Справедливый язык

Питання мови для заангажованих у цю проблему є, фактично, питанням справедливості. Точніше справедливої рівності. Незаангажовані, як показує, скажімо, дискусія щодо дублювання фільмів, до кінця цього не усвідомлюють, тому оперують економічними категоріями.

Справедливість же категорія морально-етична, і у цьому полі критерій ціни (для заангажованих, повторюю) виглядає не цілком пристойно, а може, навіть цілком непристойно.

Тому варто проаналізувати мовну проблему саме в ракурсі категорії справедливості.

Нагадаю, на час проголошення незалежності, за переписом 1989 року в Україні вільне володіння російською мовою задекларувало 78,4% громадян, у тому числі 72% українців (з врахуванням неповнолітніх дітей і протестної конотації негативної відповіді у Західній Україні).

Натомість вільне володіння українською мовою – 78%, в тому числі 34 % росіян. При зовнішній симетрії (76,4% vs 74%) цілком зрозуміла внутрішня асиметрія (72% vs 34%).

Якщо виходити із логіки формальної рівності, слід було проголосити в Україні дві державні мови, оскільки практично однакова більшість населення розмовляла цими мовами (що, фактично, і було зроблено законом "Про мови в УРСР").

А далі, при технічній необхідності вибору з двох мов однієї (кіно, телебачення, радіо) вибиралась би, зрозуміло, російська мова, оскільки при цьому обділялось менше третини (лише 28%, з яких половина – діти, що вчаться російської) українців, натомість при виборі української мови як єдиної – постраждали б дві третини росіян.

Плюс резони масштабного ефекту: мовляв, економічно вигідніше працювати на більшому ринку, а російськомовний ринок, за даними цього ж перепису, був у 6 разів більший (зрештою, ці два аргументи звучать і нині, хоча ситуація дещо помінялася).

Наслідки неформального домінування однієї з двох державних мов можна спостерігати у зразковій Фінляндії, де при офіційній двомовності частка шведомовних зменшилась за вісімдесят років удвічі (до 5,5%), а прем’єр, за вимогами посади двомовний, вимушений спілкуватися зі своїм шведським колегою англійською.

Зрештою, навіщо так далеко – наслідки спостерігаємо в рідному Криму, де радянську формулу конституційно закріплено: "російська мова як мова більшості населення і прийнятна для міжнаціонального спілкування використовується в усіх сферах суспільного життя".

Якщо ж виходити із логіки рівних можливостей, необхідно було проголосити єдино українську мову державною. Що і було зроблено, але не проголошенням, а за принципом "так сталося": внаслідок ліквідації СРСР російська перестала бути обов’язковою мовою міжнаціонального спілкування зі всіма належними наслідками.

Існує, як відомо, дві парадигми справедливості – справедливість як чесність та справедливість як заздрість. Друга – радянська – парадигма реальної двомовності не визнає (реальної, бо формально проголошується якнайрівніша рівність мов, але при цьому одна мова по-Оруелівськи завжди стає рівнішою за інші).

Загалом, для цієї парадигми справедливості характерна фетишизація процедурного аспекту, за якою губиться її суть – досягнення справедливого результату. Характерно, що прихильники двомовності в Україні часто апелюють саме до формальної рівності, але саме російської мови – про мови інших національних меншин, зокрема, кримськотатарської в Криму, не згадується.

А формальне перенесення, до речі, фінляндської моделі в Україну (на рівні муніципалітету мова отримує статус офіційної, якщо під час перепису її вибрали як рідну не менше 8% або 3 тисячі населення) означало би введення в якості другої державної румунської мови. Так, в Герцаївському районі вона є рідною для 92% населення, а українська – для 5%.

Означало би також піднесення до рангу муніципально-офіційної, окрім румунської та російської, ще 6 мов в 346 районах, причому в 34 районах – мало би існувати три офіційні мови, які би мали викладатися в усіх школах адміністративного утворення, а в чотирьох районах – чотирьохмовність.

Чи означає це, що Україна мусить мати тільки одну державну мову? Мабуть, що ні, не означає. У тій же Фінляндії, окрім формальних ознак закону про мови, існували ще неформальні передумови проголошення шведської мови державною.

Йдеться про широке знання її серед урядовців (як у нас російської, але тільки російської і все!) та, основне, відсутність загрози існуванню фінській мові з боку шведської. В Україні тенденція зворотна: з кожним переписом відсоток українців з російською мовою зростає і в кілька разів перевищує відповідний відсоток росіян з рідною українською.

