Михайло-антифашист: "Я виходжу з відкритим обличчям"

Про зростання ксенофобських, расистських і навіть нацистських настроїв у суспільстві не говорить зараз хіба що лінивий. А втім, далі констатації неприємних фактів (хоч і це саме по собі вже – великий прогрес) справа не йде.

Певна частина вітчизняної світської публіки дозріла нещодавно до оголошення "Маршу проти расизму". Проте жодні марші, хай би які популярні персони за ними не стояли, не матимуть жодного ефекту, якщо залишаться забавкою для політичної та довколамистецької богеми.

Боротьба з коричневою пошестю – і це вже неодноразово доведено історичним досвідом - починається з вулиці. Практично у всіх західних країнах низовий антифашистський спротив є надзвичайно розвиненим і користується масовою підтримкою молоді; практично кожна маніфестація наці наражається на жорстку (часто безпосередньо фізичну) відсіч.

Аналогічний рух в Україні, зокрема в Києві, поки що досить малочисельний, проте поступово зростає і зміцнюється, що відрадно: наявність такого вектору політичного життя є ознакою громадянського суспільства. Через спільних знайомих мені вдалося зв’язатися з одним з таких молодих людей.

Приходжу в парк неподалік від костелу святого Миколая. На лавці — кілька коротко стрижених хлопців і дівчина. Мого візаві звати Михайло, йому 27 років.

Він — активний учасник антифашистського руху в Києві. Судячи з усього, користується в своїх знайомих авторитетом.

Подальше спілкування відбувається в умовах, наближених до бойових. Більшість імен на прохання мого співрозмовника не називаються. Розмова відбулася наступного дня після однієї з вуличних акцій ультраправих.

— Чим ти у звичайному, так скажемо, житті зайнятий? Працюєш? Вчишся?

- Ні, не вчуся... Освіта в мене є, будівельно-художня — ліпник архітектурних виробів... Я — пролетар (сміється). Справжній. Усе життя — і до, і після армії — працював... (убік: — Немає в мене сигарет!) Або на будові, або на заводах, та й не за спеціальністю, щоб якось заробляти.

Було кілька моментів — влаштовувався на роботу, але мене просто посилали до біса, не знаю, чому. I я вже працював на роботах, на які ніхто не йде, так само як тепер... А після деяких подій, коли мені відрубали руку (весь зап’ясток правої руки в глибоких шрамах. — Д.Д. ), я, хоч і художник-татуювальник, досить давно вже не брав машинки, бо фізично не можу...

— А що сталось?

- Рубанули виродки, наці, щонайменше 25 осіб. Такі нібито сміливі хлопці... Ну, наскільки я знаю, це взагалі проплачена акція з Москви, і менти теж вплутані в це. Це не мої вигадки... Якщо якась акція відбувається, боронь

Боже, щоб тебе упізнали як антифашиста, — у тебе буде набагато більше проблем, ніж якби ти ним не був, якби ти бив когось, бо ти фашист...

Реально менти покривають ультраправих. Розумієш, після того, як таку людину, як я, просто калічать, реально калічать, приїжджає міліція в лікарню, яка бачить, що з тобою трапилося, і більше я цієї міліції не бачу — а минуло вже багато місяців, — мені що, на інвалідність подавати? Я цієї держави взагалі не люблю, тому на інвалідність не подаватиму (сміється).

— Рука не відновилася?

— Ні. Я інвалід реально, сам бачиш — навіть п’ясть не згинається... То на чому ми зупинилися?

— На тому, хто ви такі.

— Ми — стовідсоткові антифа. Антифашисти. I все. А решта... Є різні люди. Комуністи молоді. Є люди, які взагалі в політику не вплутуються. Соціалісти. Є скінхеди-шарпи (від SHARP — рух "Скінхеди проти расових забобонів". — Д.Д.) — частина молодіжної субкультури скінхедів.

— От щодо скінхедів — цікаво... Адже скін — це мало не синонім вуличного нациста...

