Российско-грузинская война: как не стать следующими
Вихід Росії з Договору про звичайні збройні сили в Європі в грудні 2007, разом із введенням в Абхазію залізничних військ та побудовою "гумантарної" залізниці, якою щойно перекидалися війська в цей регіон, "полювання" російської авіації на грузинські літаки, обстріли в зоні грузино-осетинського конфлікту, які не могли відбуватися без відома російських "миротворців", – усе це ланки одного ланцюга, спрямованого на провокацію конфлікту.
І ця провокація, зрештою, досягла своєї мети. Звичайно, було важко вести переговори про інтереси південних осетинів з керівництвом Південної Осетії, сформованим переважно з представників російських спецслужб та військових. Але краще так, ніж відбулося.
Небезпечні провокації уже застосовуються й в Україні.
Наруга над українськими державними символами в Криму та зведення в пам'ятників діячам, які знищували українську державність, заяви російських "козаків" про те, що вони їдуть до України з "миротворчою місією" – це організація заворушень в Україні, бажано з кровопролиттям, задля створення передумов для перешкоджання здобуття Україною гарантій безпеки в НАТО та, в перспективі, анексії українських територій.
Один з головних уроків з грузино-остинської війни полягає в тому, що вже саме перебування російських військ на території України становить постійну небезпеку для держави.
Ще Джордж Оруел, писав, що за тоталітаризму "мир – це війна". Можливо тому в регіонах СНД, де задіяні російські "миротворці", рано чи пізно починається війна.
За невеликого бажання, організувати підрив якоїсь "каптьорки" Чорноморського флоту Росії, щоб списати це на Україну – справа техніки. З грузинських подій випливає, що російське керівництво може почати війну будь-де, де є дефіцит безпеки.
Нинішня Росія поки не довела, що довго може існувати без кровопролиття. За умов відсутності війни, з усією очевидністю постає неконкурентноздатність російської економічної та політичної системи, безправ'я її населення.
Між тим, під час воєнного конфлікту мобілізаційні можливості російської держави є дуже значними, з огляду на фінансові, військові й людські ресурси.
Мобілізаційний тип функціонування створює у керівництва РФ й населення відчуття рівності або навіть вищості в порівнянні з розвиненими державами, хоча веде її до міжнародної ізоляції та численних конфліктів, і, зрештою, тупика розвитку.
Ці комплекси настільки серйозні, що вже шкодять самій Росії. Насправді, що таке Грузія для Росії? Загроза безпеці великій державі? Усього лише "хлопчик для биття", якого треба показово покарати за те, що волі захотів. Ще навесні російський діяч Затулін заявляв, що Грузії "треба дати у ніс так, щоб кров пішла".
Це ірраціональне бажання щоб "кров пішла" призвело до того, що Росія в потенційно виграшній для себе ситуації, з огляду на початок наступальних дій саме Грузією, в результаті стратегічно програла, почавши наступ за межами конфліктної зони в Південній Осетії.
За даними польського прем'єр-міністра, як наслідок російсько-грузинської війни США згодилися на умови Польщі щодо розміщення об'єктів ПРО в Європі. А отже, ці об'єкти незабаром можуть запрацювати де-факто. Що таке для безпеки Росії американська система ПРО у порівнянні з бажанням пустити кров Грузії – пояснювати зайве.
При цьому Москва діє там, де успіх імовірний – тобто проти слабших. Росія намагається відібрати в менших сусідів території, при цьому віддає ласі шматки своєї землі Китаю, та поступається перед тиском Сполучених Штатів.
Цілком очевидно, що найбільше на Росію у врегулюванні конфлікту з Грузією справила враження саме позиція США, хоча російські війська вже готувалися до штурму Тбілісі.
