Останній шанс несвятого Петра
Автор пам'ятає Петра Порошенка ще з того часу, коли він 1998 року потрапив до Верховної Ради і до фракції СДПУ(О). І запам'ятався новачок своїм дещо специфічним ставленням до "акул пера".
На відміну від багатьох депутатів, котрі щиро давали свої телефони, в тому числі й мобільні, щоб можна було взяти в них оперативні коментарі, Порошенко сказав, що спілкується з журналістами через секретаря.
Можливо, він тоді не вмів ще так добре говорити на будь-яку тему, можливо, хотів показати, який він "крутий", хоч і молодий, можливо, це промовляли якісь особисті комплекси, але факт є фактом.
Як і інший: дружба з об'єднаними есдеками та участь у їхній команді дали результати: Петро Порошенко з регіонального вінницького "цукеркового короля" перетворився на "шоколадного зайця" не лише всеукраїнських, а й міжнародних масштабів.
Невдовзі ж він почав скуповувати й машинобудівні заводи, а потім дистанціювався від СДПУ(О), створивши свою фракцію.
Непогана кар'єра у неповних 35 років для економіста-міжнародника, випускника Київського держуніверситету?
А з 2002 року Порошенко в очах електорату стає ледь не alter ego Віктора Ющенка, котрого, у свою чергу, хтось іронічно називає "месійкою", а хтось усерйоз вважає месією, котрий виведе країну на шлях істини.
З'являється 5-й канал, на котрий збираються знані всій країні журналісти.
Одночасно Порошенко очолює бюджетний комітет Верховної Ради і швидко набуває рис вмілого публічного політика, котрий, утім, на загальну думку, також непогано вміє домовлятися за лаштунками.
Хоча такі домовленості з політичними опонентами й урядом стають усе важчими – після "Донецька-2003" країна вступає у "Мукачеве-2004", а відтак суспільно-політична конфронтація посилюється з кожним днем, і Петро Порошенко, за його ж власними словами, "раком лазить по барикадах".
Далі ж – Майдан, знову місце поруч з Ющенком, феноменальна популярність 5-го каналу, претензії на прем'єрське крісло й посада секретаря РНБО.
Ось тут воно й починається – очевидні для всієї країни протистояння з Юлією Тимошенко і претензії на роль якщо не другої, то і не третьої людини в державі.
І тут починається швидке і безпрецедентне падіння популярності нашого героя.
Ось дані загальноукраїнського опитування дорослого населення України, проведеного Фондом "Демократичні ініціативи" та Київським міжнародним інститутом соціології 18-21 вересня 2005 року.
У числі інших перед респондентами було поставлене й те запитання, яке наведене нижче.
Заради зручності рейтинги всіх інших політиків, крім трьох наведених, вилучені, але всі ті рейтинги довіри кращі, ніж у "не святої трійці".
Зараз я називатиму імена політичних діячів. Якою мірою Ви довіряєте кожному з них?
 |
Порошенко навіть перевершив за показниками нелюбові до себе іншого стабільного лідера народної недовіри минулих років – Віктора Медведчука (утім, у розпал його кар'єри Медведчук мав істотно вищі, ніж торік, показники недовіри).
Звичайно, зазначене опитування було зроблене одразу після відставки уряду Тимошенко і самого Порошенка з посади секретаря РНБО, після так званого "корупційного скандалу".
Тому можуть сказати – в подальшому довіра до Порошенка зросла. Але впадає в око, що в жодному з наступних соціологічних досліджень, коли дослідувалися рівні довіри до провідних політиків, у списку цих політиків немає Петра Олексійовича.
Дозволимо собі припущення, що соціологи просто не виставляли в опубліковані, себто відкриті дані інформацію про рейтинг творця 5-го каналу.
НАЙКРАЩІ СТАТТІ "УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ". РЕЙТИНГ ЧИТАЧІВ |
Михаил Бродский: "Люби друзи" из блока Тимошенко – это просто мародеры Розподіл влади між Тимошенко, "Нашою Україною" і Морозом. Список претендентів у міністри |
А БЮТ мав власну соціологічну службу і запитань про довіру до політиків не ставив. Отож...
Звичайно, можна не вірити соціологам. Але, нагадаємо, як телебачення транслювало в прямому ефірі 9 травня 2005 року зустріч президента Ющенка та його оточення з ветеранами війни. І ті, випивши чарку, почали дорікати: а де ж бодай маленька шоколадка від "Рошену"? Невже ж вам жаль її, Петро Олексійовичу?..
Ось так і створюється репутація, і тут не допомагає навіть 5-й канал.
Але що при цьому всьому цікаво: об'єктивно Петро Порошенко є представником національного капіталу. Адже наразі в основі його багатства – виробництво кондитерських виробів та автобусів.
А це означає, що працює він здебільшого на внутрішній ринок, тобто безпосередньо зацікавлений в існуванні масового платоспроможного покупця, у добробуті отого сакраментального "маленького українця".
У цьому його принципова відмінність від "донецьких", чиї статки мають у своїй основі експортні операції і не пов'язані з високими технологіями, навіть рівня збирання автобусів "Богдан".
А чи зацікавлений Порошенко у демократії? Не дуже, бо успіх його бізнесу від неї не залежить. І от у цьому він подібний до "донів".
Та хто ж Петро Порошенко суб'єктивно?
Клянеться він у відданості ідеалам демократії, вміє сказати чимало цікавого з цього приводу, ба, навіть слово "свобода" на його вустах, на відміну від вуст "донецьких", постійно присутнє.
Та чи не залишився наш герой якоюсь частиною своєї підсвідомості у "совку"?
