Міфи та реальність змін до Конституції

В газеті "Дзеркало тижня" за 30 червня 2007 року з’явилося аж три статті про Конституцію — бачення президента, прем’єр-міністра і лідера опозиції. Загалом ці виступи сильно заполітизовані, безперспективні як на мене, бо навівають сильне розчарування відсутністю позиції політичного лідерства, відсутності перспективного і масштабного мислення.

Традиційно українську конституцію чомусь обговорюють, розробляють та через торги між політичними силами правлять — політики, а експертів лише залучають.

Конституція надто серйозна справа, щоб довіряти її українським політикам. Конституція — справа експертна.

Традиційно українська конституція переписується з інших конституцій, а ми лише вибираємо варіанти запозичень. Розробці конституції не передує розробка нової політичної теорії.

Сьогодні більшість варіантів українських конституцій будується на основі старої політичної теорії ХХ століття, в той час як світ уже змінився.

Власної політичної теорії політики не потребують, політичні партії не замовляють, а відповідні вітчизняні інститути її не пропонують.

Тепер, дивлячись на згадані тексти, я точно можу сказати, що є головною проблемою українського політичного класу чи, як його прийнято знедавна називати, — політикуму.

Це — страх: не перед громадською відповідальністю, не за майбутнє країни і навіть не стільки перед втратою влади чи грошей. Це страх новацій, страх бути першими в осмисленні нових змістів та цілей розвитку, нових типів влади, нових способів суспільно-державних відносин. Це глибинний, неусвідомлюваний страх перед будь-якими проявами інтелекту.

І тепер, коли інтелектуальна деградація політичних лідерів з кожним днем стає дедалі більш очевидною, а процес деінтелектуалізації влади вступив в свою фінальну стадію, світ на цим не тільки сміється крізь сльози, але фактично і знущається над нашими політиками, говорячи — зрештою розберіться самі в своєму лайні.

Конституційні міфи

Давайте коротко поглянемо на міфи запропонованих уявлень про можливу конституцію.

Дисбаланс повноважень і відповідальності державних органів. Можливо це буде зовсім новим для більшості, але я скажу прямо — ніякої відповідальності влади ніколи не було і бути не може всередині закону.

Влада завжди має спосіб, як обійти закон. Відповідальність влади не гарантується ні законами взагалі, ні конституцією зокрема. Відповідальність влади має правову природу, що пов’язана з публічною демонстрацією політичного громадського протесту у його будь-яких формах. Отже всі розмови про відповідальність влади через закон — це розмови на користь невігласів і дилетантів.

Необхідність в роботі над новою конституцією спиратися на текст 1996 року.

Проблема нинішньої конституційної кризи зовсім не в незавершеності конституційної реформи 2004 року, а саме в тому, що конституція 1996 року — конституція незграбна, нищівно відстала. Спиратися на неї — значить продовжувати кризу.

Створення належної системи стримувань і противаг — як всередині політичної системи, так і всередині системи управління, що до речі не розрізняється.

Цей принцип не розуміється взагалі. Стримування і противаги здебільшого характерні для президентської форми правління, де президентські повноваження урівноважуються парламентськими.

Для парламентської форми правління має бути корекція цього принципу, особливо в умовах пропорційної виборчої системи, особливо в умовах геополітичного, мовно-культурного та релігійного розмежування в країні, коли в ситуації конституційної кризи стримування і противаги набувають характеру розколу країни, коли одна частина країни стримує і є противагою іншій. Це надзвичайно небезпечно.

Щоб механізм стримувань і противаг був задіяний потрібні наступні умови:

1) департизація усіх органів влади, крім парламенту;
2) обмеження на створення партій за регіональною ознакою;
3) стримування і противаги мають бути між гілками влади, а не всередині однієї і тієї ж гілки влади: нинішні стримування і противаги між президентом і прем’єр-міністром жодного відношення до цього принципу не мають, бо в даному разі мова йде про непрофесіоналізм у 2004 році редакторів нинішньої Конституції, які створили два центра виконавчої влади.

Вимагати рівноваги між двома центрами виконавчої влади це все рівно, що лікувати шизофренію шляхом стримувань і противаг різних особистостей в голові шизофреніка.

Розширення прав регіонів, глибока адміністративно-теориторіальна реформа та реформа місцевого самоврядування водночас — нерозрізнення цього свідчить про "кашу в голові" експертів.

Коли ми говоримо про самоврядування, то ніяких прав регіонів нема. Суб’єктом самоврядування є селище та місто, але в жодному разі не область (регіон) — в області нема самоврядування, область — не самоврядна одиниця.

Розширення прав регіонів, це створення держав у державі, тобто федералізм, а розширення прав місцевого самоврядування — це субсидіарність унітарної держави. В той же час адміністративно-територіальна реформа жодного стосунку не має і в принципі не повинна мати до конституції — діліть територію країни як хочете, перерозподіляйте хоч щороку, для цього не потрібно змінювати конституцію.

Нам потрібна правильна конституція.

Конституції не бувають правильні і неправильні. Вони бувають соціально ефективні і соціально неефективні. Точно так само не буває ідеальних чи неідеальних конституцій, бувають лише конституції, що адекватні чи неадекватні сучасному стану суспільно-державних відносин та інноваційні чи неінноваційні щодо найближчого майбутнього.

Тобто конституція має бути достатньо адекватною та інноваційною. Жодна з українських конституцій не була ні достатньо адекватною структурі суспільно-державних відносин в країні, ні достатньо інноваційною щодо хоча б найближчого майбутнього.

