Смогут ли наши лидеры жить не во лжи?

...І якщо ви тепер скажете, що тривале перебування при владі не робить навіть органічно-нормальну, навіть непересічну людину засадничо неадекватною тому світові, в якому вона живе, - не повірю.

Це справді не-притомність (як зве такий стан Оксана Забужко), це справді гранична моральна глухота, це справді відсутність якихось елементарних людських реакцій на ті речі, які визначають саме існування виду Homo Sapiens.

Не варто ходити далеко за прикладами – візьмімо реакцію наших державних лідерів на смерть Олександра Солженіцина. Як би там хто не оцінював його політичні погляди останніх років чи ставлення до України, навіть комуністи не заперечують мистецьку та моральну велич цього достойника російської культури.

Власне, велич особистості, яка спромоглася виграти численні бої у тоталітарної системи й довести останній, що людина – це не табірний пил, людина – це духовно вільна істота, відкрита Богові та людству.

Солженіцина можна порівняти з горою, яка височіла на небокраї і фактом свого існування доводила, що можливе інше життя, інші обшири, ніж повсякденність, зауважив у ці дні один російський публіцист. І от цієї гори не стало, і порожнеча відчувається не тільки у зовнішньому просторі, а й у нашому внутрішньому духовному житті...

Філософ Мераб Мамардашвілі якось запропонував таке визначення: людина – це істота, яка ховає своїх мертвих і тужить за ними.

Ще раз повторю: як би не оцінювати певні політичні та теоретичні жести Солженіцина, все свідоме життя мого покоління, яке водночас є й поколінням наших зверхників, пройшло під впливом цього великого росіянина, і ми сьогодні не були б тими, ким ми є, якби не "Один день Івана Денисовича", "Архіпелаг ҐУЛАҐ" та "Жити не во лжі".

Це ми маємо право ховати його і тужити за ним, а не ті "кремлівські чекісти", ще кермують Росією й виступають від її імені. А найперше це невимовна втрата і причина туги для тих, хто був близький і рідний письменнику, хто, зрештою, носить його прізвище...

"Глубокоуважаемый Владимир Владимирович,

От имени правительства Украины и от меня лично примите глубокие соболезнования в связи со смертью всемирно известного писателя, историка, общественного деятеля, лауреата Нобелевской премии Александра Исаевича Солженицына.

Имя этого великого человека стало символом борьбы за преодоление тоталитарного режима, утверждение общечеловеческих ценностей, торжество права и демократии...

Выражаю свои соболезнования в связи со смертью Александра Солженицына президенту Российской Федерации, Вам, глубокоуважаемый Владимир Владимирович, правительству Российской Федерации, всему российскому народу...

С искренним сожалением, премьер-министр Украины Юлия Тимошенко"

Ось так. Підполковник КҐБ Путін як приймач і ретранслятор ("прошу также передать мои самые глубокие соболезнования родным и близким Александра Исаевича Солженицына") скорботи.

Ні, я розумію, що існує певний етикет міжурядових стосунків, але чи не скидається все це на поганий трагіфарс?

Ще далі пішов президент Віктор Ющенко. Він послав телеграму своєму російському колезі Дмитру Медведєву, де, зокрема, сказано: "Від імені українського народу і від себе особисто прошу передати щирі співчуття російському народові, рідним і близьким Олександра Ісайовича з приводу цієї тяжкої втрати".

Пробі, але ж я особисто і мої друзі також не уповноважували нікого переказувати наше щире співчуття російському народові! Ми й самі здатні висловити свою скорботу, свої почуття!

Глава держави має право виступати від імені держави, якщо ця держава демократична й цивілізована, а від імені народу виступають лише самодержці. Чи чергові претенденти на цю роль.

Тоді як, ясна річ, "народ безмолвствует".

Та справа, звичайно, не тільки у цій соціально-політичній глухоті, а в значно більшому. У глухоті моральній.

Чому треба уклінно звертатися до ясновельможних Путіна чи Медведєва з проханням "передати співчуття рідним і близьким Олександра Ісайовича"? Кажете, дипломатична формула така?

Добре, а хто заважає напряму сказати кілька слів, які йдуть із глибини душі, рідним Солженіцина, а передусім його дружині Наталії Дмитрівні?

Поза сумнівом, визначній і гідній поваги жінці, без якої не було б того Солженіцина, який увійшов у світову культуру і який свого часу шоком очищував від тоталітарного намулу кожну живу душу мого покоління...

...Коли вони познайомились, Олександру Солженіцину, який вже остаточно побив горщики з радянською системою й наполегливо працював над "Архіпелагом", було 50 років, Наталії Свєтловій – 29.

Вона закінчувала математичну аспірантуру МДУ, якраз розлучалася з чоловіком Андрієм, від якого мала сина Дмитра. За спогадами самого письменника, він одразу ж відчув спорідненість їхніх поглядів і близькість душ. Наталія Свєтлова, на відміну від його тодішньої дружини Наталії Решетовської, не вмовляла письменника примиритися з режимом, сидіти тихо, йти на поступки. Вона стала його надійним тилом у боротьбі із начебто всемогутньою системою.

Саме з її московської квартири 12 лютого 1974 року Солженіцина заберуть і відправлять у Німеччину. А через місяць, познущавшись у своє задоволення, випустять до чоловіка й Наталію Дмитрівну з дітьми.

Їх уже стало четверо: Дмитру 11 років, Єрмолаю – три роки, Ігнату – півтора, Степану – шість місяців. Бо ж, як казала сама Свєтлова-Солженіцина, якщо когось справді кохаєш, значить, хочеш від нього дитину...

Далі вона завжди була поруч. І в останній день, коли вони вдвох працювали, готуючи до друку багатотомне повне зібрання творів Солженіцина...

І от у керівників Української держави не знайшлося простих людських слів співчуття такій жінці. Власне, виникає запитання: а чи знали вони взагалі про її існування?

Чи уявляли хоча б основні віхи життєвого шляху Солженіцина?

Чи механічно підписали загальники, складені своїми службами, складені, до речі, так, щоб не надто дратувати "кремлівських чекістів"? Чи, може, їм це й ні до чого – нашим провідним політикам, мати якесь уявлення про історію, про культуру, про визначних людей сучасності, ба, навіть про "Архіпелаг ҐУЛАҐ" та "Жити не в олжі"?

А тим часом значення Олександра Солженіцина для українського світу в тому, що коли письменник нерідко говорив не надто приємні для всіх нас речі, він задавав таку високу планку розмови, що змушував опонентів шукати найаргументованіші відповіді на свої запитання та шляхи практичного розв'язання позначених ним проблем.

Звичайно, це тема окремої розмови, але чи розуміють підписанти казенних відписок на смерть Солженіцина його значення для них самих?

Хоча б тому, що, за словами Григорія Чхартишвілі (він же Б. Акунін), СРСР почався завдяки "Капіталу" і закінчився завдяки "Архіпелагу ҐУЛАҐ".

Якщо це й перебільшення, то зерно істини в цьому парадоксі є. А це означає, що без Солженіцина незалежна Україна відтворилася б значно складніше і, ймовірно, навіть пізніше.

А це значить, зокрема, що й бізнесові та політичні кар'єри наших підписантів могли бути зовсім не такими успішними, як в дійсності.

Але, боюся, що навіть у разі, коли високопоставлені політики й усвідомлять щось людське, коли до них хоча б частково повернеться моральна притомність, вони просто не знайдуть у своєму арсеналі нормальних слів співчуття для справжніх його адресатів, а не для "кремлівських чекістів"...

 

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників