Чим фіолетовий чорт кращий за брунатного?
Парламентські вибори ще не пройшли, але виборча система, за якою вони проходитимуть, уже одержала свій вирок як квінтесенція всіх українських політичних негараздів.
І справді: не надто прозорі, м'яко кажучи, принципи формування виборчих списків – й у 2006 році, і зараз – хіба цього вже не було б досить?
А чого варті відверта корупція у парламенті, обраному за партійними списками - згадаймо лише призначення Анатолія Кінаха міністром економіки одразу після переходу його групи з опозиційної "Нашої України" до урядової коаліції!
До цього можна додати київську та донецьку "прописка" 2/3 депутатів Верховної Ради V скликання (і тільки 1/3 – на всі інші регіони) та самоочевидну залежність рядових депутатів не від виборців, а від партійного лідера, а останнього – від "грошових мішків"; список гріхів обраного за пропорційною системою парламенту можна продовжувати і продовжувати, і всі ці гріхи у сумі становлять головний його гріх – слабку, а то й ніяку націленість на обстоювання інтересів виборців.
Тому не дивно, що вже зараз, поряд із конституційною реформою і питанням створення "широкої коаліції", жваво обговорюється проблема оптимізації виборчої системи з тим, щоб вона краще працювала в інтересах електорату, тобто не кількох сотень чи тисяч "представників еліти", а всього народу.
От і стаття Олега Березюка "Вибори без вибору" веде про це мову. Так само, як і десятки інших аналітиків, він пропонує діяти просто і рішуче, а саме – повернутися до старої і начебто надійної мажоритарної системи:
"...Для забезпечення прозорості виборчого процесу і реального народного представництва у парламенті було б доцільно відмовитись від пропорційної системи виборів і повернутись до мажоритарної, вдосконаливши закон про вибори народних депутатів України, який діяв у 1994 році.
Новий закон має передбачати обрання народних депутатів у 450 одномандатних виборчих округах шляхом прямих виборів. Така кількість народних депутатів є оптимальною і буде забезпечувати нормальний контакт виборців із своїми представниками у парламенті.
Слід зазначити, що депутат від мажоритарного округу в значній мірі є залежним від виборців свого округу і тому змушений буде рахуватись із думкою людей, які обрали його на цю посаду.
...Такий підхід дасть можливість обирати кандидатів у народні депутати, які користуються підтримкою більшості виборців, що у свою чергу значно зменшить ризик потрапляння до парламенту випадкових людей.
За таких обставин, які склались в Україні, мажоритарну систему можна вважати більш демократичною, ніж пропорційну, оскільки вона дає змогу громадянам обирати до законодавчого органу не лише кандидатів від політичних партій.
Разом з тим така система не перешкоджає діяльності політичних партій. Партії можуть висувати і підтримувати своїх кандидатів у виборчих округах. Якщо та чи інша політична сила користується підтримкою виборців, то очевидно, що саме їх кандидата буде обрано до парламенту.
Підтвердженням цьому є досвід проведення виборчих кампаній у Великобританії, де вже протягом багатьох століть діє мажоритарна система виборів".
Думки й аргументація Олега Березюка є типовими для великої групи аналітиків, котрі ведуть мову про недоліки чинної в Україні виборчої системи і про віднаходження оптимальних схем організації та проведення виборів із тим, щоб їхні висліди якнайкраще відбивали волю та інтереси громадянської спільноти.
Але чи має майже ідилічна картина, змальована прихильниками "мажоритарки", бодай щось спільне із українською дійсністю?
Згадаймо не такі вже давні часи, коли в країні діяла змішана система, і половина народних депутатів обиралася саме в мажоритарних округах.
Хіба 2002 року преса не була сповнена повідомленнями, як у ряді округів певного роду "довірені особи" кандидатів роздавали виборцям по 50 гривень?
Чи як розподіляли серед пенсіонерів гречку та консерви? Чи як машини "швидкої допомоги" начебто дарували містам, а потім, уже після обрання, виставляли рахунки і на них, і на всі "благодійні заходи", включно із концертами, що їх проводили кандидати у депутати?
Невже ж забулося?
У кращому разі, такі поважні кандидати у депутати, як Іван Степанович Плющ, знаходили в центрі ресурси, щоб побудувати перед виборами в окрузі церкву та житловий будинок для викладачів місцевого інституту - речі і справді потрібні, хто скаже, але... І завдяки цьому переконливо перемагали конкурентів, у котрих в запасі не було таких вагомих аргументів.
А стосовно зв'язку із виборцями і залежності від них...