Щоб усправедливити ситуацію парадигма заздрості вказує урізати права конкурента. Відновлення історичної справедливості виглядає так – вони ущемляли права української мови і довели її стан до нинішнього жалюгідного. Ми їм на практиці російської мови покажемо як це працює. Безперспективність цього шляху є самоочевидною (хоча, на жаль, не для всіх).

Цікавіше дослідити як усправедливити ситуацію за парадигмою чесності.

Що таке державна мова за своєю суттю? Це, фактично, припущення, що всі громадяни повинні знати цю державну мову – тоді вони повністю можуть реалізувати свої права (право на державну службу, зокрема).

Держава гарантує, що загальні (тобто всі, окрім специфічних, спрямованих на певну мовну спільноту) послуги громадянин може отримати на зрозумілій йому мові, тобто, на державній, яку, повторюсь, за припущенням знають усі.

Ця теза, зрозуміло, не заперечує право меншин вільно користуватися своєю мовою, так сказати, по горизонталі чи знизу вгору. Комунікації зверху вниз йдуть державною мовою і лише як винятки і за можливостями – мовою меншин.

І з цього припущення ведеться мовна політика держави (чи в державі) і ця політика, серед іншого, повинна сприяти також і тому, що це припущення про знання мови було вірним.

У Балтії (тоді ще Прибалтиці) таке припущення стало узаконеним обов’язком при отриманні громадянства, у нас прийнято на віру. В результаті за 16 років в Україні ще залишається 11% громадян, що погано володіють українською мовою, плюс 3%, що взагалі нею не володіють.

Але гарантоване отримання послуг на зрозумілій  мові – не єдина функція державної мови. Державна (офіційна) мова є одним із символів держави, що інтегрує її громадян. Можна скептично оцінювати цю тезу, перебуваючи в Україні, але за її межами знання української мови об’єднує в тому числі і російськомовних – приклади при бажанні кожен може знайти із власного досвіду.

Традиція офіційної одномовності в Європі має одну спільну основу. Історично нею була домінуюча тут парадигма творення національних унітарних держав. Питання – чи Україна будує національну державу, чи ні – існує.

Однак ратифікацією "Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" і віднесенням російської мови до рангу мов національних меншин, законодавець опосередковано дав позитивну відповідь на це питання – як і при затвердженні українських національних символів (прапор, герб, гімн) в якості державних.

Хочеться вірити, що ця опосередкованість є наслідком бажання не уражати почуття неукраїнських громадян України.

Найавторитетніший нині теоретик справедливості Ролз запропонував для усправедливлення системи норм суспільного договору скористатися умоглядною "завісою невідання". Сенс цієї пропозиції полягає в тому, що треба абстрагуватися від особливостей своїх природних таланів та суспільних станів і будувати правила з розрахунку, що після прийняття правил, кожен може опинитися в будь-якому, в тому числі, найгіршому, становищі.

Тобто, узгодити справедливі правила гри, ще не знаючи які карти прийдуть на руки.

У нашому випадку це означало би, що кожен активно україномовний індивід мав би щонайменше повернутися в часи російськомовної державності і згадати, які права для своєї мови він відстоював, а російськомовний – згадати, які преференції своєї мови він категорично не погоджувався зносити.

Сказано "щонайменше", бо крім цієї діади існують ще інші мовні групи, і, щоб зрозуміти потреби, скажімо, поляків чи словаків добре було україномовному індивіду уявити себе в Чехії чи Угорщині, а російськомовному, наприклад, – кримчаком в Україні.

Ролз, розглядаючи суспільний договір у соціально-економічній площині, вважає, що абстраговані і раціональні індивіди за "завісою невідання" дійдуть до такої концепції справедливості: "всі первинні суспільні блага – свобода і можливості, доходи і багатства, а також умови самоповаги – повинні бути розподілені порівну, якщо (!) тільки нерівний розподіл якихось чи всіх цих благ не служить благу найменш успішній частині суспільства".

І далі виводить три принципи соціальної справедливості: рівної свободи, чесної рівності можливостей і принцип диференціації (нерівність допустима, якщо від неї виграють найменш успішні).

Два останні принципи стосуються нерівності: нерівність виправдана, якщо вона є результатом чесного змагання і якщо служить стимулом для розвитку, від якого, через перерозподіл, виграють також і найбільш обділені (так зване  правило максиміну – максимізація вигоди мінімально забезпечених).

