Сон нации являет призраков чужих империй

Кожен раз, коли доводиться чути по франківській ФМ-станції рекламу горілки, мене проймає стид і огида до оковитої. Горілка "Цісарська" – дух могутньої імперії".

Після переліку поважних якостей горілки, рекламу завершує ця дивна фраза про дух імперії, видихнута розкотистим гласом, ніби звідкись згори, з небес.

І так до нестерпу, змушуючи щораз перемикати на іншу станцію, де натрапляєш на щось подібне. Невідомо з якого дива, але викликання духа Австро- Угорської  імперії, мов епідемія  охоплює західну Україну. Мов джин з гарно оформленої  горілчаної посудини, чи надоїдливий привид колоніалізму, повертається до нас малоросійське захоплення чужими імперіями, цісарями, імператрицями і королями.

Звісно, хотілося б мати свого імператора, окрім єдиного короля Данила. Та чомусь не дав Бог. Можливо за гріх закликання варягів і ще сотні інших гріхів. Якщо не було свого імператора, то навіщо "примазуватися" до чужих?

Закладання пам’ятників Катерині в Одесі, цісареві Францу-Йосифу в Чернівцях і, кажуть, у Львові… Це поганий знак, своєрідний симптом присутності між нами вірусу давньої хвороби.

На сході цю хворобу називали малоросійством – здачею національних інтересів ще до оголошення загрози ззовні. На заході теж мусить бути щось схоже, адже ми один народ. Як і "малоросійство" сходу, так і "мало європейськість" заходу є тією ж хворобою, яка нищить українську націю гірше ворога, бо немає більшого ворога для людини, як вона сама без твердої віри.

Може й дивно в нашому богомольному краї згадувати про слабкість віри, але ж мимовільна готовність схилятися перед чужою величчю завжди є наслідком слабкості віри. Це не має прямого зв’язку з релігійністю і сповідуваннями обрядів.

Йдеться про первісну віру в Творця, який кожному народові дав мову і територію.

За Божим Законом ближні і кровні люди повинні любитися між собою, і з цієї любові підтримувати один одного, не полишаючи в біді і не схиляючись перед іншими. Хто каже, що вірує, а брата свого не любить, той неправдою живе.

В Україні українець як слід не шанує українця. Про це свідчить багато що, зокрема і поява дивних ініціатив з увіковічнення міфічної приналежності українців до Австро-Угорської імперії чи Російського царства минулого та сучасного.

Ослабленням віри у власні сили і нехтуванням закону одноплемінної любові. Можна казати, що даючи гроші на увічнення слави чужих імперій, місцеві товстосуми прагнуть елітарності, щоб якось прикрасити свій грішний спосіб життя у багатстві і піднятися над бідним простолюдом.

Можна говорити, що сусідні держави заохочують покладання чужих ідолів на видних місцях України. Можна пояснювати це рецедивами колоніального минулого. Можна нагадати факти голодоморів і визвольних змагань, в яких нація втратила найкращих молодих людей, які твердо вірили в Бога і Україну. Можна наговорити великих слів велику силу, але як оживити згасаючу українську віру сьогодні ?

Політики поки що не здатні зміцнювати українську віру, і діють якраз навпаки, фальшиво хором співають передвиборчі колискові народові про його абсолютну мудрість як єдиного носія свієї повноти влади. Мало хто пробує шукати причину українських невдач.

Проблема в тому, що українцям важко дається глибоке пізнання власного "я", а світ вже давно нас вивчив і вміло використовує, поглиблює наші слабкі місця, щоб робити вигідні для себе в Україні справи практично беззатратно, руками самих українців.

Нам не віристься, що причина в нас самих, і ми налаштовані на експерименти пошуків найкращої форми влади і найкращої Конституції. Ми сперечаємося, що краще – президентська чи парламентська республіка, а повз нас поїздами бистроїздними прогресують інші народи, які не сперечаються, а прото живуть, бо вірять у власні сили.

Саме зараз той момент, та ситуація в українській політиці і суспільстві, коли на поверхню виходить глибинна причина жахливого безладу в українських головах – це слабкість віри, тієї віри, яка повинна збирати окремих людей в націю.

За роки незалежності ми пережили чимало ключових моментів втрати віри.

Момент перший – не знайшлося в середовищі українців сили підтримати закон про мови і захистити державну мову. Це використали проти нас, зіткнувши в політиці україномовних українців з російськомовними. Ледь не прийняли проект нового закону про мови авторства українця –соціаліста Олександра Мороза, яким узаконювся протиприродний феномен російськомовного українця і вводилось регіональне багатодержавномов’я.

Відсутність єдності українців у мові унеможливлює духовну єдність у християнстві – єдину церкву. Поділ українців за мовою є справді диявольським проектом руйнування віри, як націєтворчої цінності.

