Парламентская республика или диктатура?
Отже, варто розглянути аргументи Тарана щодо недоліків парламентської республіки і подивитись, чи є вони в президентській республіці.
Перше. Автор вважає, що "будь-яка парламентська республіка надзвичайно вразлива для зовнішнього тиску, оскільки політики з інших країн постійно створюють конфліктні ситуації в такій республіці, граючи на інтересах лідерів національних партій, і, тим самим, мають можливість тиснути на владу усередині країни".
Згоден, така проблема є. Але дивною є точка зору, що така ситуація є властивою саме для парламентської республіки. Невже ж політики з інших країн не створюватимуть подібні конфлікти в президентській державі?
Ні? Та невже! До речі, чи не Таран та його однодумці звинувачували Януковича в 2004 році в тому, що він представляє в Україні (напівавторитарній, суперпрезидентській Україні!) російський вплив? І чи не його опоненти звинувачували Ющенка в тому, що він є американською маріонеткою?
А сам Таран, який здійснював свої проекти в кучмівській Україні на американські кошти не був провідником американського впливу?
Більше того – в президентській державі, де вирішальний вплив має одна особа, тиснути навіть легше – адже не потрібні складні технологічні схеми. Наприклад, в 2000-2004 роках Захід здійснював прямий тиск на Кучму, добиваючись від України конкретних поступок, наприклад – відправлення військового контингенту в Ірак.
Такий самий тиск здійснювався на Ющенко – відмова від посередницьких газових схем майже відкрито ставилася умовою підтримки приєднання України до ПДЧ - я, звичайно, не буду тут вести дискусію відносно того, що більше відповідало інтересам України, важливий сам факт.
З іншого боку, сам президент, як одноосібний представник країни, може завдати такій шкоди іміджу країни, який не здогадаються зробити усі зовнішні чинники разом взяті.
Ось, наприклад, взяти Віктора Андрійовича Ющенко, який дозволяє собі за кордоном стверджувати, що в Україні корумпований парламент та уряд? Ляпнув президент, а відповідати всім нам – адже це імідж країни, який відбивається на, припустимо, обсягах іноземних інвестицій.
До речі – хто мені пояснить, якого біса треба було проводити перевибори спрямовані проти політичної корупції, якщо їх наслідком стала ще більша корупція? Отже, це оцінка не тільки конкретної ситуації, але і адекватності президента. А це, знову ж таки, оцінка України та українців – що ж ми за нація така, якщо обираємо (не просто обираємо – на Майдані обираємо!) таких керманичів?
Отже, висновок простий: вразливість від зовнішнього тиску під маскою внутрішніх політичних протиріч – це наслідок демократичності, або, ширше, відкритості держави, а зовсім не конкретного політичного устрою. Зовнішній вплив на конкретних політиків неможливий хіба що в тоталітарних державах, як СРСР та КНР. До речі, чи пам’ятає пан Таран, що СРСР був парламентською республікою?
Друге. Таран стверджує, що "парламентська республіка є набагато конфліктнішою, якщо порівнювати її з нинішньою прем’єр-президентською системою", оскільки "ключовою фігурою у такій республіці стає прем’єр, який цілком залежить від домовленостей парламентських партій. (…) Саме тому парламентські республіки дуже рідко демонструють стабільну роботу Кабміну".
Якщо ми звернемось до європейських парламентських республік, ми із здивуванням помітимо, що вони демонструють досить стабільну роботу уряду. Принаймні, не менш стабільну, ніж в президентських.
Якщо автор порівнює європейські парламентські демократії з США, то це нелогічно – в США немає уряду як окремої інституції. Стабільність влади там треба розглядати на статистичній основі – по кількості відставок провідних чиновників у формально незмінній протягом легіслатури адміністрації.
Якщо автор натякав на італійську урядову метушню, то він просто не знає теми: вона є наслідком колективної відповідальності парламенту – якщо треба прибрати одного міністра, то відправляється у відставку весь кабінет, якій потім повертається в тому ж складі за одним виключенням. До речі, систему колективної відповідальності пропонує закріпити в Україні НКС…
Взагалі стабільність уряду залежить, передовсім, від стабільності соціально-економічної ситуації в країні. Під час кризи за будь-якого політичного устрою міністри міняються швидко.
Що ж стосується політичних конфліктів, то вони присутні в будь-якій політичній схемі. В цьому відношенні парламентська республіка не більше і не менше конфліктна ніж будь-яка інша.
Проте, як людина, яка мала певне відношення до формулювання сучасної Конституції, можу сказати, що Тимошенко таки має рацію. Логіка авторів сучасної редакції Основного закону полягала саме в формулюванні певного міжінституціонального конфлікту.
Кучма і Медведчук вважали, що вони зможуть продавити обрання потрібного їм президента, але припускали, що парламент все одне буде опозиційним. Саме тому президент отримав надзвичайно велику кількість повноважень – для контролю над потенційно неадекватними депутатами.
Звичайно, що така схема не розрахована на президента, якій нехтує законами та Конституцією та "політичну еліту", яка з цим президентом домовляється. Проте, за таких умов буде придатною для використання тільки Конституція, яка надає кожному політичному суб’єктові такі права, за які він може домовитися з іншими суб’єктами…
Третє. "Проводити радикальні реформи можна тільки за умови сильної президентської вертикалі – це, фактично, 95% усього світового досвіду щодо жорсткої лібералізації економіки та радикальної зміни суспільно-політичних інституцій у всьому світі".
Автор абсолютно правий, коли нагадує про це, але, ось проблема, президентська система тут абсолютно не до чого. Щоб проводити реформи, які радикально змінюють основи життя суспільства (а такі зміни ніколи не можуть мати підтримки переважної більшості людей) потрібна ДИКТАТУРА.
У випадку з німецькою денацифікацією був потрібний окупаційний режим. До речі, економічні реформи було проведено Аденауером та Ерхардом через механізми парламентської республіки…
Диктатура де Голля була потрібна не для економічних реформ, а для того, щоб примусити французьке суспільство відмовитися від північноафриканських колоній.
В азійських "тиграх" йшлося до швидкий перехід до капіталізму від напівфеодального ладу. Жорстокість диктатур відображувала масований спротив населення, яке втрачало звичний спосіб життя. Це можна порівняти з колективізацією.
В Чилі диктатура Піночета тільки створила ідеальні умови для експлуатації дешевої робочої сили корпораціями США. Реформи, які дійсно дозволили побудувати в країні найдинамічнішу південноамериканську економіку, відбулися після пом’якшення політичного режиму і відмови від послуг економістів чікагської школи.
Як в усіх цих випадках Ющенку влада потрібна не для того, щоб проводити якісь ліберальні реформи, а для того, щоб заставити українців забути російську мову і спільну з Росією історію. Тут диктатура дійсно потрібна.
Отже, роблю висновок. Опозиція, яку малює Сергій Таран, це, насправді, протиставлення не парламентської та президентської моделі, а протиставлення диктатури і демократії.
Принаймні, ті "недоліки", що він їх знайшов в парламентській республіці, характерні саме для відкритих демократичних держав незалежно від політичного устрою і нехарактерні для держав з диктаторськими режимами.
 |
Василь Стоякін, директор Центру політичного маркетингу
