Іван Франко і соціал-демократія

Погляди авторів Української правди на роль Івана Франка у зародженні та розвитку соціал-демократичного руху в Україні становлять, головним чином, інтерес як віддзеркалення історичних міфів, які праворадикальні ідеологи пропонують українському суспільству впродовж останніх років.

Разом з тим, де в чому з ними можна й погодитись: намагання монополізувати Франка завжди були марні - якщо вони взагалі мали місце в тому чи іншому конкретному випадку, при цьому підкреслю – марні для будь-якої з політичних сил.

Щільний зв'язок між Іваном Франком та українським рухом за соціальну демократію, особливо в період його генезису (70 – 90-ті роки ХІХ ст.), давно докладно вивчений і доведений в академічних працях українських та західних дослідників.

Маємо на увазі, наприклад, опубліковану в Україні книгу канадського історика Івана-Павла Химки "Зародження польської соціал-демократії та українського радикалізму в Галичині" з "Гарвардської серії українських студій", а також монографії Ярослава Грицака "...Дух, що тіло рве до бою...", Степана Возняка "У пошуках суспільного ідеалу: І.Франко і соціалізм" та багатьох інших.

Нагадаю викладені в них факти. На межі 70-х та 80-х років ХІХ століття Іван Франко та Михайло Павлик активно залучились до робітничого руху в Галичині, тісно співпрацюючи з польськими соціал-демократами з газети "Praca".

Відомо, що з кінця 1878 р. Франко фактично став редактором цього видання. "Praca" вимагала запровадження загального виборчого права, обмеження робочого дня 8 – 10 годинами, проведення ряду важливих реформ в ім'я соціального визволення.

Два роки потому Іван Франко разом з Болеславом Червенським та Людвігом Інлендером написав першу "Програму галицьких соціалістів". Її ідеологічні настанови були орієнтовані на марксизм та ідеї Лассаля. Проте вже на початку 80-х років співробітництво між польськими та українськими соціал-демократами наразилось на міжнаціональні суперечки.

У 1890 році українська демократична лівиця ("радикали") створила першу в Україні сучасну політичну партію – Русько-українську радикальну партію (РУРП). Її очолили драгоманівські учні – Михайло Павлик та Іван Франко. Молодше покоління представляли марксисти – Юліан Бачинський, Роман Яросевич, Микола Ганкевич та інші.

Друкований орган радикалів – журнал "Народ" – відіграв помітну роль у поширенні ідей соціальної демократії. Разом з європейською соціал-демократичною літературою він нелегально переправлявся за кордон до Східної України.

Один з представників молодшого покоління "радикалів" – Юліан Бачинський – у 1895 р. опублікував розвідку "Україна irredenta", у якій з соціал-демократичних позицій вперше була концептуально обґрунтована ідея незалежності України.

У вересні 1896 року радикали ухвалили рішення щодо створення Української соціал-демократичної партії. Заяву з цього приводу підписали Іван Франко, Михайло Павлик, Микола Ганкевич, Євген Левицький та ряд інших політичних діячів.

Проте через розбіжності між старшим та молодшим поколіннями радикалів ідея трансформації РУРП у суто соціал-демократичну партію не була реалізована.

Радикальна партія об'єднувала, як відомо, три течії: соціалістів-драгоманівців, марксистів та лівих народовців. З часом від партії відгалузилась марксистська течія, прихильники якої проголосили у вересні 1899 року створення Української соціал-демократичної партії Галичини й Буковини як складової австрійської соціал-демократії.

Тоді ж Іван Франко з іншою частиною радикалів вийшов з РУРП та приєднався до створеної у грудні того ж року Національно-демократичної партії, навколо якої згуртувалась більшість народовців.

Проте вже незабаром він відійшов і від цієї партії, мотивуючи свій крок невиконанням нею програми та розбіжностями між задекларованими ідеями і практичною політикою.

Тим часом основна течія радикалів надалі досить успішно брала участь у політичному житті. У 1926 році радикали трансформувались в Українську соціалістично-радикальну партію, яка протягом 30-х років співпрацювала з Соціалістичним робітничим Інтернаціоналом - попередником сьогоднішнього Соцінтерну.

Незважаючи на всі ці речі, п. Богдан Червак намагається довести виключно критичне ставлення Івана Франка до соціал-демократичних ідей, посилаючись здебільшого на його пізні статті та виймаючи франкові оцінки з політичного контексту історичної епохи.

Правда полягає в тому, що впродовж життя суспільно-політичні погляди Франка зазнавали суттєвих змін. Як відомо, в студентські роки (за часів співпраці з журналом "Друг") він разом з Павликом наблизився до руху русофілів, і зокрема їх студентської організації "Академічний кружок", хоч і не поділяв цілком пануючої в ньому ідеології.

Надалі під впливом Михайла Драгоманова Франко й Павлик посіли українофільські позиції, еволюціонуючи згодом у бік марксистського вчення. Однак поступово Франко дійшов висновку, що зорієнтована на робітничі міські верстви марксистська доктрина не відповідала умовам Галичини з її суто аграрною соціальною структурою.

Через це він звернув головну увагу на селянство. Знов ж таки наведу слова Івана Химки: "В середині 80-х років Іван Франко відмовився від класичної марксистської візії. Він уже не вважав, що промисловий робітничий клас зможе бути провідним класом у галицькій революції".

Окрім того, у Франка викликали великі побоювання централістичні та етатистські тенденції у марксизмі та пропагування класової боротьби. У статті "Соціалізм і соціал-демократизм" (1897 р.) він висловився проти намагання прихильників марксистського вчення встановити монопольний вплив у соціалістичному русі.

Як підкреслюють дослідники, набагато більш гуманною версією соціалізму Франко, як і Драгоманов, вважав у той час соціал-федералістичну думку, що мала французьке коріння й сягала ідей Прудона.

Щоб пояснити тодішню позицію Франка, дослідники його творчості часто посилаються на його передмову до збірки "Мій Ізмарагд", де він, всупереч марксизму, оголосив себе прихильником "щиролюдського соціалізму, опертого на етичному, широко гуманному вихованню широких мас народних, на поступі і загальному розповсюдженні освіти, науки, критики, людської і національної свободи".

З огляду на те, що на межі ХІХ та ХХ сторіч поняття марксизму та соціал-демократії ототожнювались (це сталось через те, що найвпливовіша у соціалістичному русі Соціал-демократична партія Німеччини тоді перебувала на марксистських позиціях) закиди Франка на адресу ортодоксального марксизму у ті роки часто переадресовувались соціал-демократії.

Звісно, часи, коли поняття соціал-демократії та марксизму ототожнювались, давно минули.

Сучасна європейська соціальна демократія ("демократичний соціалізм") розглядає себе наступницею найрізноманітніших духовний течій, серед яких є і християнський соціалізм, і гуманістично інтерпретована спадщина марксизму, і ідеї соціал-федералізму, і чимало інших джерел.

Певен, що в їх ряду одне з чільних місць займає спадщина Івана Франка, який разом з Михайлом Павликом перебував біля витоків українського руху за соціальну демократію.

Юрій Загородній, голова виконкому СДПУ(О)