— Субкультура скінхедів насамперед саме проти расизму, оскільки вона була сформована ямайцями й англійцями, які разом працювали на найшкідливіших виробництвах. Суто пролетарська мультикультура, завдяки ямайцям вона з’явилася в Європі.

Отже, наці вкрали цей образ — дуже вигідний, звісно, — голомозого чувака у великих черевиках, який усіх гамселить... На жаль, лівих скінхедів у нас дуже мало, усього декілька чоловік.

А в правих далі моди це не йде, ті ж фаши, які називають себе скінами, вони нічого не знають, крім побиття негрів або євреїв...

А повертаючись до твого запитання, антифашизм — це насправді соціальна позиція, а не політична. Є люди різних переконань, але всі вони сходяться на одному — бий фашистів, фашизм — назад у могилу. Я так про це думаю.

Голос (дівчина): Фашистський парад...

— Так, сьогодні був, до речі, фашистський парад у центрі міста. Ми не могли його накрити, бо в нас був дуже маленький моб (група, загін. — Д.Д.), усього 10—20 осіб, а там — 150. Що ми могли вдіяти?..

Дзвонить телефон. У компанії сум’яття — від метро "Пл. Льва Толстого" на концерт у район "Либідської" рухається група нацистів, приблизно 40 осіб. Обговорюються способи протидії.

Голос: ...от реально чувакам по 12 років, вони хочуть виступати за цю ідею вже... Я зараз можу зачепити ще людей...

Михайло: Гопників треба зачепити. Багато гопників... Так от, у результаті того, що в нас зараз мало людей, які можуть реально битися, вчора вночі наші активісти провели акцію, "забомбили", тобто розписали весь їхній шлях антифашистськими гаслами.

I дійшла інформація до нас, що це їх дуже розлютило, тому що вони в парку Шевченка збиралися, і там усе було розписане, весь тротуар — наші хлопці не чіпали пам’ятників архітектури, але "бомбили" на найвидніших місцях...

Голос: Мішо, коротше, послухай, щойно бачив, ідуть чотири скіна таких величезних: о, здоров, ти в комуністи подався? I що в тебе нового? I Мішу напевне знаєш? Зараз махач буде...

Михайло: Ти сказав, що ми тут сидимо?

Голос: Ні, я сказав, що йдемо на концерт.

Голос: То пройдімося зараз на концерт, сядемо на лавочках, може, якимсь попутним виродкам надаємо по пиці, вони біля садка збираються, хоч би п’ятьох ми там зустрінемо...

— Михайле, а як ти до сьогоднішніх переконань прийшов?

— Розумієш, я раніше сам був ультраправим. У 17 років легко обвинуватити всіх у своїх юнацьких невдачах. I ми як наці-скінхеди в результаті створили свою організацію...

Але мені не давало спокою, що, крім локального побиття "чорних", якихось бійок, нічого не відбувалося. А я, будучи обізнаним чуваком — один із небагатьох фашей, напевно, хто "Майн Кампф" читав, — хотів більше політичних рухів.

А тут ще мене і в єврействі звинуватили й вигнали. Якось на той час мені настільки був несимпатичний увесь цей рух, що я, навіть попри свої тогочасні фашистські переконання, не дуже й засмутився. Я чекав западла від цих людей...

А потім просто жив як звичайний обиватель. Ну, коротше, мені гидко все це було, я розумів, що фашизм — це реальне лайно...

До речі, я однаково негативно ставлюся як до комунізму, так і до фашизму, оскільки це авторитарні, тоталітарні режими, що придушують особистість. Я негативно ставлюся до будь-якого режиму, в якому відсутнє "я".

А в фашизмі й у комунізмі "я" з самого початку не може бути. I це мені осоружно, оскільки я вважаю себе людиною вільною.

Я сам творю своє життя і життя людей, які мене оточують. Я проти фашизму навіть із побутових причин, крім того, що розумію всю помилковість цієї ідеології. Ти сам чудово знаєш, що існує побутовий фашизм...

