Закон один для всіх: від Орлика до Сан Санича
Конституція – це не просто основний закон. Це як "дорожня карта" для водіїв народу, диспетчерів суспільства та громадських контролерів. Як законотворча Говерла, на яку ще сходити і сходити. Як ліки для смертельно хворого.
Тому у цей справді святковий день варто згадати про коріння нашої конституційності. Адже до кучмівської "Конституції однієї ночі" багато що було зроблено нашим предками. З них і почнемо.
Можна було б, звісно, перш за все сказати про невмирущу "Руську правду" Великого Українця Ярослава Мудрого. Але це стало б наругою над святістю теми. Не заглиблюючись у тьму віків, зупинимо наш погляд на міфічній постаті Пилипа Орлика.
Вважається, що все оце законотворче неподобство почалося саме з нього. До цього часу розповсюджені легенди про те, що статті Орлика (1710 рік) вплинули на європейську, а згодом і американську політичну традицію. Нема серйозних підстав думати таким чином, бо теорія розподілу влади Монтеск'є скоріше могла зародитися в умовах станового суспільства, яке було у Франції у вісімнадцятому столітті. Ну там, перший стан, другий, третій…
Але про що були статті гетьмана Пилипа? Історики відзначають в цьому документі потужний наступ старшини на позиції гетьмана. Тож казати про демократичний характер статей не варто. Що ж старшина вміла відстоювати свої права, продавши через сімдесят років незалежність в обмін на права російського дворянства.
Як пише Наталія Полонська–Василенко: "Бендерська конституція (статті Орлика –авт.) залишилася тільки кабінетним твором, ніколи не була здійснена, але дещо з неї збереглося".
Дещо відкарбувалося у політичній традиції гетьманату 18-го століття, але російський абсолютизм все знищив. Йому конституція не була потрібна. На ціле століття тема законодавчого розвитку була відкладена до кращих часів.
Деякі розмови про це диво західного лібералізму почалися у 1905 році. Але, цар так налякався свободи революційних мас, що навіть і не думав про таке паскудство. На нього тиснули ліберали, вимагаючи дати Росії конституцію та стримати таким чином революцію.
Але Микола Другий стояв на своєму Ніяких французько-американських інновацій у дрімучій Росії! За що і отримав потім кулю у лоба. За кулею не забарилася і Конституція. Але про це трошки згодом.
"Західнякам" пощастило більше. Австро-Угорська монархія була тоді як малий ЄС. Кого там тільки не було! І всі чогось вимагали. Враховуючи складну етнополітичну ситуацію, цісар австріяків Фердинанд Перший проголосив у 1848 році конституцію.
Тоді ж у Львові зорганізувалася Головна Руська рада, що одразу висунула цілком модерні національні вимоги. Так вони і йшли поряд, основний закон та націоналізм.
У 1861 році революційна Австрія так вимагала подальших реформ, що цісар написав ще одну конституцію. За нею Галичина отримувала автономію, що тоді більше подобалося полякам, але ж і українці теж могли скористатися дивами парламентаризму.
Фактично для розвитку українського національного руху вирішальними були саме ці два документи, про які мало хто пам'ятає зараз. "Києво-центричний" погляд на історію України превалює до цього часу у коридорах гуманітарних установ Академії наук. Тому ми добре знаємо про універсали Центральної ради, які так і залишилися на декларативному рівні, але швидко забули про австрійські конституції, які зробили Галичину "українським П'ємонтом", а Україну - нацією.
Втім, документи УНР теж мали своє символічне значення, особливо якщо врахувати в якій країні вони приймалися та від якої країни вони могли відмежувати тогочасну Україну. А була ще досі не оцінена істориками конституція ЗУНР, європейської держави, що так не вчасно схотіла бути самостійною.
І от далі постає питання, від кого відраховувати історію нашої конституції? Від УНР, яка в ідейному плані є взірцем для нас чи від УРСР, перейменування якої дозволило створити сучасну Україну? Від універсалів Центральної Ради чи від основних законів Леніна, Сталіна, Брежнєва?
Тоді доведеться згадати і про них, про наших вождів.
31 січня 1924 року Конституція СРСР була звісно ж, одноголосно затверджена II Всесоюзним з'їздом Рад. І це була перша, так звана "ленінська" конституція. Вона юридично фіксувала утворення СРСР, нової держави на новій мапі світу.
У 1936 році було прийнято "сталінську" конституцію, зміст якої вражає своїм лібералізмом. А в цей же час були масові репресії, Голодомор, знищення політики "коренізації"…
Після війни Хрущов так захопився житловим будівництвом, що не мав часу займатися законотворчістю. А от інший генсек, Леонід Брежнєв таки мусив мати свою конституцію, що з'явилася у розквіт доби "застою", у 1977 році. З певними змінами вона проіснувала до 1991 року, коли зникла держава для якої вона була написана.
Серед іншого там була теза про право виходу республік зі складу СРСР, що дозволило красиво поховати Союз у Біловезькій пущі.
Зазвичай, конституції союзних республік, що формально вважалися державами, приймалися через рік після всесоюзної. Тому в УРСР були Основні закони 1919 року (копія конституції Радянської Росії від 1918 року), 1937 року (сталінська) та 1978 року (про керівну роль компартії у житті людей).
В Україні вона діяла досить довго, навіть після отримання незалежності, вся влада була в міцних руках колишніх представників компартії. Реформ не було, зате керівна роль відчувалася дуже добре. Росіяни тоді по-злому назвали Україну "заповідником комунізму".
А далі була Конституція 1996 року, народжена у жорсткій боротьбі за владу між президентом Даніличем та головою ВР Сан Саничем. Що було після цього відомо, переказувати не варто.
Наслідки цієї боротьби до цього часу впливають на наше життя. Від неузгодженості основних законів страждають десятки мільйонів українців, але, мабуть така доля.
Зі святом Вас!
Юрій Корогодський