Щоб взагалі питання про правильність було поставлено, мають бути правила, тобто має бути теорія конституційного права.

Чи є в Україні така теорія? Якщо вона десь і є, якщо в такій теорії і є спеціалісти, то вони мали б десь зустрічатися на якихось конференціях, сперечатися, запрошувати туди політиків.

Чи вам відомо щось про такі теоретичні конференції? Мені — ні. Отже політикам потрібна не конституція на основі теорії, а конституція, яка дозволила б соціально неефективній владі продовжувати дерибанити власність та повноваження.

Цілі нової Конституції

Які цілі мали попередні варіанти Конституції? Конституція 1996 року мала на меті створити умови більш-менш цивілізованого дерибану власності в Україні.

Та ж таки Юля Тимошенко більш-менш правильно описує інструментальні цілі редакції Конституції 2004 року — обмежити владу майбутнього президента і не дати багато влади майбутньому прем’єр-міністру. Додамо тільки дійсні цілі — для того аби забезпечити більш-менш недоторканість уже роздерибаненої власності (реприватизація Криворіж-сталі — це одинока демонстрація на користь бідних перепродажі найбільш нахабного грабунку).

Але які цілі майбутньої конституції, чи скажімо так — які непроговорювані цілі нинішньої нової конституції, які вже років через 5 будуть згадуватися як такі, що вели до наступної конституційної кризи? Ось ці цілі.

Мета перша: створити ще більш некеровану державу, з більш роззосередженими центрами влади — два суди (загальної юрисдикції, що на службі у партій та корпорацій, та Конституційний, що реально не працює), два центра виконавчої влади (президент та коаліційний прем’єр), два парламенти (дві його палати, які обслуговуватимуть два центра виконавчої влади) і безліч самоврядних центрів влади, бо тільки некерована зсередини держава змусить політиків і народ визнати необхідність куди-небудь здати таку Україну — чи в Європу, чи в Росію.

Всі сподіваються, що це буде Європа, але і Росія — теж імовірно.

Мета друга: забезпечити недоторканність та розвиток партійного тоталітаризму в Україні, який надасть нинішнім партійно-корпоративним утворенням захист через наявність їх представників всередині влади, і наявність чи відсутність недоторканності народних депутатів в цьому разі вже мало що буде вирішувати.

Партійний тоталітаризм це всевладдя партій, їх все проникний характер — в усіх гілках влади на центральному та місцевому рівнях, за повної відсутності громадського контролю за партіями взагалі, за партійними бюджетами виборів та за формуванням партійних списків зокрема.

Мета третя: уникнути навіть самої постановки питання про те, що конституція є основний інструмент цивілізаційної конкуренції країни, не допустити створення єдиного центру прийняття стратегічних рішень в країні, зберегти залежну від політичних сил циклічність економічної тактики — зростання ВВП (біло-блакитні), зростання зарплат та пенсій (помаранчеві).

Усвідомлюють ці цілі нинішні політики чи не усвідомлюють — вже не принципово. Вони так діють.

А тепер давайте поставимо цілі нової конституції, якими вони мають бути —

1) створити всередині політичної системи умови для зв’язності країни, яка розколота за геополітичними (степ — лісостеп), мовно-культурними, релігійними ознаками;

2) впровадити в конституцію теоретико-правові та загально-культурні інновації, які би дозволити Україні випереджаюче розвиватися в умовах цивілізаційної конкуренції;

3) вийти з ситуації неусвідомлюваного зовнішнього управління країною, пішовши на історично сміливий крок — створивши дієвий механізм нового (четвертого) типу стратегічної влади всередині країни, що здатний здійснювати інтеграцію в Європу, відстоюючи власну культурну ідентичність та захищаючи державні інтереси;

4) у питанні самоврядування досягти більш послідовної субсидіарності, ніж це навіть є в Європі, тобто запропонувавши самоврядування як новий (п’ятий) тип влади;

5) зробити політичну систему в Україні комплементарною до європейської правової системи тільки на рівні трьох традиційних влад (законодавчої, виконавчої, судової), а стратегічна влада та самоврядування — мають бути некомплементарні;

6) з трьох традиційних типів влад, стратегічної влади та самоврядування побудувати складну політичну систему, яку і описати в Конституції.

Хто з партій чи які непартійні організації здатні сьогодні досягти цих цілей, виконати це технічне завдання на Конституцію?

Банкрутство нинішнього політикуму полягає в тому, що цей політичний клас не тільки не здатен до інтелектуальної роботи, але ще і нищить можливості для інтелектуальної роботи поза партіями, виснажуючи та відволікаючи інтелектуальні ресурси для політичних протистоянь та для "косметичних ремонтів" Конституції. Є просте питання, на яке українські політики не відповідають — що дає їм підстави вважати, що їх нова конституція буде надовго, що її не доведеться переробляти через 5-10 років знову в ситуації конституційної кризи?

Отже інтелектуальна позиція щодо Конституції полягає в наступному — жодних компромісів. Будь-які запозичені підходи до Конституції не повинні мати жодної підтримки, якщо вони інтелектуально не переосмислені. І якщо нам судилося зав’язнути в конституційній кризі на декілька років, то хай так і буде.

Деінтелектуалізований політикум буде викинуто таким чином з політики, а крупний бізнес буде виснажений перевиборами та кризами до такого стану, щоб теоретичний прорив у підходах до конституційного процесу став для нього єдиним виходом.

Сергій Дацюr

Про теоретичні підходи автора до створення нової Конституції читайте тут