Если не убью жлобов, то хотя понадкусываю

Минулого разу ми писали про те, що наше жлобство є чи не найбільшим нашим злом. Певна річ, виникає питання, чи нема, бува, від нього якої радикальної протиотрути.   Хотілося б вірити у те, що щось таки є, бо інакше наше щасливе спільне майбутнє опинилося б під серйозною загрозою.  

Історія знає багато прикладів, коли й більш визначні народи безслідно зникали з причин, що пов'язані з вадами національного здоров'я. А що ви хочете – це ж звичайнісінький природний відбір!   Здоровий – то йди далі, а якщо надто немічний – звільняй місце, бо Земля не з гуми.

От тільки де придбати дорогоцінні ліки, достеменно невідомо. І яка саме гілка усесильної медичної влади займається розробкою препарату, цього теж ніхто не знає і навіть не здогадується.

Отже комплексне вирішення проблеми неможливе, позаяк на державному рівні жодну владну особу таке не цікавить. Втім, на горі до решти державних проблем теж ставляться із прохолодою, тож нам не звикати до їхньої величної індиферентності. Знову з усім, що коїться навкруги, доведеться починати розбиратися самотужки, по-партизанськи.

От, наприклад, від жлоба-директора чи жлоба-хазяїна можна піти геть заразом із колегами, водночас звільнившись від кріпацтва. Після цього відразу можете ставити по такому жлобові свічку, бо через нетривалий проміжок часу він сам себе з'їсть.

Але його крах вас навряд чи потішить, бо ви про нього більше не згадаєте. Воно того не варте.

А можна ще й змусити таких жлобів враховувати і ваші інтереси. Але для цього мусить існувати потужний профспілковий рух, чого в нашій країні через недорозвинене громадянське суспільство практично нема.

До речі, найпростіше, що можна утворити в нашій країні – це профспілка. Україна-держава, вже в незалежні часи, так і ще в підсовіцький період понапідписувала та ратифікувала цілу купу міжнародних документів, в тому числі і такої поважної організації як МОП, згідно котрих для того щоби утворити профспілку достатньо бажання трьох трудящих.

А якщо таких трудящих, вихідців із іншої профспілки, в новому утворенні набереться більше дюжини, то вони мають право на свою частку майна старої профспілки.

Але, аби така схема розвитку та становлення нового профспілкового руху була дієвою, потребується дієва судова система, котрої Україна із-за браку політичної волі у її державних очільників до цих пір не має.

А ще по-справжньому дієвим може бути тільки профспілковий рух, загартований страйками та іншими акціями боротьби трудящих за свої права. Для чого потребується воля самих трудящих.

А от жлоба-платника податків треба лякати, бо іншої мови він не вчив і ніколи не вивчить. Дрібних жлобів до смерті лякають звичайні податкові інспектори, а спеціально для більших та зухвалих екземплярів існує податкова міліція. За це податківців не люблять. Втім, їх багато за що не люблять у всьому світі. Робота в них така, щоби скрізь не любили.

Коли жлоб-платник податків аж надто великий та зухвалий, на нього влаштовують "нальот". Люди в масках, що вдираються до офісів крізь вікно. Зубаті вівчарки, які гарчать, але не кусають. Жахаючі команди типу "обличчям до стіни", "руки на стіл", "пред'явити документи"… Усе це теж називається лякати.

Але настає день чергових випробувань, тобто чергових платежів, і жлоб знову не може себе подолати. Жлоб – великий і маленький – скиглить, бідкається, киває на взірцеві цивілізовані країни, де його взагалі вивернули б навиворіт. І знову не платить. І усе починається спочатку, бо стріляти не можна навіть тих, хто не сплачує податків.

Але тут таки виникає питання: а що робити із жлобством самих податківців та інших дрібних і не дуже державних чиновників, свавільне жлобське хабарництво котрих в Україні і насправді безмежне?

А скажіть, чи задавався хто-небудь питанням, чому який-небудь пересічний, навіть дуже дурнуватий, американський чи французький даішник, навіть у чистому полі без свідків, навряд чи візьми із вас хабара, замість виписати штраф за порушення дорожнього руху?

А тому що більш-менш розумні суспільства розумних держав давно вже навчились використовувати природне людське жлобство у профілактиці жлобства хабарницького.

Громадяни таких суспільств, сплачуючи податки, і аби у чиновників було мінімум спокус встрявати у сумнівні корупційні оборудки, дозволяють і навіть зобов'язують державу не тільки забезпечувати високу зарплатню держслужбовцям, але й надавати їм суттєві довгострокові кредити під нормальне житло, пристойне авто, під навчання їхніх дітей у престижних вузах і під іншу життєву необхідність із солідною підсумковою пенсією.

Але при цьому чиновники відають, що при найменшому порушенні існуючих норм та законів вони відразу ж можуть безповоротно втратити усі ці блага та із сильних світу цього перетворитися на потолоч суспільства.

Але від жодного відомого українського політика, навіть якщо він себе презентує запеклим борцем із корупцією, ви нічого подібного не почуєте. Бо це їм не вигідно, їх більше влаштовує існуючий стан речей. Їм простіше і вигідніше, граючи на жлобських почуттях електорату, по-жлобському кинути по 1000 грн., ніж спрямувати ці кошти на ту ж таки програму державного кредитування – бо вони є державними жлобами.

