Українська ідеологія: з чого починати?

Погоджуючись із більшістю тез статті Максима Плешка "Нова українська стратегія", хотілося б тільки доповнити його стосовно відповіді на запитання "З чого починати?".

Про перші кроки

"Першим кроком творення нової державної ідеології України, - стверджує Плешко, - є заміна поняття "державна ідеологія" іншим терміном, без слова "ідеологія".

Виникають запитання – яким терміном і чим взагалі можна замінити ідеологію? Формулюванням мети розбудови держави? Але така мета є, як правило, складовою державницької чи національної ідеології. Чимось іншим? Сумнівно.

А чи не краще замінити не слово "ідеологія", а визначення "державна" на "українська"? Адже саме українська, себто національна, ідеологія покликана дати відповіді на поставлені самим автором запитання – хто ми, звідки ми, яку державу будуємо, куди йдемо й до чого прагнемо.

У вузькішому сенсі можна говорити і про національну ідею, котра, як відомо, є стрижнем будь-якої національної, в тому числі української, ідеології.

"Наступним кроком творення державної ідеології, - пише далі Плешко, - має бути опрацювання всього накопиченого людством теоретичного та практичного досвіду розбудови цивілізованих форм суспільного життя". По-перше, якщо автор першим кроком хоче відійти навіть від слова "ідеологя", то чому вже в наступному до нього ж повертається?

По-друге, не заперечуючи проти осмислення всього накопиченого людством досвіду, чому не зосередитись на другому кроці, при виробленні (уточненні сучасних параметрів) української ідеології передусім на національному досвіді, спадку, традиціях тощо?

На моє переконання, сучасна українська ідеологія є спадкоємницею досить багатого ідейного, теоретичного, політичного та історико-практичного спадку й досвіду. Він набутий у процесі формування сучасної української політичної нації та тривалої боротьби за відновлення й розбудову власної незалежної держави.

Тому нині головне теоретичне завдання полягає в тому, щоб повернути українській (національній) ідеології її власні зміст, потенціал, історію, пантеон визначних діячів, переосмислити досвід і визначити новітні завдання подальшого розвитку нації, держави, суспільства.

Автор також переконаний, що національна ідеологія формується разом із нацією, її духовним розвоєм. Тому оновлення ідеології нам потрібно починати передусім із рочищення джерел і витоків сучасної української нації.

Духовний Мойсей українців

У кожного народу є свій духовний Мойсей. Ми, українці, маємо Тараса Шевченка. Поета. Художника. Патріота. Пророка. Духовного батька сучасної української нації.

Його творчість і подвижництво визнані всіма найбільшим внеском у формування нашої національної свідомості, модерної української нації як такої. Водночас зрозуміло, що цю титанічну справу творили й багато інших велетнів українського духу, справжніх патріотів.

Велика й вільна сім’я - це мрія Шевченка, а саме - про майбутню демократичну слов’янську конфедерацію.

В її лоні рівною серед рівних Тарас - щирий слов’янофіл і водночас патріот - бачив кращу долю і "своєї України убогої", і долю поляків, чехів, болгар, сербів, тобто всіх слов’ян.

Отож зірка Шевченка сходила разом з іншими будителями європейських народів — Колларом, Шафариком, Ганкою, Міцкевичем, Ботевим...

І на рідній землі він не був єдиним, хто, як сонце, творив весну нашого народу — його духовне, національне й соціальне пробудження.

У 40-ві роки XIX століття виникають дві великі трійці, котрі, образно кажучи, виконали місію національного Христа. Одною його рукою була Руська (Галицька) трійця - Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький.

А другою - Українська (Київська) - Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш і Тарас Шевченко. Саме останній, наш національний Кобзар, завдяки своєму поетичному генію, висоті духу й незламності волі став першим Апостолом усього сучасного українства.

Отже, Шевченко не був ні філософом, ні політиком, ні вождем партії чи суспільного руху, ні революціонером чи поводирем повстанців за формальними ознаками.

Водночас він став навіть чимось більшим за суттю всього ним зробленого. Тобто він був, як відомо, передусім поетом і художником, бардом і дисидентом, солдатом і засланцем.

Водночас за підсумком усього життя й титанічної праці став Батьком нації, котрий "отверз уста" "німим братам своїм" і навчив їх жити "в своїй хаті", де "своя й правда, і сила, і воля".

І хоча Кобзар давно став національним символом, усе ж хотілось би, щоб ми пам’ятали й цінували його і як людину, котрій випала стражденна доля; і як поета, котрий зумів стати врівень із поетичними й національними геніями інших народів — Данте, Шекспіром, Гете; і як укра­їнця, котрий виразив дух своєї епохи й душу свого народу.

Шевченко, великий у всіх вимірах сам по собі, не потребує ритуального поклоніння.

Як і кожний геній, він належить нам — так само, як і всьому світу. Водночас відзначимо, що Шевченко не був, не є і не буде іконою — ні ортодоксів віри, ні атеїстів; ні революціонерів, ні опортуністів; ні рафінованих естетів, ні моральних солдафонів.

Понад півтора століття, починаючи з надгробної промови Куліша під час похорон Кобзаря, його намагалися перетворити в культ різні, часто протилежні сили — слов’янофіли, народники, громадівці, соціалісти, комуністи, націоналісти...

Водночас і донині вистачає геростратів — доморощених і далеких, котрі воліли б спалити всього Шевченка.

Не вийде ні в одних, ні в інших. Тому що, крім усього іншого, Тарас Григорович подарував своїй нації великі ідеї, справжнє життя й перемоги яких тільки зараз розпочинаються.

Підмурівок ідеології

Отже, з точки зору формування української ідеології найперша й найголовніша частина духовної спадщини Шевченка  – це, безперечно, його бачення й розуміння української національної ідеї. Вона для нього починалася з любові до рідної Вітчизни. Перечитаймо, наприклад, рядки зі "Сну" ("Гори мої високії…"), написані 1847 року в Орській фортеці:

Однак він пише не просто про свою любов до України, а глибоко переживає за її долю. Пригадаймо у зв’язку з цим рядки, якими розпочинається відомий вірш "Розрита могила", написаний у Березані під Києвом 1843 року:

Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?

Тобто для Тараса Шевченка національна ідея – це не просто любов до рідної землі, не просто біль за убогість і страждання знедоленого народу. Це водночас і готовність до рішучої боротьби - за порятунок своєї неньки-України. І досягти цього можна було лише через національне визволення та розбудову власної держави, причому з демократичним владоустроєм.

Саме тому, оспівуючи героїчне минуле України, він вірить, що оживуть народні й демократичні традиції Запорозької Січі та Гетьманщини — вільних козацьких республік.

Свого часу вони дивували всю Європу небаченою народною демократією - а саме повною виборністю всієї влади знизу доверху, вірним служінням усіх обраних на керівні посади своїй громаді, її інтересам.

Водночас Тарас бачив необхідність використання й досвіду передових демократичних країн Заходу, зокрема запитував, чи діждемося ми свого Вашингтона "з новим і праведним законом"? Тобто він прагнув, щоб у нас була своя демократична Конституція, щоб усі громадяни мали рівні права, щоб і на нашій землі запанували політичні свободи.

Ще одна важлива складова національної ідеї у Шевченка — прагнення до соціального визволення й кращого життя народу. Розірвати кайдани кріпацтва, дати кожному освіту, скористатися досягненнями науки й техніки, Уатта і Фултона, для економічного, соціального й культурного розвою — золота мрія Кобзаря, яку він пропагував з усією пристрастю великого таланту.

Виражені в яскравих художніх формах, ці ідеї будили розум і серце кожного українця, робили його патріотом, а всіх разом —  нацією, народом. По суті, ці ідеї стали нашими національними заповідями, а книга "Кобзар" — своєрідним народним Євангелієм.

Чи любимо ми Україну?

А що ж ми – "славних прадідів правнуки погані"? Чи любимо Україну так, як Тарас? І головне – а яку Україну ми любимо?

Іншими словами, чому й тепер, після розпаду імперій, на 16 році незалежності нашої держави, після колосального прогресу розвинених країн Європи і світу, як і колись, у часи Шевченка, наша країна знову убога?

Очевидно, треба визнати, що саме з відсутності любові до України, з неусвідомлення багатьма нинішніми керманичами держави, бізнесовою й політичною елітою української національної ідеї, із-за відсутності чітко сформульованої сучасної української ідеології як такої й досі тривають у нас політична, державницька, національна, духовна й соціальна кризи.

* * *

Отже, формування нашої модерної політичної нації, як і сучасної української ідеології, започатковується у 30-40-х роках XIX ст. А головними їхніми ідейними, політичними й духовними джерелами стали погляди, переконання, твори перших будителів українського народу, й особливо Тараса Шевченка.

А вже наступними етапами нашого національного розвою стали народницький (у Великій Україні) та народовський (у Галичині) рухи, громадівці та інші національні громадські організації, далі виникають українські політичні партії, національно-визвольні рухи, відновлення й розбудова з кількох спроб власної незалежної держави.

І кожний з цих етапів збачачував і розвивав українську ідеологію.

Щоб переосмислити весь цей досвід, справді потрібні велика наукова робота й широка суспільна дискусія.

Микола Рубанець, для УП