Сімнадцятирічна Україна: портрет без ретуші

Тільки за минулі 100 років Україна шість разів проголошувала незалежність і п’ять разів її втрачала. На передодні святкування 17-річчя незалежності нашої держави, все частіше спадають на думку всіх небайдужих до майбутнього українських громадян, а що ж це таке "незалежність по-українські"?

Адже незалежність – це не лише права, а перш за все, відповідальність за власні дії!

"Вікова мрія українського народу", як зараз шаблонно прийнято називати незалежність, дісталася нам, як і всім колишнім суб'єктам СРСР, внаслідок об'єктивного історичного процесу - неминучого розвалу імперії яка вичерпала свій потенціал державної системи.

У результаті ми отримали дуже трухляву державність, таку ж еліту, незрозумілу зовнішню політику. І все це на тлі світових глобальних перегонів на виживання.

Усю свою багаторічну історію Україна, з огляду на географічні та ментальні фактори вимушена була вибирати вектори. Україна завжди входила до складу різних імперій, була і, нажаль, поки що залишається полем, на якому розігруються чиїсь державні інтереси.

Можливо саме тому утворився особливий тип вітчизняної псевдо-еліти, яка переслідує лише ситуативні, власні цілі, не звертаючи уваги на наслідки, турбується лише про особистий зиск. До цього додалось приниження, яке Україна зазнала після розпаду СРСР, супроводжуване втратою ядерної зброї, розвалом економіки та господарства.

На Україну відразу наліпили ярлик "недорозвинутої країни" та поставили у всіляких рейтингах десь між "банановими республіками". І це при тому, що Україна давала майже 14 всього ВВП СРСР!

Особисто я, як і переважна більшість громадян, безумовно, визнаю цінність державної і національної незалежності як мети народу, цієї незалежності позбавленого. Але лише коли її (незалежності) не досягнуто. Далі вона є лише засобом для розвитку цього народу, забезпечення його інтересів і потреб, а також розв’язання його проблем.

А основні проблеми народу в моїй країні стабільно не розв’язуються. Вони перманентні: низький рівень зарплат і пенсій; безробіття, неможливість знайти достойну роботу; колосальна інфляція, хабарництво й корупція в структурах державної влади; неможливість отримати необхідну соціальну чи медичну допомогу; небезпека техногенних та екологічних катастроф.

Можливо саме тому, згідно невмолимої статистики з кожним роком все більше українських громадян святкують день її всенародного схвалення з сумом та без ентузіазму. Ситуація має певну закономірність.

Адже святом стає лише те, що вдалося. Рідко хто святкує річницю не справджених надій і чекань.

За 17 років ми спромоглися побудувати дивну "країну контрастів". Країну, в якій наявність роботи не є гарантією достатку, в якій зростання доходів в урядових звітах не враховує реальні темпи інфляції. Країну, столиця якої має одні з найвищих цін на нерухомість у світі, маючи при цьому катастрофічне співвідношення доходів бідних і багатих.

За даними Держкомстату, 13 українських громадян вважають себе бідними, а 45% не задоволені своїм соціальним статусом. Ми показали всьому світові, як в потенційно багатій Україні, може бути стільки бідних українців.

У цьому світі будь-яка держава гранично залежна. Передусім від своїх громадян, від верховенства права, від економічних законів, правил міжнародного співтовариства, від узятих на себе зобов’язань...

Наша держава від усього цього практично не залежить. Утім, і від неї сьогодні мало що залежить — не те, що в світі, навіть у межах регіону. І останні міжнародні події – цьому яскраве підтвердження.

Наразі, є вже зайвим дискутувати про те, чи змогла б Україна, яка при розвалі СРСР не відмовилася від ядерної зброї, стати вже асоційованим членом "великої сімки" без принизливих історій з НАТО. Справжня біда України в тому, що світовим гравцям того часу – США та Росії не було вигідним мати ядерну державу в центрі Європейського континенту.

Останнім часом світ стрімко змінюється, і ті процеси, які ще декілька століть тому потребували довгих років, зараз відбуваються майже за тиждень або місяць. В світі виникають нові економічні, техногенні, політичні ризики.

Чи може Україна, яка є без’ядерною державою, з перманентною кризою влади, слабкою економікою, з майже відсутніми професійними дипломатами, почувати себе у безпеці?! Думаю, і зовнішні і внутрішні політичні події та екологічні катастрофи красномовно відповідають на це питання.

Зараз дуже важливо не допустити перетворення України в інструмент політичного протистояння США та Росії. Україні, яка стрімко прагне вступити до ЄС належить проводити більш обережну та виважену політику, яку демонструє Європа – спочатку глибокий аналіз подій і тільки потім висновки.

Підписаний "План дій Саркозі-Медвєдєва" в російсько-грузинському конфлікті – яскравий приклад такої політики ЄС. А Україна, нажаль, в цій ситуації не склала екзамен на незалежність.

Наша держава так і не спромоглася за 17 років побудувати ефективну дипломатію з визначенням союзників. А останні "помаранчеві" роки українська дипломатія взагалі нагадує або залякану купку непрофесіоналів, або когорту людей які працюють строго по вказівкам зовні.

Я переконана, що Україна, знов таки завдяки своєму унікальному географічному розташуванню, здатна розпочати нову еру своїх зовнішніх відносин: прагматичних та рівних, які будуть здатні позитивно вплинути на безпеку всього європейського континенту. Але при нинішній поведінці України – шансів стає все менше.