— Дуже добре знаю.

— Він розвинений і процвітає. I нарівні з вуличним — найнебезпечніший. Я від цього лайна відмовився, бо самого себе неможливо обдурити. Час від часу починаєш розуміти: от усе добре, тільки от щось не те... I тут не те, і там не те.

I робочих місць твоїх насправді ніхто не займає, і біди не від євреїв, які контролюють капітал, бо в капіталіста немає нації або раси... Я просто почав розуміти ці речі.

А потім я зв’язався абсолютно випадково з хлопцями, які кажуть: ми антифа, почав із ними діяти, адже за те, що тепер відбувається, я відчуваю особисту відповідальність.

Я дивлюся, що воно процвітає і процвітає, попри всю нікчемність й абсолютну безпідставність цієї ідеї... Я наламав дров, і кому, як не мені, це в результаті розгрібати?

— I наскільки давній ваш рух?

— Рівно один рік. I ми вийшли на непогані позиції.

— Але звідки взявся? Підросло якесь нове покоління?..

— Не знаю. Просто наці-терор усім допік...

Голос: ... від "Льва Толстого" йдуть ще зо 30... Це крім тих 40, щодо яких мені вже подзвонили. Це мені друзі телефонували. 70 осіб. А ми висимо, вважайте, на їхній дорозі. Усе, забираймося звідси.

Михайло: Бачиш, нас уже пасуть...

Голос: Мішо, Мішо, треба звідси реально забиратися.

Михайло: Так, ходімо звідси.

Підводимося, починаємо рухатися по вулиці Горького у напрямку "Либідської".

Михайло: Попри те, що нас меншість, нас реально притискають.

— Хто?

— Менти. Держава, попри все своє нібито лояльне ставлення до всіх, насправді ні в біса лояльно не ставиться, притискають конкретно...

Дівчина з телефоном: Мішо, ти можеш забрати звідти цих  траблмейкерів (вiд "make trouble" — буквально "робити бiду". — Д.Д.), які всім зараз хочуть навішати втрьох, їх зараз там повбивають на фiг!

Міша: Де вони?

Дівчина: Не знаю. На, поговори.

Міша: Алло?

...

— Якщо добре підготуватися, скільки чоловік ви максимально можете вивести на акцію?

— По-жорсткому, 50 осіб — це казка для нас. Он, фашів на сьогоднішній марш вийшло 150—200. Хоча, з іншого боку, можливо, людей допекло, можливо, завдяки нашій агітації серед тусовки за рік так піднявся цей рух... Фаши вже вигадують, що нас мільйон...

— Ти весь час кажеш, що держава підтримує фашистів. Звідки така впевненість?

- У мене складається враження, що уряду скрізь вигідно підтримувати правих. Адже праві — вірні слуги режиму, які в разі чого завжди можуть відреагувати на певні події, їх можна проконтролювати, вони завжди можуть зібратися, зробити, що накажуть.

Антифашистів контролювати не можна. Iз нами навіть вітчизняні спецслужби перебувають на дистанції. Я так тобі скажу — можливо, я такий божевільний, 27 років, дурень, був у "білій силі", але я би не хотів бачити цю країну в тому лайні, до якого фашизм її приведе.

Тобто ми боремося за свою вулицю, за свій будинок, за свій район по- справжньому. А політика держави спрямована якраз на зовсім протилежні речі...

— А хто підтримує вас?

— Абсолютно різні люди... Це соціально, — нижчі верстви пролетаріату, щонайбільше інтелігенція або діти тієї ж інтелігенції... Але переважно ми — проли. Пролетаріат.

Ось, до речі, гопники, про яких усі наші вітчизняні субкультури відгукувалися завжди невтішно... Але гопники, які тепер залишилися, — це абсолютно нормальні люди, які, можливо, люблять іншу музику, можливо, їм подобається ходити в спортивних костюмах, але вони розуміють конкретно, що фашизм — це херня, і частенько ми залучаємо їх до своїх акцій, вони йдуть туди свідомо. I ми ніким не проплачені...

