Не інтелектом єдиним

Розум грає з людиною злий жарт, інакше вона була б щасливою

Людина ані на мить не є раціональною істотою. Не є вона й інтелектуальною. І те, і інше є її проявом. Засобом пристосування до умов середовища існування, що найбільш оптимально дозволяє продукувати собі подібних. Та водночас інструментом, що дозволяє відточувати в людині суто людське.

Очевидно, найбільш повно характеризує та виокремлює з-посеред живого людину три ірраціональні атрибути людського єства: віра, надія, любов. Саме ці три ознаки людяності протистоять як розуму, так і інтелекту. За відсутності останніх ані розум, ані інтелект не спроможні захистити людину від прірви незнання, сумніву і страху.

Наявність же останніх в людському житті вказує на те, що людина є далеко недосконалою істотою, якщо брати за відправну точку домінантне в контексті іудо-християнської культури розуміння людини.

Іудо-християнство як прототип культури західного зразка характеризується найперше тим, що в межах власного вчення, яке всіма доступними способами, в тому числі вогнем, мечем і підкупом нав'язувалося і нав'язується всьому світу, створило певну ілюзію людини. Такого собі ідола. Характерними ознаками цього образу є його наділеність розумом як найвищою здатністю осягати світ та схильністю рабувати як найповнішим проявом нібито людських чеснот.

Але на те, що людський розум обмежений, вказує хоча б той факт, що він не є сам собі господарем. Чи здатна пересічна людина зупинити потік власних думок довільно?

Чи спроможна людина уявити конечний або безкінечний всесвіт?

Чи під силу людині облаштувати власне життя за допомогою розуму так, аби виключити з нього всі прикрі моменти?

Зрештою-решт чи є наявність розуму або інтелекту запорукою такого жаданого людського щастя?

Та й рабування, нехай навіть перед чимось, що прийнято йменувати богом, чи ж є воно ознакою досконалої людини? Чи відповідає воно здоровому глузду, коли мова йде про те, що любляча істота вимагає від улюблених рабування? А чи можливо, коли очі опущені долу, то потрібен той, хто гарантуватиме правильність руху і якусь безпеку?

Досягти такого пригнічення людини іудо-християнству вдалося завдяки тому, що з часом були сформовані обставини, за яких логічне мислення почало домінувати над образним або й цілком його потіснило, а звідси, людина почала ідентифікуватися як раціональна або інтелектуальна істота.

Разом з тим приватний інтерес вивищився над індивідуальною неповторністю, і відповідно схильність до накопичення, споживання і марнотратства взяла верх над честю, сумлінням і гідністю.

Зрештою етика з системою начисто раціоналізованих норм і правил, що мають за джерело десять іудейських заповідей від Моісея, скорегованих в свій час під дією вчень Карла Маркса, Зігмунда Фройда і монументованих у вченні Альберта Ейнштейна, здається, безповоротно потіснила естетику з її орієнтацією на абсолютну доцільність та чисті відчуття задоволення/незадоволення.

А в пригніченому стані людина завжди почуває себе ніяково. І найчастіше це відчуття схильна ідентифікувати як нездатність або небажання інших зрозуміти її.

Але відчуття зрозуміти принципово не можливо, бо його можна лише відчути і пережити. Тобто близькими поміж собою в життєвому плані є саме ті люди, які схильні переживати одній ті ж відчуття.

А це можливо лише за умови, коли, по-перше, вони потрапляють в ідентичні умови, які породжуються ідентичними або досить схожими обставини та, по-друге, ідентичні механізми трансформації подразнень в відчуття.

Очевидно, саме тут криється різниця між, умовно, інтелектуалами, раціоналістами та/або ще якимись "-істами" чи "-алами".

Інтелектуалам комфортно в своєму середовищі, бо вони схильні схожим чином відтворювати світ, розумним людям – в своєму, а невігласи отримують задоволення від спілкування з собі подібними.

І нічого поганого в цьому немає, як зрештою і доброго. Це є той факт, який доступний для осмислення людиною і в залежності від того, чи здатна вона і наскільки приймати існуюче як належне, залежить специфіка її ставлення до ситуації.

Якщо людина неадекватно сприймає ситуацію, то її неодмінно ображатиме присутність, а в крайній своїй позиції навіть теоретичне припущення існування тих, хто відмінний від неї, хто не так бачить світ і надає йому змісту, як це робить він.

Щоб здолати нібито прірву між, умовно, невігласами, інтелектуалами і розумниками, циніками чи святениками, варто лише відійти від догми про раціональність людського єства і звернутися до відчуттів, перш за все задоволення/незадоволення.

Шедевр, хай-то музичний, образотворчий, сценічний чи інший, він викликає задоволення без огляду на те, хто його сприймає.

Те ж саме стосується тексту. Якщо він апелює до людського серця і єства, він не залишить байдужим нікого, навіть, якщо не зовсім буде осягнутий розумом.

І, навпаки, текст, сформований на основі бажання "замалюватися" викликатиме відразу на рівні відчуттів автоматично. Він уже протиставляє "інтелектуального" автора і бездарну аудиторію.

Тому виникає закономірне запитання. І хто такі інтелектуали, якщо вони не спроможні організувати навколо себе комфортний світ? І в чому цінність того, що комусь так хочеться вважати за найвищий дар – інтелекту?