Крім того, попри яловість реакції окремих держав Заходу на події в Грузії, дії Росії не дістали підтримки з боку жодної держави світу, включно з союзною Білоруссю. Натомість, президент Білорусі Лукашенко наказав своєму міністрові закордонних справ невідкладно "покращити відносини із США і ЄС". Уже й до Лукашенка дійшло, що наступним може стати хоч би й він.
Та українців має непокоїти, що проти України почато фактичну воєнну пропаганду, яка особливо посилилася з осені минулого року.
Апофеозом стали звинувачення з боку російського МЗС на адресу України в тому, що це нібито Україна сприяла етнічним чисткам в Південній Осетії.
Між тим, щойно під російськими обстрілами цивільне населення залишило територію грузинських сіл Південної Осетії які, за свідченнями самої ж російської преси, піддаються етнічним чисткам та мародерським атакам.
Абсурдні звинувачення на адресу України пролунали при тому, що саме за сприяння Росії з Абхазії в 1993 було вигнано понад половину її населення, яке досі, попри присутність російських "миротворців", не допускається до своїх домівок.
З такими темпами геббельсизації російської пропаганди Україну незабаром звинуватять у тому, що це вона розбомбила Грозний.
Нещодавно представник Росії при НАТО Дмитро Рогозін заявив, що він не згоден з методами Юрія Лужкова, який заявив, що в України слід забрати Севастополь.
За словами Рогозіна, по суті він "за" Лужкова, але нагадує, що Малюта Скуратов, на відміну від Лужкова, "перед тим, як тягнути когось на ешафот, прес-конференцій не проводив".
Отже, такі діячі як Рогозін мріють без прес-конференцій затягнути Україну на ешафот, так як водив своїх жертв Малюта Скуратов, головний кат Івана Грозного.
Хоча, якби Рогозін краще знав власну історію, зокрема чим закінчилася опричнина та правління Івана Грозного, він навряд чи брав би собі такі зразки для наслідування.
Що ж Україна має вжити для гарантування своєї безпеки?
Насамперед, Україні варто якісно підвищити ефективність переговорів щодо інтеграції до НАТО. Однією з причин останньої грузинсько-російської війни стала відмова в наданні Грузії Плану дій щодо членства на Бухарестському самміті НАТО.
Цілком можливо, Москва ще з більшим задоволенням, ніж Тбілісі, бомбила б Таллін чи Вільнюс, але ж тримає себе в руках. Тому отримання ПДЧ має стати пріоритетом №1.
Остання зустріч послів НАТО виглядає досить обнадійливо. Українське керівництво зобов'язане зацікавити Німеччину й Францію в підтримці позиції України, в тому числі, й привабливими інвестиційними пропозиціями.
Якщо ж попри всі зусилля цього ближчим часом не вдасться здійснити, Україні варто використати практично одностайну позицію політичної еліти США щодо підтримки безпеки й незалежного розвитку України та спробувати укласти двосторонній союз зі США у галузі безпеки.
Аналогічні союзи існують у США з цілою низкою держав, починаючи від Південної Кореї, Кувейту і Японії і закінчуючи Філіппінами, Австралією та Новою Зеландією.
Не виключено, що США можуть бути зацікавлені в такому союзі і з Україною. Враховуючи, що США володіють лише в сфері звичайних озброєнь близько 2/3 потенціалу НАТО, за ефективністю такий союз мало відрізнятиметься від НАТО.
Слід нарешті почати серйозно ставитися до оборонної політики, якої, варто із сумом констатувати, не було за весь час незалежності України, і, на жаль, не з'явилося після Помаранчевої революції. Варто лише згадати про кількість секретарів РНБО за цей час, не аналізуючи їхнього рівня розуміння проблем оборони й безпеки.
Вітчизняний оборонний бюджет зараз не набагато більший, ніж в Азербайджані. В Україні на всіх щаблях розкрадаються колосальні кошти зростаючої економіки.
І в той же час безпека недофінансована. Натомість варто розуміти, що ніяка зовнішня допомога не замінить власних ефективних дій з формування оборонної політики.