Другий момент – залишення при владі старої номенклатури, вихованої на ідеології руйнування української віри. Ця когорта фактично чужого чиновництва, як би не маскувалася, могла діяти лише так, як її налаштовано і зазомбовано. Совкове чиновництво – це не п’ята колона, а стократ гірше – залишений на нашій території безжальний термінатор української віри.

Поодинці ці люди так не вважають і навіть переконані, що зробили багато для економіки і творення держави, але сукупно вони вбивали і вбивають українське гуманітарне начало, віру в українську успішну Україну.

Тепер до влади приходять молоді служителі народу і депутати, але ніхто не знає чим вони кращі. Є всі підстави вважати, що у владі частково клонується совкове термінаторство, з порядною домішкою сучасного молодого цинізму.

Отже, люстрація владних кадрів явно запізніла і не допоможе – потрібна гуманітарна переорієнтація всієї влади на українські державницькі основи. Ставши на службу нації, чиновник чи депутат, громадянин повинен вміти щоденно реально підживлювати віру громадян у власні сили і надійний захист держави.

Третій момент – гуманітрана криза політичної системи поглиблюється, тому формальне вдосконалення державного устрою дає все гірші і гірші результати. У владу все частіше потрапляють люди, які не мають мінімуму віри в успіх України і живуть сьогоднішнім днем.

Якщо таких людей багато, держава дрейфує за волею випадку, а нація незахищена від загроз світу. Ми, громадяни, теж є часткою цієї політичної системи, бо ж обираємо депутатів, робимо оцінку владі. Кардинальне значення мають не тільки наші помилки як виборців. Найбільше зло – це зростаюче простонародне хамство та невігластво в оцінці дій влади.

Це губить віру як націєтворчу цінность. Девальвація віри подібна на падіння банків. Вкладники починають забирати свої гроші, а далі процес наростає лавиноподібно і банк банкротує, його за копійки перекуповує саме той, хто пустив інформацію зневіри між вкладників.

Якщо говорити сучасними термінами, рейдерська атака відбувається вже не тільки проти українських банків, а проти держави. Хто володіє засобами поширення інформації і самою інформацією, причому не тільки в Україні, той має змогу сіяти зневіру і провокувати обвальну гуманітарну кризу українського суспільства.

Останній підйом віри українців у власні сили відбувся на Майдані, але за допомогою інформаційних маніпуляцій, багатократним повторенням негативу, цю зміцнілу віру було трансформовано у масове наївне пасивне очікування чуда чомусь лише від однієї особи –президента.

На цьому заспокоїлися, щоб зі сторони спостерігати і зло судити того, хто поообіцяв, а не зробив. Насправді обіцяне на Майдані могло обіцятися і реалізуватися лише з підтримкою нації, яка відчула віру у власні сили.

Тест підтвердив, що реального зміцнення віри серед народу не відбулося, адже віра пізнається не по словах, а в діях і поведінці людей. Емоційний підйом спав і віри надовго не вистачило. Майдан не навчив українців нічому, і це стало зрозуміло по тому, як відразу повірили заяві Зінченка про корупцію в оточенні президента, смакували як лайку звертання "любі друзі".

Потім посміювались над чисто українськими уподобаннями президента – слово "бджоляр" зробили політичною лайкою, потім незчулися, як опинилися в болоті безконечного непристойного інформаційного потоку топтання статусу президента і віри в президента –українця.

Ті, хто просто мовчали і не підтримали вчасно президента-українця теж винуваті. Нація деградує, терпимо сприймаючи непристойні, неповажні слова про українські символи влади.

Невже політичне хамство доб’є українську віру, ослаблену потоками негативу і безглуздих політичних протистоянь? Невже голосуватимемо за тих, хто гучніше і майстерніше принизить і зробить у всьому винуватим іншого? Коли нарешті нам стануть до вподоби ті, хто тихо і без галасливої політичної самореклами, робить справу для українців?

Нашу віру вбивають "білі і пухнасті" політичні кілери з красивими масками миротворців чи ангелів. Українцям це набридло, і деякі починають шукати елітарність і стабільність в чужих взірцях сильної влади.

Не дивно, що над патріотичним Івано-Франківськом, на крилах банальної реклами, ностальгічно витає "дух великої імперії" і тихо дружить із "зеленим змієм" у пляшці із етикеткою "Цісарська".

Скоро в Чернівцях місцеві послідовники піонерів покладатимуть квіти до пам’ятника Францу Йосифу. А в Одесі велично постає пам’ятник тій Катерині, що колись таки доконала "вбогу сиротину", Україну. Так буде доти, поки стоятимемо осторонь несміло, мов сироти, на своїй землі, або зриватимемо злість від нездійснених сподівань на власних соплемінниках.

 

Володимир Ференц, Івано-Франківськ, для УП