Iснує ж у фашистів легенда, що всі антифа оплачені євреями, наркомани тощо... Ну, якщо їм подобається вірити в цю тему — нехай вірять. Але де мої гроші з Iзраїлю?!!

— Чи є серед вас ті, кого можна назвати ідейними лідерами?

— Їх у нас немає, ми не вівці, яким потрібен пастир. Об’єднуюча ідея — просто позбутися цього наці-терору, повернути вулиці нам, бо це наші вулиці, ми на них виросли. Не підключити когось до чогось, — це також, звісно, хотілося б, — а вибити фашизм із вулиці. Щоб на вулиці їх не було.

— I які методи?

— Прямі, які ж іще? А щодо поговорити — зазвичай усі оминають цю тему...

Дівчина з телефоном: На, це ***. Спробуй його вгамувати!

...

— Звісно, фізичний вплив найефективніший.

— I наскільки часто це трапляється?

— Часто. Так я тобі не скажу...

— А ситуацію в регіонах ти відстежував?

— Там по-різному. Наприклад, Харків — кінчене фаш-місто. Там, крім коричневих, ніхто нормально не почувається. У мене є контакти з Одесою, де антифа-рух досить потужний, там по-іншому і не можна.

Хоч це і дивно, у Львові існує група "Тостер" зі знущальними піснями про наці. У Львові, до речі, єдиний в Україні антинаці-листок виходив, хоча, здавалося б, там повинен бути мільярд фашистів.

А так немає ані зіна (малотиражний субкультурний журнал, від англ. "magazine". — Д.Д.), нічого. Сподіваюся, ми цю ситуацію змінимо...

— А чому немає?

— Бо ліниві.

— Загалом антифашизм як субкультура існує? Рок-групи, концерти, клуби?

— Була одна група, і незрозуміло, що з нею відбувається — чи її немає, чи вона є. Загалом, крім панк-року, немає нічого. Не знаю, чому. Можливо, через Росію та цю її зло***бучу імперську політику сама Україна роз’єднана.

Є Крим, Схід, Захід, але немає самої цілісності в молодіжних рухах, які повинні охарактеризувати всю цю державу за великим рахунком. У різних містах хтось щось робить, але в нас ще не було жодного фестивалю.

Фаш- концерти відбуваються двічі на рік, це нормально, і це навіть не обговорюється. Але тут і наша провина, гадаю, що найближчим часом це зміниться.

— Iз лівими партіями якось контактуєте?

— Краще бути в позиції знизу, аніж плавати зверху. У нас із лівацькими організаціями не може бути спільних... Наша позиція соціальна, а не політична. Єдине — частина з нас симпатизує анархістам, бо вони найближче стоять до нас, до робочого класу.

— Якщо порівняти з Росією…

- Тамтешні антифа — це політичні самовбивці. Якщо в Києві це не породжує наслідків, то там уже кілька вбивств було на цьому ґрунті — і, знову ж таки, таке враження, що держава все покриває, менти також "дах" тримають.

Ми, звісно, порівняно з Росією в шоколаді живемо. Хоча, з іншого боку, наші російські однодумці могли собі дозволити, вони дуже жорстоко покарали тих людей, які в аналогічному марші брали участь у Москві, — виловили по дорозі додому... Але до Росії примазуватися безглуздо. Адже там імперіалізм конкретний.

— А з Заходом як?

— Підтримували дуже щільні зв’язки з RASH (рух "червоних анархо-скінхедів". — Д.Д.). Але для нас головне — контакти не з Європою, а з Росією та Білоруссю, ми живемо в одному просторі.

— Чи можна говорити про реальну фашистську загрозу у нас?

— Так. По-перше, не забувай про побутовий фашизм, по- друге, суспільство поволі правішає, хоча загалом не зрозуміло, чому, якщо взяти нашу історію. Я за ці слова готовий відповісти. Я все-таки знайомий із програмами і Муссоліні, і Гітлера, я знаю, про що кажу, можливо, на мене в суд подадуть, але я чудово розумію, що програма Тимошенко — це програма Муссоліні зразка 1920-х років один до одного...