Все частіше лунають категоричні заяви Кремля про серйозне погіршення україно-російських відносин, і чим більше Україна буде допускати таку неадекватну зовнішню політику: без аргументів, без системного та глибокого аналізу подій, а також врахування можливих наслідків від власних заяв та кроків,робити з себе "голуба миру" - тим більше вона буде викликати роздратування у більш сильних держав з імперським менталітетом.

Чим нарешті це закінчитися – наразі спрогнозувати важко. І українська політична еліта повинна зрозуміти, що жодні однозначні союзи не забезпечать стратегічну безпеку нашій країні.

Але пане президент все більш завзято повторює мантру: "НАТО – це запорука незалежності України".

Однак і світ, і ЄС і НАТО поважатиме тільки сильну Україну. Сильну з точки зору озброєння, національної єдності, з політичним консенсусом, чіткою зовнішньою політикою.

Країну, про яку можна буде сказати, що вона "острівець спокою" та нейтралітету в Європі, країну, для якої є пріоритетом власні національні інтереси. Нейтральна політика України здатна принести набагато більше добробуту українцям, ніж будь-яка поляризація у зовнішніх відносинах.

Чи дійсно "Україна — не Швейцарія"? Досвід розвитку державності й причин, що послужили прийняттю нейтралітету Швейцарією та Австрією, приводить до думки про доцільність одержання Україною статусу нейтральної держави.

При проведенні історичних паралелей між Австрією, що мала загальну культуру й мову з Німеччиною й у свій час входила у її склад, і Україною, що була складовою частиною Російської імперії та СРСР, можна побачити чимало схожого.

Нейтралітет аж ніяк не передбачає самоізоляцію від усіх. Наразі в світі дуже мало нейтральних країн, і Україна мала б стати такою в Східній частині Європи. Нейтральна Україна зможе й надалі активно брати участь у миротворчих операціях по лінії ООН, у програмах НАТО, співробітничати з ЄС тощо. І це також підтверджується досвідом нейтральних держав.

Не треба вигадувати "український велосипед". У сформованих обставинах важливо те, що нейтралітет зможе стати гарантією збереження територіальної цілісності і єдності України. Адже сила дії дорівнює силі протидії. Чим сильніше ми утягуємося й залучаємося до конфліктів, тим більше нам доведеться зазнавати тиску як США, Росії, так і ЄС.

Чи зможе Україна уникнути негативних наслідків для себе, якщо сама ледве тримається на ногах?

Не слід забувати й той факт, що зовнішня політика цивілізованої держави завжди залежить від її внутрішніх проблем. Приклад тому – Іспанія, яка не підтримала незалежність Косово, бо розуміє ризик ескалації внутрішнього конфлікту з басками.

Чи можна назвати розумною поведінку президента України, який не зважаючи на дуже напружену ситуацію в Криму, керуючись виключно емоціями, робить гучні, однополярні та поспішні заяви, які поставили перед Україною серйозні дипломатичні проблеми та загрози.

Чого лише вартий указ президента про зміну порядку перетинання кордонів та пересування по території України російського Чорноморського флоту?!

Наприклад, військова база США в Гуантанамо вже не одне десятиріччя знаходяться на території Куби. Цікаво, якби відреагували у США, якби президент Куби Рауль Кастро почав вказувати, як американським ВМФ пересуватися та перетинати кордони?

Глибоко переконана, що справжній патріотизм керманичів держави має бути не тільки в тому, щоб голосити про національну ідентифікацію, заламуючи руки намагатися українізувати російськомовних громадян, творити фальшивих історичних героїв, відчувати моральне задоволення від створення чергових "майданів" та таке інше.

Дійсний патріотизм – це турбота про безпеку та інтереси держави і її народу в будь-яких умовах, навіть в найнесприятливіших. Це є в США, це є в провідних країнах ЄС, це є в Росії. Але цього досі бракує в Україні.

Нажаль, сучасна міфотворчість, перекручування історичних фактів та вигадування нових національних героїв веде по хибному шляху, бо заважає українцям зрозуміти свою історію і минуле, нарешті об’єднати розколоту на Схід та Захід країну. І все це на тлі відсутності хоча б натяку на формування національної ідеї.

При чому ідеї не на кшталт – "стати членом, наздогнати, перегнати ЄС, НАТО, США, Росію…" , а стати справжнім центром Європи, і не тільки географічним.

Нарешті, ми чомусь забуваємо, що Київська Русь часів Ярослава Мудрого була такою сильною, що поріднитися з нами вважали за честь усі правителі Європи.

Натомість, з огляду на всі внутрішні та зовнішні чинники, закордонні аналітики вже встигли охрестити етап сьогоднішньої української державності, як етап паралічу.

А чи радіє людина, яка тяжко хвора та прикута до ліжка своєму черговому дню народженню, чи весело його вона святкує?...

Болісно, що Україна може стати країною втрачених можливостей. Ми втрачаємо розуміння минулого, а з ним не вміємо адекватно сприймати сучасність та майбутнє.

Влада не захотіла використати ні радісних, ні сумних приводів для об’єднання нації, але талановито створює приводи для її розколу.

Втрачаючи єдність ми втрачаємо Україну. Адже тільки консолідована країна зможе адекватно реагувати на сучасні зовнішні виклики. І Україна, вже повнолітня, щоб це усвідомлювати.

 

Ірина Бережна, народний депутат від Партії Регіонів