Почему Украина может проиграть войну России, не начав ее

Один знайомий російський журналіст якось проговорися, що Крим відійде до Росії без всякої війни. Оскільки, мовляв, існує план і його, поки що, тримають в секреті – до пори до часу.

Хоча, можливі варіанти. Власне, можна лише гадати скільки голів кримчан росіяни занесли до цього плану, під бомби і ракети. Втім, якщо говорити про реваншистську політику Росії, яку вона цілеспрямовано і методично проводить на всьому пострадянському просторі, то будь-які агресивні дії з російської сторони проти України виключати не можна.

Проте події в Грузії навряд чи можуть здивувати. Адже вже близько трьох століть Росія не перестає вести бойові дії з Кавказом. І зараз, незважаючи на те, що Грузія вже стала (знову стала, якою була до 1921 року) незалежною державою, Росія не бажає відмовлятися від своєї політики втручань, котра щоразу приносить з собою море крові і горя.

Не можна не звернути увагу на той факт, що як і в Криму, Росія спочатку масово почала видавати жителям Південної Осетії російські паспорти, а потім ввела на цю грузинську території близько 150 танків, пояснюючи це тим, що вони нібито захищають своїх співгромадян.

Теоретично теж саме цілком може відбутися і в Україні. Крим і східна Україна почне відокремлюватись, почнуться в цих регіонах якісь заворушення. Президент Ющенко змушений буде ввести туди військові підрозділи для запобігання ескалації небезпечної ситуації.

Росія, щоб захистити "своїх" громадян, котрих вона вже "наштампувала" у цих регіонах (неважливо, що їхній відсоток незначний), вводить свої "миротворчі" війська, аби допомогти своїм російськомовним братам. Ну а що може бути далі – ми це вже могли бачити в Грузії.

Очевидно, що в Росії вельми оригінальні уявлення про "миротворчі місії". Адже цілком абсурдним було з боку міжнародної громадськості погодитися на те, аби росіяни виконували таку місію на грузинській території.

Коли Росія, за найпершої ж нагоди готова вступати у війну на боці невизнаної території проти іншої держави, конфлікт між якими треба підбурювати, щоб іншу "схилити до миру".

Як на мене, це відверта й неприхована агресія. Не можна клишоногому і неповороткому російському неадекватному ведмедю доручати охороняти ягнят. Він їх усіх передавить.

Демократичний Захід проморгав одну суттєву деталь – ті війська, котрі Росії увесь цей час видавала за миротворчі і які за своїм статусом мали виконувати миротворчі функції в регіоні, роками організовували фактичне входження до складу Російської Федерації території сусідньої держави.

І ці російські "миротворці" повільно, проте впевнено окупували Південну Осетію.

Але можна сказати, що після подій в Грузії, західний і український політикум, а також спецслужби, відповідних держав цілком розуміють, що ця операція була націлена більшою мірою проти України, а вірніше, проти спроби України і Грузії вступити до НАТО і, таким чином, повністю вийти з під контролю Росії і перекреслити спроби Росії відновити радянську російську імперію.

При чому проглядається повне розуміння, що така спроба буде, власне, складатися із трьох тактичних ходів.

Перший – це загострення всіх прихованих конфліктів – найперше в Криму, на півдні та на південному сході України.

Другий – захист російськомовного населення (не питаючи його) і російських громадян, котрі отримали в Севастополі і Криму, до речі, незаконним чином, таке подвійне громадянство.

Третій – завдання Україні військово-політичної поразки, причому не обов‘язково регулярними військами, а різноманітними "ополченцями" та "добровольцями" (не секрет, що чимало контрактників російської армії зберігає українське громадянство чи має "запасні" документи), чим буде перекреслений вступ, принаймні, більшої частини України до НАТО.

Фактично до НАТО зможе вступити тільки Правобережна Україна. Тобто, може стояти мета зробити з Україною те, що свого часу було зроблено із Німеччиною – розділити її на східну і західну частину при вступі до НАТО.

Виглядає так, що Захід і Україна до цього готові і мають чималі шанси для зупинення цих подій різними засобами.

Проте, на мій погляд, найбільша небезпека полягає в тому, що недооцінюється потенціал російських аналітичних і оперативних спецслужб. Оскільки, згадана операція буде лише другою фазою. Так би мовити – завершальною.

І те, що ця друга фаза буде дуже сумнівної успішності без проведення першої фази, розуміють і в Росії.

Фактично, перша фаза, котра має забезпечити успішність другої, складається також із трьох тактичних ходів. Приміром, йдеться про виникнення політичного скандалу в Україні, котрий буде набагато потужнішим, аніж "касетний скандал" і націлений на цілу низку персоналій українського політикуму.