Хіба 2002 року Тарас Чорновіл балотувався не по Львову і не як полум'яний прихильник "Нашої України" та Віктора Ющенка особисто, якого він бачив президентом?
І невже забулося, як 99 із 100 депутатів-мажоритарників, котрі під час виборчої кампанії звали себе незалежними, себто рівновіддаленими від влади й опозиції, практично негайно стали 2002 року вже у Верховній Раді членами владного блоку "За ЕдУ", а потім – фракцій урядової більшості?
Іншими словами, саме "переваги" мажоритарної системи за конкретних українських умов спонукали свого часу прихильників демократії обстоювати впровадження партійно-пропорційних виборів.
Тим більше, що досвід подолання наслідків тоталітаризму - як після Другої світової війни, так і після падіння комуністичної системи, говорив на користь саме такої виборчої моделі.
Винятки - Західна Німеччина і Японія, де виникли складніші моделі, але ж там були наявні американські окупаційні війська, котрі являли собою ефективну гарантію від рецидивів тоталітаризму і від граничних проявів політичної корупції.
Утім, навіщо занурюватися в 2002 рік чи в історію парламентаризму – хіба не за мажоритарним принципом, тільки в один тур, був обраний 2006 року мер Києва Леонід Чернівецький? І хіба не було роздачі продовольчих пайків його потенційному електорату, хіба не було рішення суду, що ця роздача є цілком законною, і хіба не стали ці вибори змаганням між грошовитим популізмом та не менш заможним адмінресурсом?
Отож, враховуючи вітчизняний досвід, можна щонайменше скептично ставитися до мажоритарної системи, буде вона в один тур чи у два. Не кажучи вже про те, що ця система навіть теоретично аж ніяк не гарантує адекватного відбиття волі виборців.
Скажімо, за кандидатів однієї партії може бути подано 49% голосів виборців, але ця партія не одержить жодного місця у парламенті, тоді як та, за яку подано 51% голосів – як по країні, так і в кожному окрузі, - всі місця. Така система закріплює вироблене ще радянськими часами ставлення до парламентарія як не до законотворця, а як до "ходока" від виборців округу до "центру" і їхнього "прохача" у Києві.
Іншими словами, йдеться про суто корупційну схему – депутат "підкидає" в округ щось із центральних ресурсів, за це його обирають знову, а головні для діяльності парламентарія питання законотворення і депутатського контролю за виконанням цих законів нікого, крім хіба що недобитих злиднями інтелігентів, не цікавитимуть...
Що ж стосується досвіду Британії, то він також далеко не однозначний.
По-перше, там у 1980-х роках на одних із парламентських виборів кандидати "зелених" набрали 16% голосів, але внаслідок мажоритарної системи не одержали жодного місця у Палаті Громад. Чи справедливо це? Чи відповідає інтересам виборців?
По-друге, досвід виборів там справді напрацьований упродовж століть; і якщо вже копіювати його, то слід бути послідовними: для початку скасувати загальне виборче право, впровадити майновий та інші цензи, а потім поволі розширювати сферу дії виборчого права, в останню чергу надавши його жінкам.
От тоді мажоритарна система запрацює й у нас. Але ж, ясна річ, робити у себе аналог доброї старої Англії XVIII століття якось не випадає, чи не так?
Сказане не означає, що чинна партійно-пропорційна система є ідеальною, ба більше – прийнятною для України.
Автор цих рядків свого часу відстоював якнайшвидше впровадження такої системи як свого роду перехідну модель, покликану навчити масового виборця, так би мовити, "використовувати багатопартійність у своїх цілях".
Добре чи погано, але ця система свою роль виконала: вже не лише інтелігентським недобиткам зрозуміло, якою не має бути багатопартійна система.
Морально виборець готовий до більш складних виборчих систем, коли йому доведеться не просто ставити "галочку" у списку, а вибирати як партійні програми, так і конкретні персоналії, що б могли втілити ці програми у життя.
Але це окрема тема, яка заслуговує на ґрунтовну дискусію. Так само, як і щодо процедури прямої виявлення волі виборців на всенародному голосуванні. І це не можна відкладати, оскільки ці дострокові вибори можуть неквапом перейти в наступні...
Зараз же головне – у боротьбі з недоліками чинної виборчої системи не повернутися до однієї з її попередниць, створивши, таким чином, ситуацію ходіння замкненим колом. І без цього таких кіл в українській історії вистачає.
А теоретичні дискусії на тему, чим фіолетовий чорт кращий за брунатного, як на мене, просто непродуктивні.
Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
