Баба Поразка та її бойфренди
Покликав якось Месія сам себе на розмову. Глянув глибоко у дзеркало і прорік: "Невдовзі уночі, ще не проспівають треті півні, як один із нас зрадить мене". "Чи не я це, господи?" – злякався рябий чоловік із задзеркалля. "Ні, не ти!" – розрадив добрий Месія. Той, втішений, поцілував його і ліг спати. Отак і сам Месія незчувся, як перетворився на Іуду.
От і все. Кінець української народної притчі. На добраніч, діти революції. Bon voyage, коаліціянти, – вас чекають вологі Мальдіви і холодне шампанське.
От і все. Кінець "помаранчевих цінностей", найпропагованішою з яких була "нова, моральна влада". І що цікаво – від морального удару нічого в лісі не здохло. (Якщо не рахувати гіпертонічний криз у Юрія Луценка і погрозу баби Параски Королюк повіситися).
Тепер натомість крилатої фрази "ці руки нічого не крали" новій владі, котра замістила ту нову, про яку ми зараз говоримо, доведеться змовчувати. А й правильно: навіщо політику руки, навіть бездоганно прекрасні, якщо такої якості в нього мусить бути голова?!
Погано прозирається майбутнє ще одного афоризму – "бандитам – тюрми". Одні громадяни припускають, що нова влада (та, яка найновіша) анулює цей імператив з причини його тривіальної очевидності, мовляв, ясно, що бандитам тюрми, а що інше запропонувати бандитам - не джакузі ж у кожну камеру!
Інші громадяни сумніваються, чи не доведеться це гасло залишити для Генпрокуратури та міністра Луценка, щоб їм комфортніше було відстежувати протиправні дії та походження статків, приміром, Юлії Тимошенко. Думаю, це жарт. Але я не знаю, що думає з цього приводу нова влада, як у неї з почуттям гумору, зокрема чорного гумору.
Існує ще одна примовка, народжена революцією, – "Сєрьога, підрахуй!".
Вона виявилася живучішою за кримінальні справи по факту фальсифікації президентських виборів. Сергію Ківалову ім'я би змінити (наприклад, на Іполит, чи там Сашко) – ну, щоб нащадки потім не здогадалися, про кого йдеться.
Утім чоловік-приказка і так не комплексує, керує розбудовою правового напрямку в парламенті й, як завше, зубато посміхається, навіюючи декому сатанинської сили ностальгію за груднем-2004.
От і все. Країна втратила "унікальний шанс" 2004 року. Зате раптово виявилося, що здобула "унікальний шанс до об'єднання нації" 2 серпня 2006 року. Принаймні за класифікацією Президента Ющенка.
Треба бути воістину унікальним політиком, щоб той унікальний шанс довести до нинішього "унікального шансу"!
ОК, коли вже так сталося і націю конче треба було об"єднувати, "зшивати", як полюбляють віднедавна казати, то чому президент не латав сам, а доручив поночі це діло Віктору Януковичу?
Словом, цей тонкий момент передачі голки для зшивання нації зрозуміли не всі українці. На Донбасі зрозуміли, а в Києві, Львові, Вінниці, Полтаві – ні.
Люди, які восени 2004 року вихлюпнули на вулиці, жадаючи іншого життя, інакшої влади, з іншими обличчям, системою, цінностями і структурою мозку, ці люди зараз ніяк не втямлять, чому від їхнього імені зліплено "уряд народної згоди".
До 2 серпня "Наша Україна" мала, за різними соціологічними оцінками, від 5,5 до 8 відсотків довіри виборців, що загалом збігалося з рейтингом президента Ющенка.
Більша частина "нашоукраїнців" – майже пів сотні депутатів – не голосувала за уряд Януковича.
Отже, відмінусувавши від того жалюгідного рейтингу половину, отримаємо максимум 3-4 відсотка "помаранчевих", під прикриттям живого щита з яких Віктор Ющенко і благословив "уряд, що мусить об'єднати націю", та П'ятий Універсал.
Універсал – документ толковий, подекуди з елементами унікальності. Однак нам, від імені яких Універсал буцімто і укладався, хотілося б покращити своє враження від нього.
По-перше, назва насторожує (пригадується доля його чотирьох попередників за часів Центральної Ради).
По-друге, в написаному туманно уявляється, чи ж буде в державі єдина помісна церква, чи вступатиме Україна в НАТО, наскільки сильно бажатиме вступити в ЄС і наскільки глибоко зайде в ЄЕП – по кісточки, по коліно чи по причинне місце.
Тому не варто навіть замислюватися над можливими гарантіями його виконання – вочевидь, кожна з сил широкої коаліції виконуватиме ту частину, яка їй більше подобатиметься.
Отже, мантра про "президента всієї України, а не тільки її половини" зачаровує лише пару десятків чоловік у державі – переважно "любих друзів", друзів "любих друзів" та ще кільканадцять зацікавлених у посадах бойфрендів.
Тому, мабуть, не варто було так сміливо розмножувати її у телезверненні до народу. Гризе думка: а Віктор Андрійович і справді вірить у те, що сказав, чи вже говорить за інерцією – щоб не зупинитися для думання і не збожеволіти в результаті цього болісного процесу?
Утім, ймовірно, захисні механізми організму настільки сильні, що вискакують у лиху годину, мов подушки безпеки, і рятують сумління від цілковитої катастрофи?
До прикладу, можна розмірковувати приблизно так: якщо один вчинок Мороза – це зрада, то подальші подібні групові дії інших політиків – це вже начебто і не зрада, а тенденція, тобто закономірна правда життя, політичний мейнстрім. І це заспокоює.
Відтак, можна рухатися далі за течією, вважаючи, що те, в чому пливеш, теоретично може стати в подальшому добривом для високих врожаїв якоїсь прекрасної державотворчої ідеї. Тільки не слід переконувати у цінності такої думки решту, бо звичка до дрейфу в подібному середовищі не дуже прикрашає велику європейську націю.
От і все. Припливли. Підсумком Помаранчевої революції став Віктор Янукович на посаді прем'єр-міністра.
Фактично спростована філософська аксіома про те, що не можна двічі увійти в одну і ту саму річку. Виявилося – можна. Якщо старанно бігти вниз по течії з правильною швидкістю, то можна вступити в ту самісіньку воду. Тільки антураж дещо зміниться.
Придивіться: Віктор Федорович пристойно вдосконалив свою українську, а Калашникова примусово поклали в шпиталь за неакуратний наступ на свободу пересування журналістів.
Словом, декотрі з оздоб Помаранчевої революції донецькі прилаштували до себе.
Можна сміливо припустити, що Янукович не прагнутиме грубого реваншу, скажімо, навряд чи він наважиться перший свій робочий візит здійснити до Івано-Франківська і метнути яйцем у того пацана, щоб воно, гад, на власних штанях відчуло прикрість колаптоїдного стану.
Так що "дежа вю", звісно, не очікується. Проте й поступу країни теж.