І, безперечно, в першу чергу, на перших осіб держави. А те, що на цих осіб існує великий компромат, давно вже відомо і попереджало про це багато колишніх очіьників спецслужб, в тому числі Євген Марчук та Олександр Скіпальський.

Але справа в тому, що може бути викинутий і той компромат про існування котрого ми не знаємо, а також штучно створений компромат, на кшталт того, який виплив у справі Гонгадзе (вбивство було цілком реальним, а скільки здійснювалося навколо нього неадекватних ходів?).

При цьому влада в Україні буде дезорганізована, суспільство і політикум також дезорганізовані, а також дезорганізована й підтримка з боку західної спільноти.

Ще один хід буде полягати в створенні або ситуації повної дезорганізації влади та створення вакууму влади, або, навіть, виникнення альтернативних інституцій влади, на кшталт ГКЧП чи, щонайменше, створення кількох взаємно опонуючих центрів влади, що за даної ситуації виглядає цілком ймовірно, за рахунок потенції політичної кризи, котра буде набагато потужнішою, аніж "касетний скандал".

При цьому, як на мене, явно проглядається можливість використання в якості рупора подібного скандалу таких політиків, як Мороз та Кучма. Оскільки перший уже був задіяний й успішно апробований у подібному скандалі, а Кучму дуже легко спонукати його гріхами за час президентства.

І також можливістю закрити справу Гонгадзе, наприклад, наданням доказів того, що це діло рук абсолютно інших людей, і ці двоє взагалі ніякою стороною непричетні до цієї справи...

Але для того, щоб провести другий і третій ходи першої фази, потрібно провести перший хід – з нейтралізації, аж до крайніх заходів, тих проукраїнськи налаштованих, але реально незначних за кількістю осередків – інтелектуальних, інформаційних і силових, – які залишилися в Україні і які становлять небезпеку для антиукраїнської роботи.

Таку роботу можна провести, переважним чином, силами номінально українських корумпованих структур МВС, прокуратури і судових органів, щоб на час операції вилучити із суспільства найактивніших членів.

Принаймні, на короткий час, а оскільки вони можуть бути на начебто законній підставі вилучені на 40 та більше діб, то цього цілком вистачить для проведення всієї антиукраїнської операції, аж до закінчення військової її фази.

Треба врахувати, що проведення першої фази в три кроки перетворить Україну повністю на аморфне утворення, і відсіч, яку б мала дати Україна у другій фазі, практично зведеться мало не до нуля.

А враховуючи, що найбільше боялися в Росії саме супротиву організованих військових сил і загонів самооборони населення, котрі можуть нанести велику шкоду армійським частинам і спецпідрозділам РФ, то ситуація фактично зведеться до тої, яка була в 1918 році, коли навіть незначні, але активні загони зможуть захопити всю Україну.

Найгірше те, що перша фаза повністю, на мій погляд, не контролюється з української сторони та сторін її союзників, немає ані заходів її відслідковування, ні тим більш, заходів до її знешкодження.

Це абсолютно інший вимір контрроботи і ті заходи, на котрі спроможні сьогоднішні українські спецслужби, а тим більш політикум, абсолютно не придатні до відсічі найнебезпечнішої частини операції російських силовиків – першої фази.

Тому що тут потрібні радикальні заходи і робота стратегічної аналітичної спецслужби, котрої в Україні просто немає.

Тому Україна, за стану нинішнього самозаколисування, цілком може програти війну Росії. Йдеться про зовсім іншу війну, аніж та, котра була в Грузії і котрої очікують вітчизняні військовики та політики.

Власне, всі ненавидять війну. Але можна сидіти собі в куточку і тихенько про себе ненавидіти, а можна зібрати в теку фотографії і відеокасети, де зафіксовані злочини російських військ, і поїхати до Нюрнберга (який тепер зветься Гаагою).

Можна, коли більшовики наступали на Київ 1918 року, сидіти собі в своїй затишній кімнаті і спокійно ненавидіти хамів і вбивць, а можна піти до війська УНР і намагатися цьому запобігти.

Ненавидіти мало, і мало бути борцем за справедливість, побоюючись навіть впустити до своєї свідомості слово "війна", коли таке стається. Необхідно розібратися у ситуації, шукати і знайти вихід з неї, аби подібного ніколи більше не повторювалося у майбутньому.

Інакше од тієї пустої ненависті російському шовіністичному агресору ані холодно, ані жарко, й він знову вкотре починає стягувати свої війська до кордонів сусідніх держав, відчуваючи повну безкарність за будь-які свої протиправні дії.

 

Віктор Каспрук, політолог, для УП