Європейські стандарти для всіх

Ця стаття є реакцією на статтю "Новорічний туркменізм від секретаріату президента" щодо нових правил акредитації журналістів, затвердженого напередодні в секретаріаті президента України.

У матеріалі зроблено закиди щодо одного положення згаданих правил акредитації, а саме - вимоги для незалежних журналістів (фрілансерів) подавати копію документа, що підтверджує їхній професійний фах.

Редакція, на її думку, "зловила" секретаріат президента на грубому порушенні європейських стандартів, порівнянне з утисками свободи слова в Туркменістані.

Автори посилаються на спеціальну доповідь щодо акредитації журналістів у країнах ОБСЄ, підготовлену в жовтні 2006 року представником ОБСЄ з питань свободи засобів масової інформації.

У доповіді йдеться про приклад Туркменістану, органи влади якого відмовили в акредитації кореспондентам іноземного ЗМІ через відсутність в них журналістської освіти.

Вказуючи на те, що "вимога формальної овіти чи навчання для того, щоб працювати журналістом, [зобов’язаннями ОБСЄ] не передбачається", представник ОБСЄ робить висновок, що "акредитація не може ставитись у залежність від сторонніх чинників, таких як освіта чи підготовка".

З цим висновком і рекомендацією не можна не погодитись.

Проте, чи дійсно правила акредитації секретаріату президента порушують цей європейський стандарт? Можемо стверджувати, що ні.

По-перше, відповідно до правил акредитації, наявність журналістської освіти не є безальтернативною вимогою.

За відсутності спеціальної освіти, незалежний журналіст або технічний працівник може подати документ про членство в професійному об’єднанні журналістів або рекомендацію такого об’єднання.

При цьому під поняття "професійне об’єднання" підпадають як будь-які журналістські професійні спілки, так і Національна спілка журналістів як громадська організація.

По-друге, це положення правил акредитації відтворює норму статті 3 закону "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації": "Акредитація журналістів і технічних працівників засобів масової інформації при органах державної влади та органах місцевого самоврядування здійснюється в цих органах шляхом їх реєстрації на підставі офіційного подання засобу масової інформації до відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування або за заявою журналіста і технічного працівника з пред'явленням ними відповідних документів, що підтверджують їх професійний фах, або рекомендації професійного об'єднання журналістів."

Таким чином, у правилах акредитації було лише деталізовано вимогу щодо "документів, які підтверджують професійний фах" - ними може бути диплом про освіту або документ, що підтверджує членство в професійному об’єднанні.
На жаль, згадки про закон у матеріалі УП немає.

Перевіримо, чи відповідає сам закон європейським та міжнародним стандартам.

Наведемо витяг із Спільної декларації спеціального доповідача ООН з питань свободи думки та вираження поглядів, представника ОБСЄ із свободи ЗМІ та спеціального доповідача Організації американських держав від 18 грудня 2003 року: "Схеми акредитації журналістів можуть мати місце лише там, де існує необхідність надати журналістам привілейований доступ до певних місць та/або заходів; нагляд за такими схемами має здійснюватись незалежним органом, а рішення щодо акредитації мають прийматися відповідно до справедливого та прозорого процесу, що грунтується на чітких і недискримінаційних критеріях, які завчасно оприлюднюються".

Чи є критерій наявності в особи, котра подає заявку на акредитацію, підтвердження її професійного фаху (саме фаху, а не освіти чи підготовки) справедливим, чітким і недискримінаційним? На нашу думку, є.

Уявімо, що акредитуватись може будь-яка особа без жодного підтвердження належності до журналістської професії.

Адже, відповідно до правил акредитації можливість відмови в акредитації взагалі не передбачена, оскільки це суперечило б закону про порядок висвітлення.

Чи буде це справедливим по відношенню до справжніх журналістів, яким не вистачить місця в прес-центрі, і які таким чином будуть позбавлені можливості виконувати свій професійний обов’язок інформувати суспільство про діяльність президента України? Очевидно, що ні.

Крім того, таким чином буде порушено інший стандарт, що міститься в процитованій декларації, оскільки буде надано привілейований доступ не журналістові, а людині, яка не має жодного відношення до журналістської професії.
Не є цей критерій і дискримінаційним, оскільки не робить необгрунтованого розрізнення між представниками журналістської професії, яку б освіту вони не мали - бо є альтернатива подання інших документів.

При цьому підтвердження журналістського фаху цілком обгрунтовано не вимагається від осіб, які акредитуються від ЗМІ, оскільки із самого факту включення їх до заявки конкретного ЗМІ презюмується їхня належність до журналістів.

У цілому, загальновідомо, що в європейських країнах та міжнародних організаціях документом, що підтверджує журналістський фах, є прес-карта, яку видають журналістські професійні спілки.

Так, саме копія прес-карти вимагається для акредитації фрілансерів при Раді Європи та ОБСЄ.

Таким чином, у цьому відношенні українське законодавство є навіть ліберальнішим, оскільки, з огляду на недостатню розвиненість профспілок в Україні, залишає інші альтернативи до прес-карти.

Тому правилами акредитації було передбачено два додаткових документи, альтернативних прес-карті, – документ про освіту та рекомендація профоб’єднання.
М’яко кажучи, некоректним видається і порівняння секретаріату президента України з таким відомим гонителем прав людини як Туркменістан. Не кажучи про загальний стан додержання прав людини в Україні.

Слід нарешті також згадати, що правила акредитації секретаріату президента були розроблені на підставі і відповідають типовим правилам акредитації працівників засобів масової інформації та незалежних журналістів при органі влади, схвалених наприкінці грудня 2006 року Національною комісією з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі при президентові України.

Вони базуються на підставі законодавства України та міжнародних стандартів.

Підготовка типових правил, одним з розробників яких був автор цієї статті, стала відповіддю Національної комісії на останні випадки порушень прав журналістів та ЗМІ щодо доступу до інформації шляхом встановлення правил акредитації, які суперечать законодавству України.

Секретаріат президента став першою владною інституцією, яка впровадила типові правила акредитації. І редакція мала б бути об’єктивною і це відзначити.

Як і те, що правила акредитації, керуючись типовими правилами, надають можливість акредитації Інтернет-виданням нарівні з іншими засобами масової інформації. Навіть попри те, що такого виду ЗМІ згідно з українським законодавством не існує.

У правилах акредитації чітко виписано права і обов’язки акредитованих осіб, що зменшує можливість свавільного застосування з боку працівників секретаріату.

Там також чітко вказано підстави припинення акредитації. Відповідні положення відповідають вимогам законодавства - наприклад, передбачено, що рішення про припинення акредитації приймає не прес-служба, а глава секретаріату або його заступник.

Інколи Правила йдуть навіть далі, встановлюючи додаткові гарантії. Так, підставою для припинення акредитації може стати лише систематичне і грубе порушення правил, хоча за законом було б достатньо і простого порушення.

Правилами акредитації також передбачається, що припинення акредитації, а також будь-які інші дії чи бездіяльність секретаріату президента, пов’язані з акредитацією, можуть бути оскаржені в суді в порядку адміністративного судочинства.

Дмитро Котляр, член Національної комісії з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі