"Русские игры": непорозуміння чи стратегія?
Ну от, начебто все і закінчилося. Як заявив у прямому ефірі радіо "Ера" віце-прем'єр Дмитро Табачник, у проекті програми Кабміну не було і не могло бути пункту про надання російській мові статусу державної.
Такого пункту не було навіть у проекті програми діяльності уряду, наголосив Табачник: "До журналістів потрапили підготовчі матеріали, щось на взірець "технічного завдання", яке готувало Міністерство економіки. Це навіть не є ні проектом, ні концепцією".
А на додачу, відзначив віце-прем`єр, у цьому документі були й інші істотні помилки. Таким чином, як на Табачника, інцидент вичерпаний.
Але чи вичерпаний він насправді?
Уявімо, що все було так, як сказано, і до журналістів потрапили замість прес-релізу "технічні завдання", де в розділі про гуманітарну політику (її куратором якраз і є Табачник) йшлося про те, що уряд направить свою діяльність на "послідовне відстоювання свободи у виборі мови спілкування і навчання, визнання російської мови другою державною мовою в Україні".
Уявімо, що прес-реліз не читав і не затверджував ніхто з поважних урядовців.
Але чому тоді треба було чекати три дні, щоб спростувати недостовірну інформацію (не рахуємо виступу міністра юстиції Зварича, зауваження котрого про неіснування проекту програми діяльності уряду викликало у журналістів тільки скептичну посмішку - адже рівень поінформованості та компетентності цього персонажу давно вже не викликає у публіки нічого, крім іронії)?
Чому Дмитро Табачник, котрий був зобов`язаний (за посадою) одразу ж "погасити" скандал, спершу дочекався його розгоряння, заяв політичних партій та виступів експертів, а вже потім, аж у суботу, 2 вересня, сказав своє "золоте слово"?
Ні, тут не так просто, як було б у разі "технічного збою". Найшвидше, йдеться про зондаж громадської думки та політичного середовища, зроблений за допомогою "викиду" певної (дез)інформації. Нічого нового у цьому методі немає, але часом він буває ефективним.
От і зараз: заява про "другу державну мову" дозволили побачити, з одного боку, негативну реакцію з боку частини партій-членів блоку "Наша Україна", але при тому повну байдужість до цього питання з боку найпотужнішої сили блоку – НСНУ.
А це вже дає можливість принагідного маневру і певних домовленостей з НСНУ, бо ця партія, схоже, не дуже переймається мовними питаннями, для неї на першому місці – бізнес-інтереси, чи не так?
А от прихильники Юлії Тимошенко не забарилися нагадати її слова щодо Універсалу національної єдності: "ключовим було слово "єдиної", підкреслюючи, що інша мова не може стати другою державною". Саме це слово "загубилося" в остаточному варіанті документу, у зв'язку із чим Тимошенко підкреслила: "це не просто слово, це є фундаментальна втрата позицій".
Тобто зайвий раз було нагадано, що БЮТ у разі включення пункту про другу державну мову в урядову програму нещадно боротиметься проти цього, попри те, що у фракції блоку добра третина депутатів – російськомовні. Але хіба ж справа у мові особистого спілкування?
Досить поглянути на Ганну Герман і Тараса Чорновола, щоб переконатися у протилежному. Так само чимало сіл на Півдні та Сході, де домінує той чи інший діалект української, голосували, голосують і будуть голосувати за того, хто їм пропонує російську як державу – бо це ж в очах цієї частини селянства "городська", "настояща", "панська" мова. А для населення міст цього регіону, - тим більше.
Як видається, досить точно охарактеризував цілі "мовного інциденту" політолог Вадим Карасьов: "Цей скандальчик, свого роду піар-хід подвійного використання, для свого виборця – з одного боку, і для Росії – з другого боку. Газове питання не втрачає своєї актуальності, і тому Кабмін демонструє Росії: ми робимо все для посилення російської, а ось чи вийде – подивимося... Для того, щоб не втратити керованого виборця, "Регіони" постійно повинні тримати в руках морквинки і пряники. Результат не важливий. Важливі стимули, щоб виборці бачили: Кабмін прагне реалізувати свої обіцянки".
Я не здивуюсь, якщо паралельно з "викидом" було запущене закрите соціологічне опитування: як виборці оцінюють діяльність уряду й особисто Віктора Януковича щодо захисту їхніх інтересів у соціально-економічній та мовно-культурній сферах.
І не здивуюсь, якщо певна частина респондентів високо оцінить діяльність Віктора Федоровича в економічній царині, попри підвищення цін на все і вся: адже досить значне число електорату Півдня та Сходу бачить усе, що відбувається в Україні, через призму найабсурдніших міфів.
Йдеться не тільки про ту частину громадян, для котрих вершинами духовної та матеріальної культури виступають футбол та пиво "Сармат", а і про більш освічену публіку.
У цьому сенсі просто-таки модельною виступає стаття Валерія Песецького "Мнение русскоговорящего украинца".
В якому цікавому світі живе цей політолог, добре ілюструє його твердження: "Ради исторической правды не стоит приписывать СССР политику деукраинизации Украины и ее жителей в языковой и информационной сфере. Ну не так это было, по крайней мере в 70-80-е годы прошлого века... Насильственная украинизация не привела тогда и не приведет сегодня к тому, чтобы русскоговорящие регионы за 50 или даже 100 лет стали говорить по большей части на украинском".
Виходить, Михаїл Суслов, Юрій Андропов, Володимир Щербицький та Валентин Маланчук були творцями і реалізаторами партійної лінії насильницької українізації, – тут просто не знаєш, сміятися чи плакати. Як і від того, що Одеса, мовляв, свого часу була "русскоговорящим регионом".
Як і від самої логіки мислення Валерія Песецького, котрий абстрактно цілком правий, коли вимагає, щоб "мои дети и внуки имели право обучаться и общаться на своем родном языке", але не замислюється над тим, що за цілком конкретних вітчизняних умов саме це закріпить розкол країни або матиме наслідком реалізацію білоруського варіанту як у політиці, так і у культурі.
Бо ж фактично йдеться про консервацію і відродження "совка", а не високої російської культури, яку в самій Російській Федерації треба ще пошукати.
Отож, якщо навіть вільнодумні інтелектуали Півдня і Сходу в мовному питанні близькі до Партії регіонів, то що ж казати про іншу публіку? Згадаймо: саме Схід і Південь 1991 року зробили президентом Леоніда Кравчука, хоча за ним тяглися потужні комуністичні "хвости".
Ці ж регіони 1994 року подарували крісло глави держави Леоніда Кучму, за прем'єрства якого і з вини якого перед тим внаслідок шаленої гіперінфляції "гавкнулися" всі заощадження громадян. 1999 року ці регіони віддали перевагу Петру Симоненку, але адмінресурс забезпечив нам Кучму-2. І 2004 року нам таки "обрали" Януковича...
Чи не головним у цих кандидатів була демонстрація любові до російської мови. Економіка, демократія, освіта та культура – все в очах кількох мільйонів виборців не важить нічого.
Тож тепер, що б не робив прем`єр Янукович, як би він не "рекомендував" меріям міст підвищити квартплату, як би не росли ціни і не падали зарплати - головне, що він має намір ввести російську мову, а кляті націоналісти йому у всьому заважають, хапають за руки, інакше-бо і мова друга державна вже була, і економіка піднялася, і пиво "Сармат" подешевшало б!
А відтак, найшвидше, "русские игры" триватимуть, але не будуть переведені у стадію практичної реалізації державної двомовності. Бо ж у разі потреби можна зробити скільки завгодно "викидів інформації": мовляв, ми б зробили, та у нас немає 300 депутатів, а ми ж такі кльові...
Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"
