З позицією президента будуть рахуватися
Сьогодні найчастіше повторюваний докір на адресу президента – це слабкість нинішньої влади. Опоненти глави держави безперервно говорять про "хаос і безвладдя", потроху заохочуючи українців до ностальгії за часами, коли в нас була "власть сильна как никогда" (вислів антикризового менеджера Кучми – Віктора Медведчука).
Та й багато симпатиків помаранчевих сил у слабкості влади бачать причину важкого старту новообраного парламенту, втрату шансу на створення демократичної коаліції, виникнення реальної загрози реваншу кучмістів.
Бажання сильної руки – не рецидив тоталітаризму. Частіше в таких категоріях люди формулюють природне прагнення до стабільності і безпеки.
І якщо порівняти минулу і нинішню влади з точки зору саме таких сподівань громадян, все виявиться не так однозначно і прямолінійно.
"Сила" режиму Леоніда Кучми ґрунтувалася на праві одноосібно призначати "всіх і вся", в ручному режимі керувати економікою, усіма політичними процесами.
На Конституцію і закон мало хто звертав увагу, основним законом епохи Кучми було телефонне право, політичні переслідування, шантаж опонентів відкритими кримінальними справами.
Наслідком була тотальна особиста залежність всіх посадовців на будь-якому поверсі владної піраміди від волі Леоніда Даниловича, від його прихильності і навіть від його настрою.
І найпершим завданням усіх чиновників – від столиці до райцентру - було забезпечити утримання влади Кучмою, а не турбота про країну. Те саме вимагалось і від підприємців, і від журналістів, від експертів, депутатів, політиків.
Роздача з Банкової "пряників" за запопадливість чи "батогів" за інакодумство, загальний "одобрямс" політики Кучми в пресі справляли враження сили. Але, як виявилося, головного свого завдання система не вирішила.
Проект збереження влади в руках Леоніда Даниловича чи обраного ним наступника провалився.
При цьому попередній режим залишив після себе розділену країну і суперечливу, похапцем прийняту конституційну реформу. Тепер стає все зрозуміліше – Україні доведеться дорого заплатити, щоб позбутися цього спадку. Набагато дорожче, аніж це здавалося на початку 2005-го року.
Непродуманий експеримент з новою Конституцією, авторами якого були Мороз - Медведчук, вартує країні некерованості гілок влади, втрати владної вертикалі, розбалансованості стосунків між президентом, урядом, парламентом.
Все це - ціна задоволення політичних амбіцій тих, хто начебто хотіли увійти в українську історію як батьки парламентсько-президентської республіки, а насправді просто мріяли про владу.
Про це свідчать і останні події в парламенті, і та політична поведінка, яку обрали для себе деякі лідери.
Попри недосконалість Конституції, президенту і уряду вдалося втримати ситуацію в країні і навіть досягти економічного зростання.
Нова влада абсолютно правильно визначила свій пріоритет: єдність і стабільність країни - порівняйте стан суспільства сьогодні і восени 2004 року.
Безумовно, загрози для єдності країни ще далеко не усунуті. І досі політичні симпатії регіонів України окрашені в певні кольори, і досі деякі політики дозволяють собі спекулювати навколо мовної теми чи євроатлантичної інтеграції.
Перехід до парламентсько-президентської форми правління відбувається драматично. Можливо, в першу чергу через те, що деякі партії, що пройшли до парламенту, виявилися неготовими до відповідальності.
Але ні в кого немає сумніву в тому, що у березні 2006-го в Україні вперше відбулися чесні парламентські вибори, і тепер громадяни вірять, що нинішній склад Верховної Ради відповідає їх вибору. Спроби радикальних політичних сил вивести людей на вулиці не знаходять відгуку.
Але в ситуації, коли дехто накручує градус політичної температури, нерідко можна почути, що саме президент мусив вже давно зупинити це протистояння.
Що саме він мав помирити депутатів, вирішити конфлікт у парламенті, знайти порозуміння між усіма претендентами на посаду спікера, прем'єра, міністрів, задовольнити їх кадрові амбіції.
Критика влади – нормальне явище у демократичній країні. Інше питання, що демократія потребує відповідальності.
Після вересня 2005 року плюндрування влади політичними опонентами було розгорнено на максимальну потужність. З того часу Україна живе в режимі безперервної передвиборчої кампанії.
Народ вже втомився від політики, а економіка при цьому демонструє зростання. В першу чергу тому, що влада відмовилася від надмірного адміністративного втручання і не бачить своєю місією збирання компромату на бізнесменів.
Попри політичну буремність останніх місяців, рівень соціального і політичного невдоволення населення в цілому є нижчим, аніж наприкінці 2004 року. Але економічні показники країни дають підстави для оптимізму.
Влада дала спокій економіці, і та відповіла підйомом, новими робочими місцями, зростанням доходів населення. Політична і економічна стабільність на крутому переломі - це реальний успіх і, якщо хочете, демонстрація сили президента Ющенка.
Минулий режим добре розумів силу Віктора Ющенка як політика і як особистості, і боровся з ним усіма засобами.