І друге: у той час, як його однокурсники пили "портвейн", а потім – "ром-колу", займаючись веселим убиванням часу, Порошенко сколочував капітал, користуючись усіма благами епохи "дерибану".
Питання не в тому, як це відбувалося. Питання в тому, які цей період відклав у його підсвідомості стереотипи...
Проте, так чи інакше, на думку не лише деяких політологів, а і такого своєрідного органу "прямої демократії", як здавна політизований київський базар, Порошенко-спікер цілком міг би "виструнчити" Верховну Раду, всіх її "бізнесюків", змусити депутатів ефективно працювати й дотримуватися у своїй роботі процедури, тобто приписів Конституції, законів і регламенту.
Але, зауважимо, це можливо лише у разі, якщо для початку парламентом буде ухвалений пропонований Юлією Тимошенко законопроект про впровадження біометричної системи голосування, тобто щоб були відбитки пальців замість картки.
Робота спікера завжди була роботою публічною, на всю країну. Це була і є дуже ризикована, але і дуже перспективна політично посада.
Леоніду Кравчуку вона дала змогу стати президентом, Олександру Морозу – перетворитися на одну з чільних постатей політичного життя країни, Олександра Ткаченка скинула у безвість, Івана Плюща піднесла, скинула, знову піднесла – а потім відсунула на політичний маргінес.
Ну, а які феноменальні можливості ці посада наче надала Володимиру Литвину, як він їх реалізовував і як оцінили його діяльність виборці, всі спостерігали недавно.
Литвин старався з усієї сили за допомогою телеекранів і газет показати себе як миротворця, як людину над бійкою, як інтегратора України. Не вийшло.
Чи, навпаки, вийшло, але щось зовсім інше, ніж планувалося, – масова аудиторія, схоже переконалася у нещирості й неефективності діяльності Литвина, у його здатності порушувати Конституцію задля політичної вигоди - відверте небажання привести до присяги суддів Конституційного Суду і "відставка" уряду 10 січня.
Петро Порошенко у разі обрання спікером, крім усього іншого, муситиме знайти важелі як для того, щоб зміцнити парламентську опору урядової коаліції, так і для того, щоб змінити Конституцію.
Бо ж із таким Основним Законом, яким він став після політреформи, країні жити просто небезпечно, - надто багато там "дірок" та двозначностей, які провокують правовий хаос і відсутність влади.
За таких умов завжди існує об'єктивна спокуса диктатури, - як для чинної влади, так і для опозиції. Отже, спікер стане ключовою постаттю у забезпеченні подальшого розвитку демократії в країні.
Власне, у разі повернення країни на недемократичний шлях розвитку – кому буде потрібен Петро Порошенко з його біографією?
Адже за своїми статками, якщо вірити недавньому дослідженню журналу "Кореспондент" та інвестиційної фірми Dragon Capital, Порошенко перебуває поза десяткою найбагатших людей України.
Власне, він на тій позиції, де злет можливий так само, як і падіння, а можливість "купити" владу і парламентську більшість чи провести "свого" президента відсутні – надто мало грошей. А недругів багато.
Отож, у разі недемократичного правління – хто б не стояв при владі – Порошенка-політика просто "розмажуть", так само, як і його бізнес.
Та чи розуміє це сам наш герой?
Чи він сподівається на своє вміння домовлятися з політичними опонентами, а відтак, діяти незалежно від волі виборців?
Теж спокуса, і справді велика: бути при владі, як би там не голосували громадяни, і бути стільки, скільки хочеш.
Але тоді треба докласти рук до побудови в Україні суспільства a la путінська Росія чи лукашенківська Білорусь.
На це, втім, вистачає охочих і без Порошенка, причому з числа тих, хто виступає наразі його політичними опонентами.
Чи приймуть Петра Олексійовича до гурту? Чи вирішать, що він надто "замазаний" демократією?
...Днями лідер УНП Юрій Костенко зауважив, що від спікера Петра Порошенка "реальної державної політики годі й чекати", оскільки інтереси бізнесу у нього завжди переважатимуть інтереси державні.
"Петро Олексійович користуватиметься цією посадою для реанімації свого політичного обличчя – щоб зробити його привабливим. І це, знову ж таки, особистий, а не загальнодержавний інтерес", - додав Костенко.
Якщо Порошенко й справді піде цим шляхом, його політична кар'єра матиме всі шанси закінчитися у 40 з невеличким років.
Реанімувати ж своє політичне обличчя за умов бодай обмеженої демократії український публічний політик на посаді голови парламенту здатен, тільки показавши себе сильним лідером, спроможним змусити Верховну Раду працювати на демократичний розвиток країни, на забезпечення національних інтересів.
Якщо на інших посадах можна досить вільно гратися своїм бізнесом, то чи терпить це посада спікера, котрого телебачення, хоче він цього чи ні, буквально заштовхує у кожен дім і робить ледь не членом сім'ї – або бажаним, або ненависним?
Запитань у загалу більше, ніж відповідей. З іншого боку, ілюзій у претендента, ймовірно, зараз теж чимало.
Але якщо він думає, що матиме ще один шанс піднятися на вершини політики, якщо провалиться тут, то це дуже малоймовірно.
Академік Литвин такий шанс має, бо усе ж таки він академік. А це певне поле для нового політичного старту. Та й рівень недовіри до Литвина, попри його провал на виборах, значно менший, аніж до Порошенка.
Завдання, яке стоїть перед ним, майже неможливо виконати, - стати з "близнюка" Кучми й Медведчука популярним та авторитетним політиком.
Отже, маємо останній шанс несвятого Петра на бодай відносно праведне політичне життя...
Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"
