Рискованная игра Лукашенко
28 вересня у Білорусі відбулися парламентські вибори. За попередніми даними білоруського ЦВК у виборах прийняло участь 75 % громадян.
На дільницях, де вже підраховані результати та не буде другого туру - у білорусів діє мажоритарна система, перемогу отримали провладні кандидати. Їм відчутно поступаються кандидати від опозиції.
На перший погляд це рядова подія, яка не потребує якої-небудь серйозної уваги з боку ЗМІ. Такі вибори час від часу вже відбувалися на теренах Білорусі, але західні інституції не визнавали їх починаючи з середини 1990-х років.
Білорусь ці роки частково жила у режимі зовнішньополітичної ізоляції. Вибори у цій сусідній країні, так само як вибори у Єгипті чи Кувейті, не мали суттєвого впливу на перебіг політичних подій. Центром прийняття рішень залишалася адміністрація президента Білорусі.
Чому на цей раз білоруські вибори викликали підвищену увагу? Що змінилося порівняно із попередніми кампаніями? І що буде далі з білорусько-російським союзом, який постійно дає тріщини?
Кроки назустріч
На цих виборах Лукашенко зробив крок назустріч опозиції, створивши навколо них псевдо-демократичну атмосферу. І опозиція теж відмовилася від бойкоту виборів, визнавши таким чином можливість парламентського вирішення суспільної кризи.
Щоправда, в 2006 році режим Лукашенка вже намагався зробити імітацію демократії в один окремо взятий день. Президентські вибори були також проведені за участю опозиції. Напередодні виборів Лукашенко дозволив опозиціонерам провести з'їзд у Мінську, хоча враховуючи певні фактори опозиціонери планували зібратися у Вільнюсі чи Києві.
На з’їзді було висунуто єдиного кандидата від опозиції, громадського діяча з Гродно Олександра Мілінкевича. Він мав кілька переваг порівняно з іншими лідерами опозиції, бо не був дискредитований корупційними скандалами, мав репутацію порядної людини та справжнього білоруського патріота (ще з радянських часів). Такий собі мінський варіант іміджу Ющенка 2003-2004 років.
Однак, незважаючи на певну наявність демократичних декорацій, фінал президентської вистави виявився не дуже красивим.
Опозиція, як і можна було очікувати, звинуватила Лукашенка у масових фальсифікаціях. За її даними Лукашенко отримав, насправді, не 86, а 47 відсотків голосів, в той час як Мілінкевич – 25. Тому опозиціонери вимагали проведення другого туру. Але, замість другого туру відбулася інавгурація.
Таким чином, усі протести опозиції звелися не до невизнання Лукашенка у якості президента, а до вимог більш чесного підрахунку отриманих ним відсотків. Така суто білоруська ситуація, що гарно віддзеркалює співвідношення сил у цій країні.
Вибори без вибору
І от через два з половиною роки друга дія вистави під назвою "демократизація Білорусі".
Звісно, президент цієї країни зовсім не планує віддавати владу невідомо кому. Якраз після голосування Лукашенко в черговий раз піддав брутальній критиці опозицію, сказавши, що вони представляють лише самих себе та повинні знайти у своїх рядах нових лідерів.
Але, необхідність порозуміння із Заходом вимагає від нього запровадження такої собі обмеженої демократії.
Тому продовжується гра, коли опозиція чітко знає, що владу їй не побачити, але є можливість нагадати виборцям про своє існування та за рахунок передвиборчої агітації прорвати інформаційну блокаду.
Радикальна опозиція, яку очолює вигнаний з Білорусі Зенон Позняк, жорстко критикує таку політику опозиційних кіл. Позняк каже, що конструктивна опозиція у Білорусі створена спецслужбами, тому їй не слід довіряти, так само як і уряду.
Але, як би там не було, на наших очах у сусідній країні, про яку ми так мало знаємо і з якою так мало співробітничаємо, складається особлива політична система.
Опозиція в такій системі існує і навіть приймає участь у виборах, хоча чітко знає, що Лукашенко в разі потреби може і зможе застосувати силовий сценарій.
Але як на сьогодні такої потреби немає. Більшість білорусів, дійсно, підтримує владу, що слідкує за освітленням автошляхів, забезпечує провінцію робочими місцями у промисловості та дбає про модернізацію столиці.
Захід шукає нових друзів
Вибори в Білорусі мають стати уроком і для команди нашого президента. Гнучкість західної дипломатії дозволить їм переорієнтуватися на будь-кого. Буде потреба Захід підтримає і "донецьких", і "луганських" і хоч "сіверсько-донецьких". Це ж прагматики, що завжди шукають власну вигоду не зважаючи на історично-ідеологічні чинники.
Не можна не згадати і таке важливе питання як розвиток українсько-білоруських відносин. До цього часу у нас був і залишається один постійний союзник у СНД – Грузія.
Повністю прогавили сусідів – молдаван з їх українським (за історією) Придністров'ям. Як результат Молдова вже не так сподівається на ГУАМ, як думає, що Росія допоможе їй …розібратися із тираспольськими сепаратистами. І схоже, що Росії це вдається.
Росію за цей час встигли назвати "стратегічним партнером", але як з нею співіснувати так і не стало зрозуміло. Шкода і "білоруський напрямок". Адже крім наявних розбіжностей у політичному розвитку, у нас є багато чого спільного.
Крім спадщини Київської Русі та Річі Посполитої, у нас є ще необхідність уникнути тиску "Газпрому". Українсько-білоруський союз газових транзитерів міг би стати дуже дошкульним для Кремля. Однак, його обрисів наразі не видно.
МЗС України займається, мабуть, іншими справами в той час як західні дипломати прокладають стежинки до резиденції Лукашенка.
Що ж до стосунків Мінська та Москви, то їм, звісно, не загрожує розрив, але може бути суттєве похолодання. Лукашенко дуже обережно підійшов до визнання Абхазії та Південної Осетії, а саме це питання стає лакмусовим папірцем для нових конфігурацій на сході Європи.
Олексій Ямпольський
