МИД России читай: Министерство правды

Поштовхом до написання цієї статті став червневий коментар МЗС Росії у зв’язку з підготовкою до відзначення в Україні 350-тої річниці перемоги козацького війська у Конотопській битві. Власне, як і низка інших схожих заяв, що останнім часом надходять до України із нетрів російського дипвідомства.

(До речі, згаданий коментар (оприлюднений 10 червня) витриманий у суто Орвелівських традиціях "Міністерства правди". І, зрозуміло, породжує логічне запитання: чи є в російському МЗС якась внутрішня межа допустимої брехні?)

Основний меседж щодо Конотопської битви і перемоги українських козаків від МЗС Росії звучав так:

"Речь идет об одном из эпизодов бурного события периода середины XVII века – о битве у Сосновской переправы под Конотопом между войском, состоящим из крымских татар, казаков и поляков, и русским отрядом под предводительством князя Алексея Трубецкого, который вынужден был, понеся чувствительные потери, но отнюдь не будучи разгромленный, отойти к Путивлю.

Сам же поход отряда Трубецкого был вызван необходимостью противодействия планам гетмана Ивана Выговского, нарушившего собственную клятву в верности Москве, включить часть украинских земель под названием Великое княжество Русское в состав Речи Посполитой”.

Автор вимушений засвідчити: російське зовнішньополітичне відомство свідомо маніпулює громадською думкою. Як в Україні, так і в Росії. По-перше, намагаючись применшити масштаб та чисельність війська князя Трубецького. По-друге, не називаючи тих причин, які підштовхнули гетьмана Виговського до укладення Гадяцької угоди.

Не випадково МЗС РФ вживає розпливчатий термін "отряд" щодо війська Олексія Трубецького. Насправді, чисельність та склад "отряду" вражають.

"Отряд" Трубецького формувався протягом кінця 1658-початку 1659 років щонайменше з 49 міст Московської держави і налічував як мінімум 70 тисяч московських ратних людей (деякі дослідники, навіть російські, наводять цифру і в 150 тисяч!).

Він складався з шести воєводських полків: до складу полків входили стрілецькі прикази (принаймні 12), солдатські (принаймні 6), драгунські (принаймні 8), рейтарські (принаймні 5) та інші полки, а також дворянські сотні.

Скепсис викликає і твердження щодо "чувствительных потерь, но не разгрома". Польські та українські джерела називають російські втрати у межах 20–50 тисяч.

Та автор свідомо спиратиметься на дані лише російських джерел – чудово розуміючи, що вони, найпевніше, применшують втрати Трубецького.

Наприклад, за свідченнями російського воєначальника Гордона, під Конотопом "...врятувалось дуже небагато. Деякі полки були цілком знищені, а полковники їх убиті...".

Безпосередній учасник битви, "альтернативний" проросійський гетьман Безпалий у своєму листі до Москви по гарячих слідах повідомляв: "...І на тому, государ, бою при кн. С.Львові і кн. С.Пожарському всіх смертно побито, насилу, государ, через війська Виговського й татарські  декілька десятків чоловік пробились у військо до табору".

Це, до речі, до того, чи було "отряд" розгромлено. А як іще можна назвати втечу всього війська і паніку в Москві, яка змусила царя готуватися до оборони столиці?

А тепер щодо другої ключової тези коментарю МЗС – про те, що гетьман Виговський нібито порушив власну клятву у вірності Москві й прагнув включити українські землі до складу Польщі, а Трубецькой, мовляв, лише протидіяв його підступним планам.

По-перше, про яку клятву вірності Москві йдеться. Очевидно, МЗС Росії має на увазі присягу старшини на союзному договорі між Військом Запорозьким та Московською державою 1654 році.

Клятва у даному разі була лише формою підтвердження двостороннього договору з боку козаків. Адже, згідно з тодішніми уявленнями, цар клятви давати не міг. Він свою згоду з викладеними у договорі зобов’язання підтвердив жалуваною грамотою від 27 березня 1654.

А ратифікований таким чином договір, за визначенням, мають виконувати обидві сторони.

По-друге, щодо часу "зради" гетьмана Виговського. Очевидно, туманне формулювання МЗС Росії про "плани включити українські землі до складу Речі Посполитої" натякає на Гадяцький договір від 6 вересня 1658 року.

Традиційна теза російської імперської історіографії про те, що Виговський не їв, не спав, а думав, як би перебігти до поляків, була вже неодноразово й ґрунтовно спростована. В тому числі – російськими істориками (наприклад, відомим істориком Яковлевою). Повторювати їх численні аргументи в даній статті немає сенсу.

Автор вважає більш цікавим інше питання: а як російська сторона дотримувалася умов угоди 1654 після смерті гетьмана Богдана Хмельницького 27 липня 1657?

