Война в Грузии: новый вызов для имиджа будущего президента

Військові події на Кавказі змінюють існуючу систему геополітичних координат та формують абсолютно нову agenda для пострадянських держав.

Фактично для керівництва та елітних кіл цих країн саме геополітичний та безпековий контекст стає домінуючим та визначальним на декілька, а можливо і більше років вперед.

Для України події в Грузії є найбільш чутливими з огляду на те, що країна поки що немає стабільного безпекового полісу гарантій.

Сьогодні найбільш сенситивним для української безпеки стала участь кораблів ЧФ РФ у військовому конфлікті. Це загострило проблему неврегульованості між Україною та Росією питань перебування іноземної військової бази на українській території, а також регламенту дислокації та пересування російського флоту за межі українських кордонів.

Як виявилося, формат СНД як механізм економіко-політичних зв'язків, який головним чином базувався на неформальних персональних стосунках лідерів цих країн, вже не відповідає геостратегічному контексту, що виник після військового конфлікту на території Грузії.

У нових умовах геополітичного визначення формату та регіональної співпраці пострадянських країн між собою та з Росією вимагає переформування, насамперед, питань, пов'язаних з взаємними безпековими гарантіями.

Отже, персональний фактор співробітництва між країнами потребує перегляду та заміни на систему міждержавних і колективних правових гарантій.

В зв'язку з цим геополітична повістка стає визначальною і для внутрішньополітичного контенту. У поточному політичному процесі та у новому політичному сезоні все більше відчувається переакцентування з суто соціальних чи то економічних на геостратегічні пріоритети державного розвитку.

Зважаючи на геостратегічну переактуалізацію політичного порядку денного, президентська кампанія і вибори-2010 можуть стати геополітичним виборами. Зокрема, в першу чергу - виборами верховного головнокомандуючого, вибором безпекового і оборонного простору, нових гарантій національного суверенітету та національної безпеки.

Саме пріоритизація геополітичного порядку денного президентських виборів об'єктивно змінює вектори майбутньої електорально-політичної боротьби. Тому можуть постати наступні питання:

- яким саме буде порядок денний, тематична та позиційна структура виборчої кампанії;

- який саме лідер має бути на посаді президента.

Порядок денний та кандидатські дислокації виборчої кампанії вірогідно формуватимуться навколо наступних питань:

* Закріплення геостратегічного/геоісторичного вибору України;

* Включення України в систему міжнародних гарантій колективної безпеки;

* Технологічне забезпечення на рівні міжнародного права механізмів збереження та захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України.

Вибори президента у нових геополітичних умовах також затребують змін іміджевих ролей національного лідерства та політичні вимоги до кандидатів на цю посаду.

Сьогодні президент вже не може розглядатися виключно як партійний лідер, чемпіон електорального рейтингу, управлінець, менеджер, господарник, політтехнолог, політик-піарник, політик-гравець, а не політик-стратег. Наразі такі іміджеві ролі є недостатніми, нерепрезентативними, не відповідними до нових безпекових режимів і викликів.

В оновленому регіональному, європейському та євроатлантичному порядку денному, що сьогодні формується в реальному часі, інститут президентства має зміцнити та підсилює іміджеве наповнення свого лідерства.

Зараз його образ має складатися з таких складових-ролей.

1. Гарант цивілізаційного європейського вибору.

2. Репрезентант національних інтересів та геостратегічних пріоритетів країни, консолідатор та кріейтор національних інтересів і національних пріоритетів.

3. Геотактик, геостратег та активний дипломат в регіональному, європейському та трансатлантичному гео-вимірах.

4. Миротворець в регіональному та глобальних вимірах.

5. Ініціатор нових регіональних безпекових проектів.

6. Впливовий провайдер національних інтересів в міжнародних політичних та економічних інституціях.

7. Модератор елітного консенсусу на національному рівні.

Оскільки зовнішньополітичний вектор стає зорієнтованим насамперед у сферу безпекової та оборонної політики, важливо зберегти певний баланс та уникнути перегинів у бік зайвої мілітаризації та виникнення на цьому тлі громадського запиту на військового чи напів-військового лідера.

А такий запит може виникнути - у разі гіперболізації новітніх політичних, військових чи економічних загроз та зміщення акценту з мирних іміджів "дипломата", "модератора", "гаранта" на військові іміджі на кшталт "потрібен мілітарист, військовий, генерал".

Перефразовуючи Фон Клаузевіца, можна відзначити: безпека та оборона – це надто складні справи, щоб передовіряти їх військовим.

Слід також зазначити, що вищесказані іміджеві ролі повинні бути ініційовані від імені держави Україна, а не персонально від імені президента. Голова держави в цьому відношенні виконує роль не лише гаранта захисту національних інтересів у мобільному геополітичному та геоекономічному порядку, а й активного геополітичного гравця, який поєднує в собі ролі дипломата, медіатора, модератора, а у разі потреби й миротворця.

І головна задача президента на зовнішньополітичній арені в цьому відношенні – запобігти та попередити виникнення стратегічно небезпечних криз - зокрема, економічних, енергетичних, інформаційних та дипломатичних війн, міжнародної ізоляції Української держави та зниження її геополітичного та геоекономічного статусу.

Розширення іміджевого і геополітичного, міжнародного наповнення інституту президентства на внутрішньополітичній арені сприятиме певній ротації в елітних групах, передислокації гравців в президентському полі, а також - консолідації політичного класу навколо національних інтересів, гуртуванню бізнесових кіл біля президентської орбіти.

Політична консолідація за умов спільного вирішення нових геостратегічних викликів може дати недвозначний сигнал подолання розколу українського суспільства, створення єдиної громадянської платформи подальшого розвитку українського суспільства.

В цих умовах постає необхідність перемоделювання виконавчої влади. А це одночасно передбачає і формування іншої моделі прем'єрства, і створення уряду національної безпеки.

В новій, так би мовити, геополітичній моделі президентства президент де-факто виступає в ролі національного громадянського лідера, який задає базові конструкції політичного, економічного, соціального та геостратегічного розвитку.

Кабінет міністрів в цьому відношенні виступає в ролі операціоналізатора президентських стратегічних ідей, надаючи їм чітке значення та пропонуючи реалістичні та погоджені з головою держави проекти їх втілення.

А сама виконавча влада в інституційному вимірі повинна розумітися в дуалістичному сенсі: з одного боку як тактико-стратегічний зв'язок "Президент-КМУ", а з іншого – як чітко сконструйована система, що забезпечує реалізацію діючих правових норм та одночасно ініціює її модернізацію відповідно до нових викликів та загроз.

Першочерговою задачею такого уряду національної безпеки має стати розробка дієвих механізмів та реалізація чітко визначених стратегічних програм по напрямках, яким надається національний безпековий статус та по вирішенню яких відбувається процес національної консолідації.

Але для вирішення нових стратегічних програм важлива не тільки консолідація політичної еліти, але й формування консенсусної, сталої та стійкої моделі політичного управління, здатної демонструвати єдину позицію. Саме така спільна позиція може адекватно сприйматися як українським суспільством, так і країнами-партнерами.

(В цьому відношенні національні безпекові зовнішньополітичні інтереси повинні мати суттєве регіональне та європейське наповнення і відповідати інтересам країн-партнерів.)

А це означає необхідність вийти на таку модель влади, яка б конституційними засобами запобігала виникненню ситуації дисонансу позицій по стратегічно важливих питаннях між всіма гілками влади.