Спробуємо застосувати ці принципи до мовної проблеми, але перш за все варто доповнити їх базовим для цієї проблематики "нульовим" принципом – будь-яка мовна політика є несправедливою, якщо створюється загроза зникнення середовища певної мови.

Отже, перший принцип: принцип рівної свободи – свобода користуватися своєю мовою обмежується свободою іншого розуміти сказане.

Принцип чесної рівності можливостей: ніхто не може бути дискримінований за вживання своєї мови. Нині цей принцип може здаватися банальним, однак ще чверть століття тому україномовні особи, що вчасно не переходили на мову міжнаціонального спілкування, викликали підозру в буржуазному націоналізмі з відповідними висновками.

Разом з цим, цей принцип вказує, що для чесної конкуренції мають бути створені рівні вихідні умови, що у випадку української і російської мов означає певні преференції для першої з них.

Зрештою, якщо вийдемо за межі цієї пари, зрозуміємо недоречність – в даній конкретно-історичній ситуації позаринкових преференцій українській мові в інших парах, як наприклад, з польською чи англійською.

Історія з джазовим радіо "Ренесанс" є, мабуть, найпоказовішим випадком несправедливості, коли під виглядом боротьби за українську мову в радіоефірі, а насправді – з засиллям російської, "винуватими" стають заодно і англомовні композиції, де, зрештою, мова часто виконує лише звукову функцію. Російськомовні ж, як "український продукт", проблем радіостанціям не створюють.

Напрямок цих преференцій визначає третій принцип – вони повинні служити розвитку загального суспільного добра, щоб від цього вигравав найменш успішний. Тобто преференції мають бути стимулюючі, підтримуючі, а не обмежуючі мову-конкурента.

Це погляд на ці принципи зі сторони абстрактної мовної спільності.

Візьмемо згадуване дублювання фільмів. Чесна рівність можливостей – при закладеному припущенні про те, що державну мову знають усі – означає, що фільм повинен бути дубльований як мінімум державною мовою.

Принцип свободи означає, що фільм може бути дубльований також і іншою мовою – і не тільки дубльований, але й показуваний – рівно як і мовою оригіналу: мовна політика держави, нагадаємо собі, має бути спрямована на суцільність знання цієї мови – але не на суцільність знання лише цієї мови. Держава мала б заохочувати знання інших мов.

Лиш при цьому важливо, щоб принцип мовної загальнодоступності послуг (що теж є предметом мовної політики) не був профанований рівнем якості українського дубляжу чи дискримінаційними умовами показу.

Виконання цих двох принципів веде до реалізації третього: прагнення більшої конкурентної привабливості змусить кінопрокатні фірми шукати фільми, не представлені російською, а з представленими змагатися кращим дублюванням тощо.

Прецеденти з "Тачками" чи книжним "Гаррі Поттером" цю тезу підтверджують, але, щоб вони були не окремими подвигами ентузіастів, а звичною практикою і потрібна цільова підтримка держави.

Держава могла б фінансово допомогти у закупівлі прав на показ і дубляжі хітів європейського прокату та лауреатів визнаних кіноконкурсів, співфінансуючи чи пропонуючи конкуренційний продукт кінопрокатним організаціям на конкурсній основі. Глядач замість вибору мови фільму отримає вибір фільмів, питання мови попросту деактуалізується.

Зрозуміло, це стосується не лише фільмів – така ж політика ринково-орієнтованої держпідтримки потрібна і у видавничій справі: допомога у виданні книг, відсутніх російською, але затребуваних ринком.

Ще радянська (1973) публікація "Всесвітом" "Хресного батька" показала, що при певному рівні зацікавлення, російськомовні читачі цілком спроможні подужати текст на спорідненій мові. А якщо такий текст є ще й фахово необхідний – то мовна проблема практично зникає.

Зрештою, таке втручання держави зовсім не заперечує дію ринкових механізмів, якими часто пояснюють падіння тиражів україномовних видань (читач, мовляв, вибирає, і його вибір – священний).

У теорії економіки є поняття "провалів ринку", коли, зокрема, поточні індивідуальні вигоди споживачів неадекватно знижують перспективні суспільні вигоди, чи продавець знімає не створену ним ренту. У випадку монополій корегуюче втручання держави є загальнозрозумілим. У мовному питанні (у певній мірі, визнаймо, через неадекватність державної політики) воно таким не є. Будемо сподіватися, що поки що...   

Орест Друль, "Західна аналітична група", для УП