Вже 11 серпня, тобто фактично через два тижні після смерті Хмельницького, цар відправляє в Україну свого посла стольника Кікіна, який оголосив козакам, що скоро в Україну прибуде ближній царський боярин князь Трубецькой, який "куруватиме" вибори нового гетьмана.

Командувач російською залогою у Києві воєвода окольничий Бутурлін за наказом Приказу Таємних Справ розсилає листи-запрошення на раду в Київ Юрію Хмельницькому, Івану Виговському, полковникам, осавулам, сотникам, простим козакам, духовенству, міщанам і черні.

Ці дії прямо суперечать умовам договору 1654 року, де прямо сказано: "А буде судом Божим смерть случится гетьману, и мы, великий государь, поволили Войску Запорожскому обирати тетьмана по прежним их обычаем сами меж себя. А кого гетьмана оберут, и о том писать к нам, великому государю…".

Після смерті Хмельницького царський уряд в особі київського воєводи Бутурліна вже на початку серпня починає відкрито проводити серед українського духовенства агітацію за підпорядкування київської митрополії владі московського патріарха та домагається недопущення виборів нового київського митрополита без участі представників Москви.

А 12 серпня Бутурлін вже вимагає від Виговського, щоб той написав від себе львівському, перемишльському та луцькому єпископам (запрошеним ще Богданом Хмельницьким на вибори митрополита), щоб вони без царського указу на вибори "в Київ не їздили і митрополита не обирали".

Це пряме втручання у внутрішні справи козацької держави, враховуючи роль церкви у тогочасному суспільстві. Подібних прав договір 1654 року Москві не давав.

2 вересня 1657 року до Чигирина прибуває новий царський посол Матвєєв, який царським іменем наказує Виговському та старшині приготувати для московських ратних людей продуктові припаси.

Окрім того він наказує забезпечити повне утримання та "постой" війську князя Ромодановського, якого Москва спішно й всупереч волі Чигирина направляла  в Україну.

Знов-таки, нічого подібного договір 1654 не передбачав.

У лютому 1658 ще один царський посол Хитрово, який підтримував дії антигетьманських повстанців, почав вимагати у гетьмана Виговського згоди на введення російських гарнізонів у Чернігів, Ніжин, Переяслав та до інших міст й побудову в них оборонних укріплень.

А крім того, ще й утримання царських "осадних ратних людей" за рахунок збору подимного податку та податку з оренди з місцевого населення. Вимагалося виведення козаків з білоруських міст і повітів, у першу чергу з Бихова і Чаус, тощо.

Чи варто повторювати, що жодною статтею договору 1654 це також не передбачалося!

3 та 4 квітня 1658 виходять царські укази про призначення воєвод у Білу Церкву, Корсунь, Ніжин, Полтаву, Чернігів та Миргород, а 6 квітня – указ про призначення боярина Шереметєва головою нової московської адміністрації в Україні. Навіть надзвичайно скрупульозне вивчення тексту договору, до якого повсякчас апелює автор, не дає підстав говорити про наявність таких прав у Москви.

У червні 1658 в Україну під приводом "приборкання" свавільників прибули князі Шеремєтєв – у Київ з 2,3 тисячами ратних людей, та Ромодановський – з 15 тисячами у Прилуки.

Князь Ромодановський мав повноваження, у разі необхідності, силою захищати повстанців від гетьманських військ, звинуватити Виговського у порушенні присяги, організувати перевибори гетьмана та провести мобілізацію всіх прихильних царю козаків "проти гетьмана і татар".

І взагалі російські війська поводили себе, як в окупованій країні: у полках Ромодановського перебували лідери розгромленої антигетьманської опозиції. По містах Лівобережжя, без узгодження з українським урядом, розсилалися російські залоги.

Свавільно був зміщений прилуцький полковник Дорошенко, а замість нього самовільно призначений російський ставленик Воронченко. Було страчено кілька відданих гетьманському урядові сотників. Насильства та грабунки царських військ змушували населення втікати за Дніпро.

З усього цього можна зробити однозначний висновок: ще задовго до укладення Гадяцької угоди у вересні 1658 року Москва своїми діями неодноразово порушила свої зобов’язання по українсько-російському договору 1654 року.

Або, як прийнято висловлюватись у російській історичній традиції щодо українців, неодноразово зрадила своєму слову, даному Війську Запорозькому.

І лише після цих дій царського уряду, про які ані російський МЗС, ані офіційна російська історіографія чомусь ніколи не згадує, гетьман Виговський був змушений, як висловлюється МЗС РФ, "нарушить собственную клятву в верности Москве".

Тому автор не може не погодитися із заключною констатацією згаданого коментарю МЗС Росії: "Ігри з історією ніколи ще ні до чого доброго не приводили".

Андрій Бульвінський, кандидат історичних наук, для УП