашистського пакту, СРСР 17 вересня 1939 здійснив напад на Польщу. В офіційному листі польському послові напад мотивувався тим, що "польсько-німецька війна виявила внутрішню неспроможність Польської держави. Протягом десяти днів воєнних операцій Польща втратила всі свої промислові райони й культурні центри. Варшава, як столиця Польщі, більше не існує".

Війна СРСР проти Фінляндії, на виконання радянсько-фашистського пакту, була представлена як відповідь на "напад" з боку Фінляндії. 26 листопада 1939 року радянським командуванням було інсценовано напад на радянську прикордонну заставу (Майнільський інцидент).

Радянський уряд звернувся до уряду Фінляндії з офіційною нотою, якою повідомляв, що внаслідок артилерійського обстрілу, вчиненого з території Фінляндії, загинуло, за різними суперечливими даними, до чотирьох та поранено до дев’ятьох радянських військовослужбовців.

Навіщо було крихітній Фінляндії нападати на СРСР, у Москві не уточнили. Уряд Фінляндії заявив, що за його даними, обстріл радянських позицій був здійснений з радянської території і запропонував створити міжурядову слідчу комісію, яка б мала розслідувати інцидент.

Радянська сторона відмовилася, а невдовзі, 30 листопада 1939, без оголошення війни, радянські війська напали на Фінляндію. Як свідчив Микита Хрущов, Сталін сказав: "Давайте почнемо сьогодні... Ми лише ледь підвищимо голос, і фінам залишиться тільки підкоритися. Якщо вони стануть опиратися, ми зробимо тільки один постріл, і фіни одразу піднімуть руки й здадуться".

Згодом було сформовано маріонетковий уряд з числа фінських комуністів і маргіналів-алкоголіків, але через патріотичні дії фінів існування у нього не склалося.

У червні 1940, діючи за радянсько-фашистською угодою, СРСР висунув ультиматуми урядам Балтійських країн і вдерся в Латвію, Литву й Естонію.

Радянська окупаційна влада організувала вибори, внаслідок яких було обрано маріонеткові уряди, що і оголосили про "приєднання" цих держав до СРСР.

У листопаді 1956, радянські війська без жодного формального приводу, втрутилися у внутрішні суперечності в Угорщині та скинули уряд цієї країни, змінивши його на маріонетковий.

У серпні 1968, всупереч радянсько-чехословацькому договору, війська СРСР вдерлися до Чехословаччини, припинивши "Празьку весну" та лібералізацію режиму.

Як виявляється, і США, не в цілях самооборони, вдерлися у В’єтнам в 1963 році та в Ірак у 2003.

Радянсько-афганська Угода про нейтралітет і взаємний ненапад від 1931, яка продовжувалася кожні 10 років, у 1979 була порушена Радянським Союзом. Нейтралітет чомусь аж ніяк не допоміг Афганістану.

Радянські війська увійшли в Афганістан і вбили президента цієї країни. Після цього почалася тривала війна, яка, хоч і з іншими учасниками, не закінчилася й досі. Радянська агресія перетворила відносно мирну країну, центр виробництва килимів та туристичного полювання на яків, на те, чим Афганістан є зараз.

Висновок: якщо світ і змінюється, то дуже повільно.

Україна явно не налаштована штучно множити собі ворогів. Вустами президента, уряду та самою Конституцією країна вже надає Москві усі можливі гарантії того, що з її території не буде виходити для Росії жодної небезпеки.

Утім, українці мають бути готовими до всього спектру проблем для своєї безпеки. Водночас, Україна має певні підстави сподіватися на краще. Зокрема на те, що керівництво інших країн працюватиме в своїх власних інтересах, і матиме досить здорового глузду щоб порахувати, скільки держав упродовж історії "зламалися" через дії проти України.

Олександр Палій, для УП