Зняття з посади прем'єр-міністра, повна інформаційна блокада, спроби дискредитації, потоки бруду на родину і команду, навіть отруєння – все було марно. Сила Ющенка – у відданості демократії, свободі слова, вільному вибору, новій політичній культурі, інтелігентності.
Це саме те, чого чекала європейська країна.
Загрозою кровопролиття напередодні останнього туру президентських виборів Ураїні нав'язали політреформу. Усвідомлюючи, що Ющенко переможе, його вирішили ослабити на старті. Але насправді автори недосконалого твору зіграли злий жарт з країною.
Оновлений Основний закон переніс центр прийняття багатьох державних рішень до Верховної Ради.
Але дієздатність нинішнього парламенту зараз під питанням. Протягом місяця країна стала свідком проголошення двох коаліцій. Не виключено, що в результаті складних переговорів може утворитися третя. Виборці заплуталися в угодах, програмах.
Український парламентаризм має шанс відбутися, лише якщо прискорено опанує європейський досвід відповідальності, передбачуваності, компромісності.
Президент Ющенко до останнього демонструє готовність дати новій Верховній Раді шанс відбутися заради майбутнього України. При цьому він хоче, щоб його не просто слухали, але й чули.
"Антикризова" коаліція поки що не дає чітких відповідей на питання, важливі для країни, щодо засад внутрішньої політики та реалізації курсу на євроатлантичну інтеграцію.
І знову всі погляди суспільства звернено до президента.
З ним громадяни України пов'язують передбачуваність внутрішньої і зовнішньої політики держави. Як всенародно обраний Глава держави він уособлює єдність країни, її авторитет на міжнародній арені.
У нинішній ситуації президент, який завжди сповідував демократичні принципи, залишається гарантом демократичних перетворень в Україні, незмінності її європейського курсу. І ті, хто ще вчора стверджували, що президент України тепер - "лише англійська королева", сьогодні приходять на Банкову за його порадою і чекають на його виважене рішення.
За Конституцією, за українською традицією, за політичною доцільністю роль президента в нових умовах - це роль арбітра і лідера нації. З його позицією змушені рахуватися. І будуть рахуватися!
Вже сьогодні бачимо, що з боку претендентів на право формувати уряд демонструється все менше публічних безвідповідальних заяв і дій, які поглиблюють розкол і сіють нестабільність в країні.
Інше питання, що цю невдячну справу - озвучувати ультиматуми Ющенку - деякі політичні лідери доручають своїм сателітам.
Але "м'який" Ющенко чітко продемонстрував політикам - він не буде слухати мову шантажу.
Президент хоче побачити у Верховній Раді відповідальних політиків, яким чужий політичний авантюризм. Така позиція невигідна силам, які роблять ставку на поділ України за всіма можливими ознаками.
Тому на президента сьогодні знову чиниться потужний політичний тиск, іде цілеспрямована інформаційна кампанія проти Глави держави, висуваються ультиматуми, лунають погрози імпічменту.
Щодо останнього, то варто лише уважно почитати Конституцію і стане зрозуміло – дострокових виборів президента не буде.
Згадки про імпічмент – це лише мрії радикальних сил дестабілізувати ситуацію в країні, щоб прийти до влади на хвилі анархії.
Причому у таких зовсім не безневинних мареннях не беруться до уваги ні політичні, ні правові реалії, ні ціна питання для країни та її громадян.
Більше того, коли деякі політики дозволяють собі натякати на можливість імпічменту, вони працюють як суб'єкти впливу інших держав, антиукраїнських сил, що ніяк не змиряться з перемогою демократії восени 2004 і провалом операції "прєємнік".
Президент України демонструє свою позицію – в Україні будується правова держава, де діє принцип розподілу влад. Незалежно від того, якими будуть коаліції і хто очолюватиме уряди, у президента є необхідні важелі впливу, аби залишатися найвпливовішим політиком і тримати ситуацію під контролем. Він зможе правильно цими важелями скористатися.
Безумовно, один з головних важелів в руках президента – це можливість розпуску парламенту.
В європейських країнах дострокові вибори відбуваються часто. Нещодавно такі вибори відбулися в Німеччині, Данії, Австрії, Словаччині. Можна говорити про них як про норму у житті парламентської республіки, як про засіб вирішення парламентської кризи конституційним шляхом.
Не виключаю, що право президента розпускати парламент буде застосоване в Україні найближчим часом.
Важливими є і інституційні важелі – РНБО та Секретаріат. У нових політико-правових умовах вони мають всі можливості налагодити ефективний місток взаємодії по лініях "президент – парламент" і "президент – уряд".
Цей перелік, безумовно, не є вичерпним. Утім, головне – у президента є всі можливості задіяти достатньо правових і політичних механізмів для забезпечення національних інтересів України. Саме вірність інтересам держави та народу робить його сильним, а його слово - вирішальним.
Автор: Олександр Третьяков, депутат фракції "Наша Україна", екс-перший помічник президента