І їм не вигідно, наприклад, за допомогою тих ж таки податкових важелів в країні, котра перебуває в стані перманентної енергетичної кризи, боротися: із власниками-жлобами різноманітних джипів та інших страшенно паливно затратних автомонстрів; чи із власниками надмірно енергозатратних підприємств; чи із господарями величних маєтків на опалення та освітлення котрих потребується невеличка електростанція чи газова свердловина.

Бо вони і є власниками усіх тих джипів, підприємств та маєтків.

Існують також окремі галузеві та партійні підходи до вирішення проблеми жлобства. Загальною їхньою рисою є те, що вони громіздкі, страшенно витратні та напрочуд неефективні.

Відомо, скажімо, що жлобство може проявлятися не лише через відношення до грошей чи чогось матеріального. Жлоб може панувати у царині ідей, і його риси залишаються такими ж, як у жлоба економічного. Він не розвивається, несамовито зберігаючи тільки те, що знає, чи думає, що знає.

Днями по котромусь із харківських каналів показували лідера якоїсь мікропартійки з гучною назвою. В нього брали інтерв'ю. А він виголошував промови. Увесь його пафос і запал скеровувалися в армійську площину, бо сам глашатай був військовим у відставці.

Він громив геть чисто усіх, нікого не боявся. Усі кругом були неправі – і ті, на кого він дивився ретроспективно, і ті, на кого він споглядав зверху вниз у сумній сучасності. До чого ж закликав партійний головнокомандувач?

Власне, самих закликів нараховувалося десь так зо два. НАТО – ні, а армію зберемо винятково за рахунок призову. Оце й усе. Можна, звичайно, заперечити – мовляв, так і було, та й зараз так само відбувається, але чомусь погано виходить, повний застій, розвитку нема, бу-бу-бу, ба-ба-ба...

Але навіщо заперечувати та щось доводити, коли перед вами виступав тривіальний ідейний жлоб. Йому неможливо щось довести, бо в його голову більше того, що там є, не влізе. Він розумовий скнара, і скажіть, на бога - хіба таке лікується? А стріляти, ви пам'ятаєте, не можна.

Із податками намучилися не лише платники, а й самі податківці. На верхівці бухгалтерської ієрархії потроху визріває думка, що слід подбати про податкову реформу.

Великий, страшний та могутній податок на додану вартість (ПДВ), який зґвалтував добрих два покоління бухгалтерок, має змінити інший, модерновий податок. Він зветься податком на кінцевий вжиток, чи щось таке.

Економічна просунута еліта вже придумала новому податку влучне ім'я – податок за те, що спіймали. За задумом авторів-розробників, платити його мусить той, хто випадково опинився в самому кінці виробничо-торгівельно-реалізаційного ланцюга. Решта щасливчиків від цього податку звільняється. Отакий модерн.

Нескладний приклад наочно продемонструє "неосяжність" авторського задуму. Уявіть собі, що клас пише твір. Вчитель розкрив тему, і ось уже учні, схиливши голови та висунувши язики, старанно виводять свої каракулі. Врешті-решт староста класу збирає зошити та кладе їх на учительський стіл.

Знаєте, хто несе повну відповідальність за якість виконання письмової роботи та за глибину викладених на папері знань? На думку авторів нового податку, такою людиною мусить бути... староста класу. Він-бо останнім торкався зошитів. І доведіть, що це не типове розумове жлобство.

Жлобство у промисловості в цілому полягає в тому, щоби як в старі-добрі часи зручно всістися на бюджет. Ну, які тут можуть бути ліки? Скинути таке підприємство з державного бюджету до бісової матері.

А як потоне завод чи фабрика без державних грудей, так і грець з ним, з таким виробництвом. Воно ж бо не для того, щоби казну виснажувати, оббираючи бідних, старих, молодих та незахищених.

Виробництво існує для того, щоби країна та її народ багатіли. Те саме стосується і науки. І транспорту. І міст, і сіл, і селищ, і хуторів, і окремих будинків...

Отакі ліки.

Але для їхнього застосування потрібна політична воля хоч якоїсь гілки вітчизняної влади.

Може це мусить бути президент? Але про не лише політичне, але й просто людське безволля нашого Гаранта в народі вже давно складають легенди.

Може це мусить бути уряд? Але не теперішній, чи жоден із попередніх, бо всі вони жлобські.

Може це мусить бути парламент? Але, схоже, що парламентське жлобство набуває спадкових рис.

Нещодавно одному із авторів на очі потрапила вирізка із невідомої газети початку 90-х. В ній йшлось про те, що чи то напередодні павловської реформи, чи то опісля неї і напередодні референдуму про незалежність практично всі українські парламентарі за одним виключенням на ім'я Степан Хмара отримали авто "Жигулі" по смішним як на той суперінфляційний період цінам.

І сьогодні більше третини отих перших жлобів-парламентарів засідають із такими ж новими колегами у теперішній ВР. І смішно шукати у них порятунку від всеосяжної жлобської смути, коли за всі роки існування парламенту він справив позитивне враження хіба раз чи два.

Парламент, звичайно, мусить існувати, але покладатися на нього не варто. Це підказує простий інстинкт самозбереження.

Ми, люди, можемо втрапити у халепу. Нам важко на когось покластися в такому випадку.

Не маємо надії на суди, важко сподіватись на гілки влади, дружбу за гроші запропонують медики та освітяни. Але неможливо уявити собі ситуацію, де нам допоможе парламент.

У той же час можна привести безліч прикладів, коли наш парламент являє собою найбільше у країні г...

От скажіть, що ви зараз подумали? А малось на увазі слово гальмо.

 

Валерій Семиволос,

 

Михайло Павленко