Письмо братьям-восточникам
В розпал передвиборчих позиційних сутичок громадськості залишилося майже непоміченим, що в країні спільними зусиллями фактично знято з порядку денного гасло федералізму.
Поставити це в заслугу собі можуть усі бажаючі. Народ майже на всій території країни в масі своїй залишився швидше ворожим, ніж байдужим до політичних гасел "федерастів".
Президент довів, що федералізм – це одна з небагатьох тем, яка змушує його очі наливатися кров'ю. Партія регіонів визнала ці аргументи переконливими і тихо "з'їхала з теми". А перед тим, ймовірно, провела власні розрахунки.
Вартість єдності України для господарів Донбасу зумовлена суто прагматичними аргументами.
Адже, по-перше, краще очолювати потужний регіон, претендуючи на перші ролі в великій європейській скраїні, ніж бути другосортною околицею імперії "на периферії Кузбасу".
По-друге, краще вільно розпоряджатися багатомільярдними ресурсами й можливостями регіону на світових ринках, ніж у якості сепаратистського анклаву торгувати з під поли контрабандою та чекати подачок з Москви.
По-третє, так історично склалося, що в Європі всі мають право на свободу. А мільярдери мають це право як ніхто інший. На Схід від кордону України права на особисту свободу не має ніхто, навіть мультимільярдер. І Ходорковський це може підтвердити, не кажучи про простих росіян, які виходять у булочну з паспортом.
Ще цар Петро Перший казав, що "на Москві дворян немає, а дворянином є той, з ким цар розмовляє, і рівно стільки, скільки часу триває ця розмова". І воно українським олігархам треба – бути таким "дворянином"?!
Нарешті, краще жити в країні, в якій Президент в обмін за розмови про "єдність країни" пробачить усе. А Москва, як відомо, "сльозам не вірить".
Усіх цих логічних аргументів досить для того, щоб у конкретний політичний момент внутрішня небезпека для єдності країни не була критичною.
Але цього не досить, щоб забезпечити інтеграцію країни та її зміцнення на тривалу перспективу. Для цього необхідна спільна проекція майбутнього. Яка, за Ортегою-і-Гассетом, виростає із спільного розуміння минулого і свого місця поміж цим минулим і майбутнім.
В Україні історичний матеріал для такого розуміння лежить під ногами, і ніхто його досі не підібрав. Скажімо, росіяни довгий час виводили свої претензії на землі в Дикому степу із факту існування тимчасових сторожових застав, про які згадується в деяких московських записах.
І це при тому, що археологи так і не знайшли залишків цих погостів, і навіть не можуть точно встановити місце більшості з них, а кордон Росії зі степом ще в XVIII столітті проходив по прикордонній Білгородській лінії, на сотні кілометрів північніше.
Тому, абсолютно не зайвим буде згадати, що приєднання Донбасу до України започаткувалося ще за часів Київської Русі. На межі ХІ-ХІІ століть Київ переходить у відносинах із Степом від оборони до активного наступу, з регулярними вилазками у серце ворожої країни, яке знаходилося в районі сучасної Харківщини, на Донбасі і на Дону. 1103, 1107, 1109 року війська київських князів вторгаються на землі нинішнього Південного Сходу України. На честь тих перемог у Києві було збудовано Михайлівський Золотоверхий собор, який відновлений діє досі.
1111 року Святополк Ізяславич Київський і Володимир Мономах наголову розгромили половців на ріках Дегія і Сальниця (нині Харківщина), і пройшли до Дону через весь нинішній Донбас, громлячи міста і стани половців.
Половецький хан Атрак зі своїм племенем втік від Київського князя аж у Грузію, де став тестем грузинського царя Давида Будівничого.
Атрак повернувся на Донбас лише після смерті Володимира Мономаха у 1125 році. В українському епосі цей мешканець Донбасу зображений в образі отрока, якому в полоні дали понюхати полин ("євшан-зілля"), після чого він повертається в рідний степ.
По-суті, походи Святополка і Володимира Мономаха започаткували приєднання Донбасу до України. З тривалими перервами і численними кривавими битвами це приєднання тривало ще півтисячоліття і закінчилося лише в середині XV століття.
Задовго до Джона Юза та Російської імперії, на початку XVI століття на Донбасі виникають численні поселення українських козаків, згодом об'єднаних у Кальміуській паланці Війська Запорізького.
