Так что все-таки противопоставить кремлевским провокаторам?
Стаття Михайла Дубинянського на "УП" викликала в автора цих рядків доволі дивні відчуття. Нібито все правильно пише автор, оцінюючи політику Кремля в Криму.
Але рекомендації, що він пропонує, провокують цілковите неприйняття, оскільки базуються вони на газетно-пропагандистських уявленнях про кримські реалії, адже тут перед нами постає абсолютно віртуальний Крим, що зовсім не схожий на той, що є відомим мені, севастопольцеві в 4-му, а кримчанину в 9-му поколінні.
Автор публікації погано розуміє специфіку кримського сепаратизму і саме тому ставить його на одну дошку з ситуацією Абхазії та Південної Осетії. Якщо такі прояви в кавказьких автономіях мають під собою досить древній історичній ґрунт, самостійну етнічну базу, то кримський сепаратизм є явище штучне, імпортне, цілком створене і сформоване Москвою.
Коли Москва була під час подій кінця 1991 року розгубленою і мовчала, то в Севастополі за самостійну Україну на референдумі 1 грудня проголосувало 57% містян, а в Сімферополі – 54%, а на тоді ще радянському Чорноморському флоті – понад 70%.
А далі протягом 17 років незалежності жителі півострова були свідками своєрідної "пульсації" сепаратистських процесів у Криму. Щойно Москва давала наказ, збуджувала свою п'яту колону – негайно відбувалась різка активізація антиукраїнських зусиль, щойно Москві ставало не до Криму – все негайно вщухало.
Тому ніякі національні конфлікти в Криму не є можливими без московської санкції. Адже всі "борці за російську ідею" в Криму є добре керованими, годі в їхній діяльності шукати спонтанності чи самодіяльності.
Конфліктні ситуації в Криму залежать не стільки від правильної чи неправильної політики Києва в цьому регіоні, скільки від кон'юнктурних інтересів Російської Федерації. Інша річ, від Києва залежить успішне, ефективне блокування провокаційної діяльності іноземних держав на стратегічно важливій частині української території.
Але, якщо буде потрібно Москві, вона організує в Автономній Республіці Крим національний конфлікт будь-якого рівня інтенсивності, навіть, якщо поведінка Києва в Криму буде "янгольською".
То ж до таких викликів Україна, українське суспільство, силові структури мають бути готові, бо такі дії Кремля розраховані на підтримку з боку не лише п'ятої колони, але й об'єктивно з боку пасивної, слабкої і нерішучої влади нашої держави.
У статті згадуються якісь "вітчизняні радикали, що прагнуть, будь-що українізувати Крим". На жаль, не уточнюється, хто ці радикали і чи було ними щось практично зроблено, крім суто теоретичних "прагнень".
Принаймні, в Криму "українізація" помічають лише автори патологічно антиукраїнських газет, що закликають захищати українську мову навіть там (наприклад, у Севастополі), де вона не має жодного конкурента.
Яка може бути українізація в умовах тотального панування російських і проросійських ЗМІ, російськомовної освіти, російського книжкового ринку тощо? Найбільша проблема нинішніх кримських українофобів — це знайти реальні факти, що підтверджували б їхні вигадані в Москві жахалки про "гірку долю" російської мови в Криму. Адже фактів немає…
Насправді, протягом 17 років незалежності не було зроблено майже нічого, щоби наблизити Крим до материкової України в культурному, інформаційному і ментальному відношенні.
Наведу близькі мені приклади. У місті Севастополі, де на 370 тисяч населення припадає близько 100 тисяч етнічних українців, досі немає жодної української школи, хоча охочі там учитися є.
Всі ці роки місцева "Просвіта" збирала сотні заяв від батьків, котрі просили відкрити школу з українською мовою навчання. Але нічого не було зроблено, бо всі прохання і благання наражалися на холодну байдужість київських чиновників.