Армія такої країни, як Україна, не може дозволити собі мати бюджет, удесятеро менший за турецький, або як у половини одного з численних російських воєнних округів.
Країна такого масштабу і з такими ресурсами як Україна, цілком здатна створити оборонну систему, за якої інші держави, навіть дуже потужні, десять разів подумають перед тим, як починати агресивні дії. Допомога приходить лише до тих, хто сам здатен оборонятися.
Варто найрішучішим чином приділити увагу структурам і особам, дії яких можуть прямо загрожувати саботажем, шпигунством та диверсіями, а також тим інституціям (і місцевим, і іноземним), хто вже зараз фінансує сепаратистську та іншу антидержавну діяльність в Україні.
Крім того, Україна не настільки багата держава, щоб підгодовувати на державних посадах своїм бюджетом своїх же ворогів.
Нарешті, слід чітко артикулювати очевидну річ: проти вступу до НАТО можуть виступати або цілковиті невігласи, або вороги України. Ця очевидна річ була ще раз підтверджена подіями російсько-грузинської війни.
Судячи з позиції окремих партійних лідерів, серед яких, попри все, цілковитих ідіотів не так і багато, в країні є цілі партії потенційних колаборантів.
Слід нарешті розібратися зі структурами Росії та інших держав, які всупереч закону, роздають своє громадянство в Україні. Відповісти мають і ці структури, і самі громадяни мають розуміти, що порушувати Конституцію – це не жарти.
Причому, це проблема не лише Криму. Цивілізована і водночас рішуча практика політики надання громадянських прав існує, зокрема, в такій державі як Швейцарія, і їй варто було б повчитися.
Провідні українські політики повинні знайти в собі мужність і відповідальність об'єднуватися навколо національних інтересів хоча б так, як це роблять грузинські. Не зайвим буде згадати, що в 1917-21 роках політики теж боролися за владу, а потім одним лише Голодомором було вбито близько 8 мільйонів українців.
На тлі наявних загроз для безпеки країни, вовтузіння політиків виглядає як нікчемна мізерія, у тому числі й в очах виборців.
Необхідно нарешті просто почати застосовувати норму чинного законодавства, за якою Національна рада з питань телебачення і радіомовлення має повне право своїм рішенням припиняти трансляцію на території України тих ЗМІ, діяльність яких підриває територіальну цілісність України, розпалює міжнаціональну, міжрелігійну та міжрегіональну ворожнечу, підриває безпеку громадян.
Один з украй важливих уроків останніх подій у Грузії – надто очевидна демонстрація того, до чого доводять ігри в сепаратизм.
По кілька рублів – от і все, що отримали пересічні південні осетини від Росії. Інакше й бути не могло: "гарматне м'ясо" для імперії не може коштувати дорого, адже його має бути багато.
У результаті спроб практичної реалізації сепаратизму на території України в Криму відбулося б практичне перетворення півострова з регіону, який ледь-ледь щойно почав виходити з кризи, на ізольовану від світу діру, до якої більше ніхто не поїде, навіть якщо за це доплачуватимуть, населення якої радітиме кожній подачці.
Таких дір достатньо в країнах СНД. Поїздка в одну з них – хоч в Абхазію, хоч у Карабах, Придністров'я, Південну Осетію чи на Північний Кавказ може надовго відбити у будь-кого ідею сепаратизму.
Хоча, це здатне подіяти лише на простих громадян. Провідники сепаратистів, вочевидь, і не збираються жити на територіях, які отримали завдання відколоти від України.
Російсько-грузинська війна – це ще й урок для окремих діячів з проросійською риторикою. Мало з них зацікавлені йти до кінця. Одна справа паразитувати на дрімучості окремих категорій виборців, і зовсім інша – поставити під удар себе і свої економічні інтереси.
Олександр Палій, провідний експерт Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії при МЗС України, кандидат політичних наук, для УП
