День флага

Прапор є частиною знаково-символічної системи культури держави та організації і має значне символічне значення, зокрема для органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. До прапора, як до символу держави або організації, ставляться з повагою, з ним вшановують живих або віддають шану мертвим.

Державний прапор є символом держави. Будь-яку неповагу, яку виявляють до державного прапора іноземної держави, розглядається як свідома образлива дія, спрямована на адресу цієї країни.

Моя бабуся дуже сердиться, коли український прапор називають "жовто-блакитним". "Ну як так можна, настільки зневажати власні символи?" - каже вона.

"В червні 1941 року ми вже знали, що німці нападуть на Радянський Союз, і тому готувалися до відновлення української незалежності", каже моя бабуся. Їй було 13 років, коли в їхньому домі в селі Заслав'я (тепер – передмістя Сянока на Лемківщині, що зараз є територією Польщі) ночами підпільно шили сотні синьо-жовтих прапорів.

Моя бабуся зараз дуже сердиться, коли бачить вицвілі блідо-голубі чи брудно-жовті відтінки на різнокаліберних прапорах, котрих вивішують на будинках у свята чи траур. Прапори, пошиті нею в 1941-му, мали строго відібрані відтінки і розміри, відтак, були абсолютно ідентичними.

Саме ці прапори було вивішено в українських містечках в перші ж дні після того, як радянські війська відійшли на Схід. І саме ці прапори було знято нацистами з ратуш і сільських рад уже на початку липня 1941-го після того, як їм не вдалося вмовити Ярослава Стецька відмінити відновлену 30 червня українську державність. Бандерівська ОУН пробула в союзниках Гітлера рівно на 3 тижні довше за сталінський СРСР: Стецька, весь його уряд і Бандеру до 9 липня було арештовано нацистами.

Радянська влада добре засвоїла символьний урок: купити тканину у відповідних синьо-жовтих кольорах було неможливо. Тому Віктор Кукса і Георгій Москаленко, котрі 1 травня 1966 року вивісили український прапор на приміщенні Київського інституту народного господарства ("нархозі"), пошили його з двох жіночих шарфів. Були й інші спроби – наприклад, в Чорткові на Тернопільщині в січні 1973-го: за свої спроби прапороносці поплатилися тюремними ув'язненнями, проблемами з пропискою і роботою та постійним наглядом КГБ аж до падіння Союзу.

В кінці 80-х-на початку 90-х наша сім'я брала активну участь у боротьбі за незалежність – батько організовував мітинги і відновлював стрілецькі могили на горі Маківці, тітка малювала на полотнах транспаранти, дідусь Іван робив тисячі саморобних синьо-жовтих значків, котрі роздавав усім.

Пам'ятаю львівську маніфестацію 17 вересня 1989 року, коли люди чи не вперше пройшлися маршем через місто під синьо-жовтими прапорами. "Запам'ятай це, бо можеш більше цього не побачити", казала мені моя мама. На цій маніфестації ОМОН сильно побив нашого дідуся. Комуністична влада ставилася до нашого прапора так само, як і нацисти – ламала древко, кидала під ноги, топтала, арештовувала прапороносців.

24 липня 1990 року синьо-жовтий стяг було піднято біля Київської міської ради – з того часу цей день і називають днем українського прапора. Тоді він був знаменом свободи (з ним протестували навіть в тюрмах!) – а вже з 1992-го став атрибутом держави, котра зараз здебільшого сприймається як безлика тупа бюрократична машина.

З того часу ми, здається, і призабули вже, що під ним гинули вояки УНР і УПА з гаслом "Свобода народам – свобода людині!". Але синьо-жовтий і надалі є небезпечним своєю свободою, і за те його неодноразово шматували вже в нові часи – чи 1 березня 2001 року, чобітьми ОМОНівців при демонтажі наметового містечка "України без Кучми" на Хрещатику, чи 26 червня 2006 року, руками морпєхів російського Чорноморського флоту на пікетуваннях захоплених ЧФ маяків Студентським Братством.

Саме синьо-жовтий прапор – свідчення того, що незалежність не була нам подарована. Він – символ нашої держави від Донецька до Ужгорода, від Харкова до Севастополя.

Задумайтеся – а чим для вас є наш прапор?

Остап Кривдик, політолог, активіст