Горе побежденным

Я розумію, що з одного боку Саакашвілі мав повне право віддавати наказ про наведення конституційного ладу на території Південної Осетії і розпочинати масований наступ на Цхінвалі – це, хоч і не контрольована, але суверенна територія Грузії. Поки що, принаймні.

Але, з другого боку, я не розумію, як він у такому разі розраховував перемогти, не перерізавши єдину наземну артерію з Росії – Рокський тунель, що поєднує Північну та Південну Осетії?

Я розумію, що спеціальна операція такої складності проведена, по суті, в глибокому тилу супротивника, потребує ретельного планування, повноцінного забезпечення, чіткого контролю. Вона загрожує чималими втратами і не гарантує результату – повного, а не тимчасового блокування наземної території Південної Осетії з півночі.

Але без неї наступ на Цхінвалі був приречений. Це було очевидно, як Божий день.

Було повним безумством розраховувати на те, що сильна, могутня, у повному розквіті політичних сил Росія "не впишеться" за осетин. Як і на те, що більш потужна, проте застрягла в Іраку й Афганістані, американська військова машина, напередодні зміни влади у Білому домі "впишеться" за грузин.

Свідомо йти на безпрецедентно відкрите військове протистояння з такою Росією і без такої Америки, зрештою, було повним безумством. Для Грузії і для самого Саакашвілі.

За перші два дні – суботу й неділю 9-10 серпня проведені в Горійському та Цхінвальскому районах Грузії ми неодноразово чули інформацію, що Рокський тунель підірвано/захоплено/взято під контроль тощо.

Але як і в 1990-1992 в Південній Осетії, і в 1992-1993 в Абхазії, грузини знову наступили на одні й ті ж самі граблі – не змогли нічого протиставити прямій військовій допомозі з боку Росії своїм сателітам в Цхінвалі і в Сухумі.

А повинні були б зробити це будь-якою ціною, якщо дійсно не хотіли вже втретє відчути гіркий присмак поразки у кавказькій війні.

За останні роки Саакашвілі зробив чимало задля повернення втрачених Грузією земель. На абхазькому напрямку було поступово, в порушення домовленостей про врегулювання конфлікту, зайнято стратегічний плацдарм – Кодорську ущелину.

У жовтні 2006 року мені довелося побувати в цьому мальовничому регіоні. Тоді здавалося, що грузинська армія і МВС саме звідти продовжать переможний абхазькій похід.

"Раніше у мене нічого не було, тільки пістолет, як хочеш, так і живи, – скаржився тоді грузинській поліцейський, – а тепер всі ми у повному бойовому спорядженні, із транспортом, пристойною зарплатнею, зв‘язком. І все це завдяки нашому президенту. Ми обов‘язково будемо в Сухумі".

На осетинському напрямку було укріплено військово й політично грузинські анклави в республіці: зокрема, села Ерегві, Тамарашені, Прісі, Курта.

В останньому розташували грузинську адміністрацію на чолі із лояльним до Тбілісі Дмитром Санакоєвим.

І головне – Саакашвілі випестував грузинські збройні сили. Добре оснащена і навчена 30-ти тисячна професійна армія не йшла ні у яке порівняння із тією пародією на збройні сили, якими на початку 90-тих Гамсахурдіа почав вирішувати осетинське питання.

Але цього разу, на відміну від тих збройних конфліктів, в яких Грузія втратила свої землі, війна була просто блискавичною. Немов політ 122-мм реактивного снаряду системи залпового вогню БМ-21 "Град".

До речі, їхнє застосування грузинськими збройними силами в Цхінвалі, з якого не встигли евакуювати мирних мешканців, викликає серйозні запитання щодо дотримання норм женевських конвенцій і законів війни.

Тепер вже очевидно, що Грузія втратила набагато більше, ніж набула. Ще більші симпатії Заходу і ще більший політичний тиск на Росію можна вважати доволі умовним придбанням.

Якщо зважити, що у списку грузинських втрат – сотні загиблих і тисячі поранених, десятки тисяч біженців, стратегічні плацдарми в Абхазії та Осетії, остаточно загублені бунтівні республіки, і досі окуповані вже суто грузинські території – Горі, Поті, Зугдіді.

А ще – планомірне знищувані об’єкти грузинської військової та цивільної інфраструктури. Коли і якою ціною Грузія зможе відновитися після таких втрат – невідомо. Але точно відомо, що після цієї війни серед осетин та абхазців тих, хто навіть гіпотетично може собі уявити перебування у складі Грузії, не знайти вже точно.

Осетини ненавидять грузинів лютою ненавистю, принизливо називають "свинями". Молоді хлопці, які допитували нас у КДБ Південної Осетії, розповідали, що починають рахувати "геноциди" грузин проти осетин аж з 1921 року.

Якби росіяни не допомогли в ці серпневі дні, вони пішли би партизанить в навколишні ліси, але в жодному разі не підкорилися режиму офіційного Тбілісі. Так, Південна Осетія – це земля, яка де-юре належить суверенній Грузії, але, де-факто, на ній живуть ті, хто готовий віддати життя за те, щоби ноги грузинської там не було.

І не визнавати це як даність – значить свідомо ховати голову у пісок.

Найдраматичніше те, що всі вони, однієї православної віри. В цьому головна помилка Саакашвілі – у нього був останній шанс перемогти. Один на сто, але був. І він не зміг ним скористатися, пропустивши 58-му армію в Цхінвалі через Рокський тунель.

Тепер про Україну. За великим рахунком ця війна – точно наша. Ми, по суті, хоч і опосередковано, але четверта сторона конфлікту. Тому що підтримуємо Грузію політично, військово і морально.

Тому, що Україна є єдиною сусідньої до Грузії країною, яка надає підтримку таких масштабів. Тому, що нас єдиних в регіоні осетини й росіяни відверто сприймають як ворога – перевірено на собі.

І тому що ми так само, як і грузини, не контролюємо повно й остаточно своєї суверенної території – як мінімум, міста Севастополя. Це значить, що або Україна має цей контроль здобути, бажано мирними методами, або втратити остаточно.

Грузинська війна для України важливіша навіть за іракську, в якій брали безпосередню участь близько 5 тисяч наших вояків. Саме тому наслідки конфлікту в Південній Осетії мають бути ретельно систематизовані й проаналізовані усіма відповідними спеціальними службами.

А аналізувати Києву є що. І хай Тбілісі говорить про 21 збитий літак, а Росія підтверджує втрату лише чотирьох, а правда, як завжди, десь посередині, очевидним є те, що таких бойових втрат за такий короткий період російські ВПС ще не несли. І в цьому, на відміну від байок про українських снайперів і про українські екіпажі грузинських танків, вже точно не обійшлося без України.