Уроки Грузии – светит ли Украине ПДЧ?

ХХІ століття демонструє небажання держав відмовитися від використання сили в міжнародній політиці. ООН вже не відіграє тієї ролі, яка їй відводилася раніше в епоху біполярного світу.

Саме тому, перед світовою спільнотою стоїть завдання віднайти нові дієві механізми забезпечення миру та стабільності на міжнародній арені.

Ситуація ускладнюється тим, що світ втратив біполярність, але не став багатополярним, у тож же час не будучи однополярним.

На даний час світовим гегемоном є безумовно США, що об’єднує у військово-політичній Організації Північноатлантичного Договору (НАТО) 28 країн, а на противагу їм виступають розрізнено такі потужні гравці, як Росія, Китай, Індія, Бразилія, Іран тощо.

Всі вони конкурують між собою за контроль над ринками збуту, сировинними базами, рівнем впливу одна на одну та слабші країни.

На даний час гарантом безпеки окремо взятої країни являється, по-перше, її власна висока військова потужність, підкріплена сильною економікою, політичною волею еліти та населення. Вагомим аргументом являється наявність атомної зброї.

По-друге, членство в системі колективної безпеки. Чим потужнішим є Альянс тим і рівень безпеки вважається вищим, хоча він не гарантує захисту від атак терористів, економічного чи політичного тиску. Однак, в повній мірі захищає від зовнішнього військового втручання з боку третіх держав.

Як не парадоксально, однак нейтральний статус держави не в повній мірі гарантує її національну безпеку. Не виключено, що в разі агресії на нейтральну країну за неї ніхто не заступиться, щоб не псувати відносини із агресором та не сприяти ескалації конфлікту.

Прерогативою являється членство в найбільш впливовому військово-політичному союзі НАТО. Говорячи про необхідність приєднання України до НАТО, варто виходити з того, що держава є геостратегічною віссю. Тобто, підтримка України, здатна в значній мірі посилити одного із антагоністів: США чи Росію.

Через внутрішню неоднорідність українського суспільства, США не можуть в повній мірі інтегрувати Україну у колективну систему безпеки, а Росія не може повернути втрачений раніше контроль.

Враховуючи віковічне прагнення українського народу рухатися європейським шляхом розвитку, з часу відновлення незалежності у 1991 році Україна пройшла тривалий шлях зближення з НАТО: від плідного співробітництва в рамках Програми "Партнерство заради миру" та спеціальних стосунків у форматі Хартії про особливе партнерство до ефективної взаємодії в рамках Плану дій Україна –НАТО та Інтенсифікованого діалогу з питань членства та відповідних реформ.

Однак, серйозною перешкодою інтеграційних сподівань України є не тільки невідповідність ряду вітчизняних стандартів натовським, чи небажання проводити або ж неефективність проведених реформ, а й системна поляризація підходів країн-членів НАТО.

Адже для нікого не секрет, що Європу умовно поділяють на "Стару" та "Нову". Стара Європа – це демократичні країни західноєвропейської частини континенту, які в минулому були потужними імперіями й, не зважаючи на власну демократичність, не позбулися серйозних амбіцій в міжнародній політиці, які реалізують, як правило, мирним шляхом.

Їхній зовнішній політиці історично притаманний вектор загравання із Росією, коли це їм на руку. Нова Європа – колишні країни-учасники Варшавського Договору, які панічно бояться попасти в сферу впливу Росії.

Між "Старою" та "Новою" Європою існують значні відмінності в економічних потугах, зовнішньополітичних орієнтаціях. Стара Європа є більш самодостатньою із високим рівнем амбіційності, тому їй інколи вигідніше маневрувати між двох гравців США та Росією.

В той же час, Нова Європа змушена орієнтуватися на США, щоб ослабити сусідню Росію, яка традиційно чинить на неї власний тиск. Саме тому, спостерігаємо підтримку євроатлантичних інтеграційних кроків України зі сторони Польщі та прибалтійських країн при поміркованому ставленні до них зі сторони ряду західноєвропейських держав.

Створений у 2008 році прецедент в Косово викликав ланцюгову реакцію в інших регіонах, за яким слідував військовий конфлікт між Росією та Грузією. Росія підтримала державницькі прагнення населення регіонів Південної Осетії та Абхазії. Даний конфлікт спровокував серйозні наслідки і засвідчив, що:

- Росія може і готова чинити тиск на сусідні країни, якщо вони хочуть вийти зі сфери її впливу;

- Грузія порушила вимоги ПДЧ.

Зокрема, в плані дій щодо членства в Розділі I "Політичні та економічні питання" сказано: "країна-претендент повинна вирішувати мирними способами міжетнічні конфлікти та зовнішні територіальні суперечки, в тому числі й претензії стосовно невоз'єднаних земель та суперечливі питання внутрішньої юрисдикції, у відповідності з принципами ОБОЄ та з метою встановлення добросусідських відносин".

Використання примусу проти Південної Осетії позбавило Грузію права приєднатися до ПДЧ. Навряд чи зараз країни-члени НАТО візьмуть на себе відповідальність прийняти рішення по приєднанню Грузії до ПДЧ.

- Україна отримала належний урок, який є свідченням того, що їй потрібно належним чином дбати про власну національну безпеку, адже є ймовірність виникнення конфліктів на її території за підтримки інших держав.

І це ще тільки початок. Адже, незначна кількість держав може похвалитися моноетнічним складом власного народу та рівномірним розвитком регіонів. Навіть незначні відмінності можуть служити причиною конфліктів, які розгорятимуться в разі сприятливих обставин та зовнішнього втручання.

Україна не є виключенням. Вона обрала курс інтеграції в Євроатлантичний Альянс, хоча до сьогоднішнього дня не має ясності чи стане це реальністю, чи ні. Однак, відступати назад не має сенсу.

За будь-яких умов, необхідно збільшувати військові витрати і проводити реструктуризацію українського війська, згідно "традицій" ХХІ століття та ведення сучасних воєн. Адже, це є найкращим підтвердженням проведених реформ і аргументом для інших держав бажаючих чинити на Україну тиск.

Ігор Миклащук, аспірант Національного інституту стратегічних досліджень при президентові України, для УП