Після "помаранчевої" революції пообіцяли збудувати в Севастополі українську гімназію і навіть на потенційному місці будівництва урочисто встановили камінь. Спливає четвертий рік від "помаранчевих" подій, але гімназії немає, а каменюку, напевно, вкрали…
У Севастополі важко відшукати україномовну газету, навіть російськомовну, якщо вона видається в Києві (крім, звісно, таких специфічних "органів", як "2000" і "Киевський телеграфъ"). Натомість усі кіоски завалено російською і проросійською пресою.
Із 4-х міських телеканалів лише один (ТРК "Бриз" ВМС України) працює на Україну, решта закидають її болотом майже щодня протягом багатьох років, у тому числі й ті, що мають державний статус.
Зате в друкарні Чорноморського флоту Російської Федерації видається майже два десятки агресивно антиукраїнських газет, що виступають із закликами до знищення, розчленування й скасування української держави.
У Севастополі працює 10 філій вищих навчальних закладів Російської Федерації, в тому числі МДУ ім. М. Ломоносова, де суспільствознавчі дисципліни викладаються за програмами РФ, тобто молоді дохідливо пояснюють, що ніякої України "не було, немає і бути не може".
Мер Москви Юрій Лужков збудував у Севастополі елітну російську гімназію і збирається будувати ще одну. То де ця "українізація"? Може, до небагатьох (7 проти 600 російськомовних) українських середніх навчальних закладів у Криму когось женуть багнетами?
Між тим, у Сімферополі вже кілька років працює збудована ще Кучмою і Кирпою українська гімназія, єдина на цілий адміністративний центр АРК. Вона не в змозі прийняти всіх охочих, конкурс – 5 дітей на одне місце. Себто 4 дітям з 5-ти охочих там учитися треба відмовити.
У якій ще країні щоби здобути середню освіту державною мовою діти повинні витримувати конкурс як до престижного університету? "Я другой такой страны не знаю..." Ось така "українізація"…
Ще раз: у Криму є багато охочих учитися в українських школах, чимало тих, хто міг би там викладати. Шкода, що шкіл таких на 500 тисяч місцевих українців практично немає. До речі, а як бути з кримськими українцями, які не хочуть російщитися, асимілюватися, а бажають зберегти духовний і культурний зв'язок зі своїм народом?
Відмовити їм у цьому законному людському і національному праві, щоб не дратувати імперських шовіністів? Біля входу до української гімназії в Сімферополі кримські українофоби регулярно організовують демонстрації з вимогами закрити цю гімназію і протестами проте "насильницької українізації".
Ще автор статті лякає жахливими перспективами: "Чим наполегливішими будуть спроби українізувати Крим, тим сильніше півострів буде тяжіти до Москви…" Отож іще раз: де такі "спроби"?
Відсутність протягом 17 років реальних кроків з інтеграції Криму до культурного, інформаційного, освітнього, ментального простору України аж ніяк не посприяло пом'якшенню громадсько-політичної ситуації на півострові.
Навпаки. Ми сьогодні розплачуємося там не за "українізацію" Криму, а за цілковиту відсутність такої. Чому Москва так гостро, значно гостріше, ніж етнічні росіяни в Криму, реагує на будь-яку спробу відкрити в цьому регіоні українську школу, університет, телеканал, газету тощо? А тому, що це підважує її стратегію на півдні України.
Стратегія, яка, до речі, успішно здійснюється, завдяки пасивності офіційного Києва, полягає в тому, щоби перетворити Крим на абсолютно іншорідне і чуже Україні геополітичне тіло, несумісне з українською державністю та українським соціумом.
На рівні тактики це проявляється в тому, щоби не допустити на південь від Перекопу жодних форм побутування української культури, мови, інформації, історії тощо і виховати, використовуючи тотальне панування СМІ Російської Федерації, у середовищі кримчан абсолютне неприйняття всього українського на рівні фізіологічного відторгнення.
А тоді відрив Криму від України стане питанням технічним, та й Кримом, якщо поталанить, обмежуватися не стануть… Росія прагне зробити Крим, а над усе – Севастополь, таким собі антиукраїнським ґетто, забороненою зоною для будь-яких проявів українства.