Кальміуська паланка (козацький військовий округ) була найбільшою у Війську Запорізькому, і охоплювала крім сучасної Донецької також частини Запорізької, Дніпропетровської, Харківської, Луганської й Ростовської областей Росії та нараховувала більше 300 запорізьких зимівників (хуторів).
Північ сучасної Донецької області належала до іншої запорізької паланки – Барвінківської (центр на сучасній Харківщині).
Землі Запорозької Січі у ХVI–XVII ст. сягали на сході до самого Дону. Відомо, що один із січових куренів називався Донським. Сюди записувалися козаки, вихідці з-над Дону і Сіверського Дінця.
У грамоті польського короля Стефана Баторія від 9 квітня 1582 року східні межі запорозьких земель визнаються "з верхів’їв річки Орелі на верхів’я Кальміусу, а звідтіля на гирло ріки Дону".
Це підтвердив і гетьман України Богдан Хмельницький універсалом від 15 січня 1656 року, де ці межі окреслено "від самарських земель через степ до самої річки Дону, де ще до гетьмана козацького Предслава Лянцкоронського козаки запорозькі свої зимівники мали".
В Універсалі зазначалося: "…те все щоб непорушно навіки при козаках запорізьких лишилося". 1751 року інженер-полковник де Боксет намалював карту, на якій територію на ріці Міусі визначає як "зимовники і житла запорозьких козаків".
Біля самого гирла Кальміусу над Азовським морем десь близько 1500 року виник запорозький зимівник (тобто постійне поселення) з назвою Домаха, який пізніше став зватися Кальміусом – центром Кальміуської паланки Війська Запорізького. Згодом на його місці виникло місто Маріуполь.
На території паланки було розташовано дві полкові фортеці — Ясенувате та Макарове. Донецький край дає безцінний матеріал для української історичної топографії. У XVII ст. із зимовників та хуторів у Олександрівському урочищі на місці сучасного Донецька виросла козацька слобода. Нижче по течії Кальміусу козак Мандрика заклав зимівник, зародок сучасного селища Мандрикине.
Село Ясенувате (нині містечко на Донеччині) — давнє поселення запорізьких козаків, засноване ще 1690 року. В околицях Маріуполя є чимало сіл, засновані ще запорожцями, зі стародавніми назвами – Володарське, Бойове тощо.
І історія, і сьогодення дають Україні більш ніж досить аргументів, щоб не ставити під сумнів єдність країни. Висадившись в Америці, англійці, валлійці і шотландці вже через пару поколінь перестали вважати себе британцями. Проживши всього лише 45 років в різних німецьких державах, східні й західні німці досі не можуть звикнути один до одного.
В Україні, попри всі балачки, для такого розвитку підстав немає. А все тому, що Україна як держава і народ "добре скроєна".
Східна з одного боку і Центральна та Західна Україна з іншого в історичному сенсі відрізняються лише тим, що Центральна й Західна Україна становили "ядро" Київської Русі, а Східна Україна була колонізована відносно нещодавно. Однак, і Східна Україна колонізована переважно вихідцями з тієї-таки насамперед Центральної, а також і з Західної України.
Відмінність, яка розділяє Центрально-Західну і Південно-Східну частину України, має виключно ментальний характер, а не глибший етнічний чи історичний.
Ця різниця – в товщині радянських нашарувань, які в різній мірі присутні і на Заході, і на Сході, і в усіх інших регіонах без винятку.
Ці нашарування природно товщі там, де переважав пролетаріат та був вкрай вузьким (чи силоміць став таким) прошарок гуманітарної інтелігенції.
Треба сподіватися, що дедалі більше молодих людей в Донбасі розумітимуть: бути в серці цікавої і перспективної країни, одночасно молодої і древньої, значно краще, ніж на периферії імперії, яка так зогнила, що одного разу навіть не відчула свого розпаду.
Тому, щоб країна стала успішною, громадянам слід просто навчитися поважати один одного. Зокрема, слід поважати природні звички людини, в тому числі право говорити тією мовою, хто до якої звик. І, так само, поважати мову тієї землі, на якій живеш. Тому що країна, яка стоятиме на двох ногах, стоятиме завжди.
Олександр Палій, історик, для УП