А той же Ющенко, якому якось поставили запитання про скинхедів, відповів у тому дусі — мовляв, це ж патріоти, вони просто несвідомі, але ми їх перевиховаємо. (Зупиняється бiля магазину "Фуршет".)

— А ось за твоїми спостереженнями…

Голос: Ходімо, мені щойно на номер сказали: стій на місці, де "Фуршет" знаходиться? У двори, все, розбігаємося! Мішо, швидше!

Компанія розходиться. Залишаються лише Михайло, скінхед-антифашист "Кадр" із Білорусі  і я.

— А у фашистів який контингент? Вони на кого спираються?

— Здебільшого, на малоліток. На слабких і тупих людей. Адже в 17 років можна сказати тобі все що завгодно. Я сам свого часу...

Кадр: Культ сили...

Михайло: По-перше, сила, по-друге, втовкмачують, що в усьому винні інші — євреї, "чорні" твої місця займають, із жінками твоїми сплять... Базуються здебільшого на тупості.

Кадр: Мішо, наці повинні підійти під "Фуршет". Вони подзвонили... Справді... (до мене) Насправді ти дуже ризикуєш, якщо зараз нас накриють фаши, тобі перепаде так само, як і нам...

Михайло (трохи філософськи): Чи накриють нас фаши?

Кадр: Ну, можеш отримати викрутку в голову, звісно...

— Що поробиш, робота в мене шкідлива.

Михайло: Ми з самого початку уникали виходити з викрутками, ножами, заточками. Я, наприклад, сформулював це для себе завдяки тому, що виріс у певному районі, з гопниками доводилося спілкуватися — від них я дізнався, що западло бити по життєво важливим органам.

Звісно, якщо були безвихідні ситуації... Але битися треба на чистих руках. Оскільки якщо ти сьогодні встромиш у когось заточку, то вона тобі повернеться завтра. А от, хоч як дивно, такі браві арійські хлопці не гидують ножами, викрутками...

— Забув спитати, чим вони тебе?

— Склом, здається. Звісно, з одного боку, сам винен — бігати не вмію, і бігти не буду, і не побіжу ніколи — я і будучи фашем, ніколи не втікав, а вже тим паче...

— Чому вони до таких способів вдаються?

— Бо вони сцикуни. Реально бояться. Вони 16 років почувалися королями, та ще й менти їм дах тримали, і це ситуація типова — "дах" тримають скрізь, у будь-якій країні. А тут зненацька хтось проти них.

— Слухай, усе-таки наскільки це небезпечно?

— Для мене — небезпечно. Я просто "пальоний". Мене фашисти знають, бо я з ними тусувався. З іншого боку, я в цю небезпеку не особливо вірю — що наберуться сміливості, щоб мене замочити.

Але я чекаю такого. Чесно кажучи, іноді навіть іду додому, дивлюся, пробиваю по під’їзду — стоїть хтось чи ні... Я реально усвідомлюю, що єдине, на що здатні ці виродки, — піймати мене під під’їздом та вбити за те, що я попер проти них. Це правда...

А для більшості хлопців особливої загрози це не становить — якщо хтось вирахує... Усі ж із закритими обличчями виходять... А для мене немає сенсу взагалі ховатися, закриватися, я вважаю, що я, навпаки, повинен із відкритим обличчям виходити...

— Iз відкритим обличчям яким ти своє майбутнє бачиш?

— Якщо мене не завалять, то все буде гаразд... Але якщо навіть мене вб’ють, я знаю, що майбутнє за нами. Усе має бути класно!

P.S. Iз трьох антифашистів, із якими Михайло та його друзі намагалися зв’язатися по телефону в той вечiр, в одного був зламаний ніс і накладені чотири шви, другий опинився в лікарні.

Автор інтерв'ю

Дмитро Десятерик