Пришло время устроить ликбез для наших политиков?

Як писав у середині ХХ століття класик європейської політичної науки Морис Дюверже, можливі два варіанти двопартійної системи.

Перший із них життєздатний та конструктивний, коли йдеться про двопартійність в умовах конкуренції партій-суперниць, об'єднаних спільними демократичними правилами гри і підпорядкованістю загальнонаціональним інтересам. Різниця між цими партіями полягає у відносно другорядних речах - тактичних цілях і методах їхнього досягнення.

Це, так би мовити, двопартійність технічна, "політико-виробнича", обидві складові якої працюють на загальне суспільне благо.

Але є й інший тип двопартійності – двопартійність метафізична, сутнісна, за якої, як пише Дюверже, "боротьба партій точиться навколо самої природи режиму, фундаментальних уявлень про життя і набуває жорсткості і непримиренності релігійних війн".

Така двопартійність крок за кроком поляризує суспільство і створює вогнища гострих політичних конфліктів, яких до цього не існувало.

Зазвичай подібна ситуація виникає у разі, коли одна з партій має тоталітарні цілі і тоталітарну структуру, а друга хоча б частково сповідує демократичні цінності, при цьому не має великого значення, ліві чи праві.

У разі приходу до влади тоталітарної партії, вона, ясна річ, негайно займеться усуненням своєї головної суперниці, а разом із нею – і всіх демократичних інституцій суспільства. Все це для того, щоб за будь-яку ціну  знищити ворога, а також саму можливість його приходу до влади у майбутньому, що підтверджує весь досвід історії.

А от партія демократичного типу, у разі виграшу виборів, маючи перед собою загрозу поступитися наступного разу потужним тоталітаристам, в ім'я демократичних принципів теж була б змушена нищити свого супротивника - бо у виборця не буде реальної альтернативи, щоб проголосувати за неї в разі невдоволення владою, міноритарні партії широкий загал психологічно сприймає як доважок до основних, а не як щось серйозне.

Іншими словами, їй довелося б зробити парадоксальну річ – установити диктатуру в ім'я демократії. І то добре, якби тільки на якийсь час, щоб потім повернутися до нормального життя, бо ж будь-яка влада, як відомо, розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно...

Іншими словами, така двопартійність смертельно небезпечна для демократії і нежиттєздатна, з неї виростає або тоталітаризм, або – у кращому разі – більш-менш "освічений" авторитаризм, який діє методами, що не мають нічого спільного з правовими.

Ця теоретична конструкція, видається, напряму стосується нашої країни.

Мабуть, проникливий читач уже здогадався, про що тут мова і в якому зв'язку із українською реальністю перебуває щойно згадана "теорема Дюверже". Так, йдеться саме про те, що Партія регіонів та Блок Юлії Тимошенко у перших числах липня, схоже, дійшли згоди щодо типу виборчої системи, яка має бути прописана в оновленій Конституції.

Депутатів, як вважають ці два політичних "важкоатлети", електорат у майбутньому обиратиме за партійно-пропорційним принципом. Проте є одна поправка – та партія чи блок, що набере відносну більшість голосів на парламентських виборах і випередить бодай на кілька голосів своїх конкурентів, автоматично одержить абсолютну більшість - себто 226 мандатів у Верховній Раді, а відтак можливість одноосібно формувати уряд.

Годі й казати, що така зміна виборчої системи виявилася б вигідною саме для БЮТ і ПР. До цих двох "важковаговиків" вітчизняної політики вже на найближчих виборах - не має значення, чергових чи дострокових - приєдналося б чимало менших угруповань та окремих політиків, до них би протекли гроші "зацікавлених" бізнесменів.

В результаті хтось би здобув владу, хтось зайняв місце "нотаріально завіреної" опозиції, інші політичні сили швидко зійшли б на пси ще впродовж виборчої кампанії - кому захочеться ставити на тих, хто нічого не вирішуватиме? Хіба що непримиренні комуністи та етноцентристи взяли по три-чотири відсотки, щоб розважати електорат гучними і порожніми виступами у Верховній Раді...

І якщо хтось не хоче називати це двопартійністю, то можете вважати цю гіпотетичну, але вельми ймовірну у разі запровадження тих змін до Конституції та виборчого законодавства, яких прагнуть ПР та БЮТ, двох-з-чвертю-партійністю.

Утім, які виступи, яка Верховна Рада? Двопартійність у виконанні БЮТ та ПР неминуче розвивалася б шляхом, описаним Морисом Дюверже.

Уявіть-но, що кожна із цих політичних сил одержує на найближчих виборах приблизно по 40% голосів виборців, і кожна знає, що переможець одержує всю повноту законодавчої та виконавчої влади і використає її за українськими традиціями останнього часу – для монопольного контролю за державним апаратом, судом, мас-медіа, взагалі, за всім суспільним життям.

Уявили? Чи не спробували б "ображені" всіма можливими засобами, в тому числі й за допомогою масових акцій, перешкодити самій можливості зібрати нову Верховну Раду?

Чи не зібрали б у відповідь "переможці" цю Раду явочним шляхом десь у Сєвєродонецьку чи то у Тернополі?

І чи не зібрали б у відповідь їхні опоненти "свою" Раду зі "своїми" 226-ма голосами?

І чи не завалилася б Українська держава внаслідок розвитку такої дуже цікавої "двопартійності"?

До речі, у другій половині ХХ століття "теорему Дюверже" взяли до відома у Франції та Італії – країнах, які він вважав особливо загроженими внаслідок перспективи виникнення там двопартійної поляризованої системи "комуністи-демократи".

На щастя, лідери тамтешніх соціалістів, християнських демократів, республіканців і навіть націонал-радикалів виявилися людьми очитаними, тож вони змогли запропонувати виборцеві значно ширший спектр політичних сил, ніж партію А (демократичну) і її непримиренного ворога партію В (ліворадикальну).

Поляризації суспільства, якої прагнули тоді комуністи, не відбулося. На небезпечний шлях Італія вступила вже в 1990-х роках, після перетворення комуністів на нормальних лівих. І раптом невідь звідки вигулькнув олігарх Сильвіо Берлусконі, котрому дуже захотілося створити зручну для його оборудок двопартійну систему.

Але все ж Берлусконі та Проді – не Янукович з Тимошенко, а більш-менш сучасні європейські політики...

Власне, на цьому можна було б і закінчити цей теоретичний екскурс, який змальовує один із імовірних варіантів розвитку української політичної практики, якби не ще одна обставина.

Той самий Морис Дюверже наполягав, що пропорційна виборча система із низьким прохідним бар'єром сприяє усталенню справжньої багатопартійності і призначена для того, щоб максимально врахувати інтереси різних груп виборців. Бо за мажоритарної системи, як відомо, політична сила, яку підтримує значна частина – скажімо, чверть чи третина виборців, - може не одержати жодного депутатського місця, якщо всі її висуванці програють у своїх округах.

Ідея ПР та БЮТ щодо того, що відносний переможець виборів стає володарем парламенту, при своєму втіленні знищить саму ідею пропорційних виборів. Так само, як й ідею представницької влади. Оскільки повновладдя одержить політична сила, що представлятиме меншість не лише всіх громадян, а й активних виборців.

До речі, саме таку ситуацію ми вже маємо у стольному Києві, - невже БЮТ не засвоїв цей досвід?

І невже ані теорія, ані практика нічого не значать для наших "знаних політиків"?

 

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників