Ссорятся ли так в Норвегии?

Питання винесене в заголовок мені поставила мудра літня жінка в селі Петруші на Чернігівщині. А ще виборці запитують: "І чого це ви весь час між собою сваритеся? Президент свариться на прем’єра, опозиція у Верховній Раді на коаліцію й на уряд, московський патріарх – на київського…

Ви ж всі дуже розумні люди, цікаво і гарно вмієте говорити. Чому ж тоді не можете договоритися, чому не дійдете злагоди між собою?"

Люди з "низів" не розуміють (а багато хто, на жаль, не хоче розуміти!) причин протистояння між провідними фігурами і політичними силами у владних "верхах" України. Люди не розуміють…

А я з "верхівки" також не розумію, чому значна частина виборців віддала свої голоси за тих, хто заважає працювати легітимно затвердженому урядові України?

Я також не розумію, чому оце поняття, – "віддати свої голоси" – яке ще з совєцько-комуністичних часів збереглося у свідомості деяких громадян, продовжує отруювати суспільство?

"Віддають" свої голоси на поталу скандалістам, продають свій голос за декілька червонців і залишаються практично безголосими. А потім, посадивши своїх обранців у високі крісла, питають: "Чому вони там між собою сваряться, чому не можуть дійти згоди?"

Великий тлумачний словник сучасної української мови (2007) пропонує нам таке пояснення: "Сварка – гостра суперечка, що супроводжується взаємними докорами, образами".

Натомість на іншій сторінці цього ж словника знаходимо: "Злагода – мирні, дружні відносини, стосунки. Взаємна домовленість, угода про спільні дії. Погодженість, гармонія".

Як бачимо, до гармонії нам ще дуже далеко. Ми живемо в епоху, яку наші нащадки мабуть назвуть Епохою Великої Брехні й Лицемірства.

Ця епоха стартувала на початку ХХ століття під спокусливими гаслами Свободи, Рівності й Братерства, що їх майстерно використали більшовики для пропагандистського прикриття своєї злочинної діяльності, в тому числі, замінивши віру в Бога комуністичною державною релігією: "Кто был ничем, тот станет всем!".

І стали. І поклали десятки мільйонів невинних жертв під дуже привабливими, але облудними гаслами, будуючи новітню московську комуністичну імперію на костях цих жертв, серед яких найбільше було українців.

Чи що-небудь принципово змінилося у ХХІ столітті? Принципово – ні! Хіба що методи імперіалізації "незалежної" України стали хитрішими, витонченішими, вигадливішими.

Нині московські верховоди не засилають в Україну головорізів Муравйова, як у 1918 році, чи балтійських матросів для вилучення хлібної "продрозверстки", як у 1919 році; не організовують знищення української інтелігенції і селянства бандитськими методами, як у 1920-тих, не організовують Голодомору, як у 1932, не ведуть боротьби проти "українського буржуазного націоналізму", як у 1940-вих та 1960-1990 роках.

Нині вони діють "лояльніше" і "легітимніше": створили і продовжують розширювати в Україні свої фірми, корпорації, концерни, банки, медіа простір, фінансово-промислові групи.

Поступово переводячи власність Українського Народу у власність російських олігархів, удосконалюючи, зміцнюючи і активно підтримуючи свою "п’яту колону" в Україні – всіх цих опозиційників з "русскімі блоками" та їх гарантами, які активно і послідовно блокують прогресивний розвиток України, чітко відпрацьовуючи московський сценарій і не забуваючи про свій особистий інтерес.

Ну от, здавалося б, проста й зрозуміла річ: коли навесні 2007 року регіонали з комуносоціалістами реально загрожували не лише імпічментом, а й ліквідацією інституту президентства, Блок Тимошенко, рятуючи майбутнє України (а водночас – престиж і посаду Ющенка), домагається позачергових виборів до Верховної Ради й відкрито публікує свою програму – "Український прорив", з якою йде на вибори.

У цій програмі чітко сформульовано конкретні заходи оздоровлення України, її господарчого, гуманітарного і геополітичного зміцнення у дванадцяти секторах суспільного розвитку. І команда БЮТ прийшла до влади, щоб втілювати цей проект.

Але одразу після затвердження складу нового уряду на чолі з Тимошенко, антиукраїнські сили почали активний наступ на Кабінет Міністрів.

І що цікаво: президент зі своїм секретаріатом разом із регіоналами, комуністами та іншими проросійськими адептами, у дивовижній злагоді між собою та у повній відповідності до заяв московських верховод із коментарями їх придворних політологів, почали практично щодня "наїжджати" на уряд, намагаючись всіляко очорнити і блокувати діяльність Тимошенко та її колег.

Причому ці наїзди відбувалися (й відбуваються надалі!) у класичному стилі московсько-більшовицької пропаганди.

Коли уряд почав виплачувати вкладникам вкрадені Москвою ощадбанківські заощадження громадян, "блокувальники" одразу назвали цей крок популізмом і налякали народ прискоренням інфляції.

Коли уряд, як і належить за Конституцією, спробував винести на затвердження у Верховній Раді програму своєї діяльності, "блокувальники" не дали цього зробити. Бо в разі затвердження програми, уряд, за законом, отримує право спокійно працювати впродовж року.

Але саме це не входить в плани "блокувальників", бо цей Кабмін заважає їм дерибанити Україну!

І де ж тут "гостра суперечка"?

Коли КМУ ліквідував деякі корупційні схеми і, за рахунок цього, додатково поклав у бюджет України 30,4 мільярда гривень, "блокувальники" одразу дружно вибухнули обуренням: "Уряд хоче спрямувати ці гроші на проїдання!"

Коли Кабінет Міністрів спробував навести порядок у Фонді держмайна, у тому числі щоб виконати план приватизації, "блокувальники" стали стіною навколо соціалістичної голови і, мобілізувавши весь свій "блочний" ресурс, зв’язали руки уряду.

Коли Кабінет Тимошенко, у повній відповідності до Конституції, викликав голів обласних державних адміністрацій до Києва на робочу нараду з питань боротьби з інфляцією, головний "блокувальник" заборонив їм виконувати розпорядження уряду!

І ніякої "гострої суперечки", бо так постановив головний "блокувальник"!

За Конституцією голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посад президентом за поданням Кабінету Міністрів.

Але в 2008 році президент по-своєму "гарантував" цю конституційну норму, призначаючи і звільняючи кого хотів і коли хотів, відверто ігноруючи Кабмін, закон і демонструючи це своє ігнорування на весь світ.

То де ж тут "гостра суперечка"? Немає жодної суперечки, а є політика "гарантування".

Коли уряд намагався затвердити нову редакцію бюджету, "блокувальники" не дали цього зробити, черговий раз поставивши шлагбаум на шляху реалізації планів конституційного керівного органу держави – діючого уряду.

Натомість "блокувальники" спробували скинути Кабінет Міністрів, влаштувавши (всупереч закону!) заслуховування у Верховній Раді звіту про його діяльність.

Всупереч закону, бо уряд повинен звітувати за виконання затвердженої програми діяльності, але затвердження цієї програми "блокувальники" вперто блокують ще од січня 2008 року, тримаючи КМУ у підвішеному стані і створюючи перешкоди на шляху його діяльності.

Натомість жодних перешкод "блокувальники" не створюють на шляху діяльності так званого "опозиційного Кабміну" Януковича-Азарова; "уряду", який не передбачений жодним законом України, але який проводить свої "засідання" і постійно видає "рішення" своїх "засідань" і офіційно розповсюджує їх на державних бланках з гербом України.

У кожному з цих рішень самозванці незмінно визнають роботу офіційного уряду незадовільною і вимагають від Кабінету Міністрів України: "…негайно переглянути, …забезпечити, …вжити заходів, …запровадити дієвий механізм, …збільшити фінансування, …негайно прийняти зміни…" тощо.

А що на те відповідає офіційний уряд на чолі з Тимошенко? А він просто продовжує працювати, регулярно інформуючи громадян України про всі свої плани і здобутки. Щоправда, не всім ці здобутки подобаються.

Наприклад, "блокувальникам" не подобаються кроки спрямовані на ліквідацію корупційного посередника "РосУкрЕнерго", який, за домовленістю Путіна-Ющенка, ще од початку 2006 року сидить собі у Швейцарії й жирує на примітивних "накрутках" у постачанні газу в Україну.

Ще більше не сподобалось "блокувальникам", коли КМУ Тимошенко скасував очевидну аферу Ющенка-Януковича, організовану навколо так званої приватизації Прикерченської ліцензійної площі.

Суть афери проста: продуктивну ділянку нафтогазоносного шельфу Чорного моря на території України площею 16 тисяч квадратних кілометрів (територію, що дорівнює рівно половині Чернігівської області) попередній уряд Януковича, діючи під "дахом" гаранта, тишком-нишком фактично передав у руки донецько-російському альянсу, який юридично прикрився "фіговим листочком" – фірмочкою у складі трьох студенток із статутним капіталом аж у 12 тисяч доларів США.

Причому, навіть у цьому випадку, маючи всі підстави для обурення, жоден член нинішнього Кабінету Міністрів (а тим більше – прем’єр-міністр) не дозволяють собі вступати у сварку, тобто у "гостру суперечку, що супроводжується взаємними докорами, образами".

А якщо хтось вважає, що сварка тут має місце, то за футбольною термінологією, це скоріше не сварка, а гра в одні ворота.

Ось і нині, на нещодавній пресовій конференції, демонструючи свою недовіру до Кабміну, гарант висвітлив своє окреме бачення того, як уряд Тимошенко, який з власної ініціативи зумів вилучити із тіньового обігу і поклав до бюджету 30,4 мільярди гривень, тепер повинен розподілити ці гроші.

Кабінет Міністрів сам добре знає, які дірки в нашій фінансовій системі слід затикати у першу чергу і обов’язково поінформує про це людей.

Натомість Ющенко повинен поінформувати наш український народ хоча б про таке:

Куди поділися оті 25 мільярдів, що їх отримано від продажу "Криворіжсталі" у період урядування Єханурова і Януковича під "дахом" гаранта?

Чому президент по суті "кришує" посередника – "РосУкрЕнерго" од січня 2006 року і як розподіляються гроші від цього "посередництва"?

Кому Ющенко так міцно зобов’язаний, що став на захист інтересів компанії "Венко", після того, як цю очевидну аферу викрила Тимошенко?…

У підсумку виникає логічне запитання: на чиєму боці грає наш президент?

А що стосується запитання шановної пані з села Петруші, то можу сказати, що у Норвегії конструкція влади залишається незмінною од 1905 року і чимось подібна до України: парламентська монархія (король – як президент; стортинг – як Верховна Рада; коаліційний уряд на чолі з прем’єром).

Вони всі працюють у злагоді й гармонії між собою і громадянами. Можливо тому, що у правлячих колах норвезької влади є багато жінок.

Бо жінки, як відомо, менше п’ють і більше піклуються не лише про своїх дітей.

Віталій Корж, народний депутат України (фракція БЮТ), для УП