То ж не кримчани бояться "українізацією", цього побоюється Москва та її п'ята колона в Криму. Між іншим, у 1991 році, після проголошення незалежності, чимало моїх кримських земляків почали активно шукати по книгарнях та бібліотеках українські словники та підручники з державної мови. Вони думали, що буде нормальна держава і нормальна влада.
Але офіційний Київ позбавив їх бажання інтегруватися в українське суспільство, обіцяючи "двомовність", "братній союз з Москвою" і таке інше, діючи в стилі "гнучких" політиків. До слова, кримчани завжди шанували сильну, жорстку і рішучу державну владу. Чи побачили вони таку в Києві?
У чому полягає небезпека здійснення Києвом у Криму політики за Дубинянським? Власне, всі 17 років нашої незалежності саме така політика там і процвітає. Вона зводиться до безпринципного загравання з найбільш нетерпимими антиукраїнськими колами, до відмови від системної і послідовної боротьби проти п'ятої колони, до боягузливого відступу там, де треба продемонструвати рішучість і силу.
Найсвіжіший приклад: 5 липня напередодні свята Військово-Морських Сил України в Севастополі на Графській пристані, маючи всі необхідні дозволи і погодження, українські моряки встановили меморіальну дошку на честь 90-річчя підняття в 1918 році українських державних прапорів на кораблях Чорноморського флоту.
Але юрба погромників зі складу проросійських організацій за участі кількох депутатів місцевих рад напала на наших військовиків, розбила і втопила в морі меморіальну дошку… І що ж? Жоден з депутатів, які, до речі, не мають недоторканності, не був затриманий.
А такий собі депутат Гагарінської районної ради міста Севастополя пан Тюнін - активний учасник подій на Графській пристані, отримав від голови Ради Федерації Росії пана Миронова орден Олександра Невського "за зміцнення російської держави". Під час вручення нагороди Тюнінові, Миронов сказав: "Тримайтеся! Росія з вами". Ось так. Ще щось незрозуміло? Позірна "українізація" тут абсолютно ні до чого.
Пересічний кримчанин в уяві автора статті — це якийсь патологічний українофоб, перед яким треба постійно запобігати через його нібито повсюдну відразу до української мови, культури і такого іншого.
Але в Криму дуже багато лояльних до України людей. Але вони не бачать з боку України жодної активності в Криму, ніякої підтримки своїх прихильників. Зате зусилля Москви — очевидні. Якби Київ хоч на 30% робив на півострові те, що робить Москва, настійливо насаджуючи свої структури, постійно тримаючи руку на кримському пульсі…
Київ же вряди-годи тільки реагує (якщо реагує) на дії Російської держави.
Дивна заява — порада зі статті: "Однакове ставлення до всіх національних громад… Утихомирення радикалів — будь-то активісти "Російського блоку" чи Меджлісу".
Якщо Київ буде однаково ставитися до всіх громад, то йому доведеться терміново відкрити щонайменше 150 українських шкіл, замість нинішніх 7… А також звернути увагу на 80% земельних самозахоплень на півострові, здійснених нерідко навіть не громадянами України - сьогодні Київ чомусь бачить лише 20% самозахоплень, пов'язаних з кримськими татарами…
І зовсім уже даремно ототожнюються ті, хто послідовно виступає за цілісність і суверенітет України і ті, хто голосно закликає до знищення нашої держави, до відторгнення від неї Криму. Тобто, у боротьбі між прихильниками і супротивниками України держава має стати на нейтральну позицію. Чи варто пояснювати, кому забезпечить перемогу такий "нейтралітет"?
Реальність така: скільки б не лякали "українізацією", але кожна нова українська школа в Криму, кожен український університет, телеканал, радіостанція, газета, бібліотека, культурний центр, інтернет-сайт тощо — це об'єктивне посилення позицій України в Криму.
А якщо, не дай Боже, Київ і надалі проводитиме в Криму політику в дусі побажань пана Дубинянського, то збереження цієї території у складі нашої держави стане справді доволі примарним.
 |
Ігор Лосєв, кандидат філософських наук, Севастополь
