Стратегічна потреба у Вікторі Януковичі
Тужіння за коаліцією демократичних сил нині переходить межі здорового глузду й нагадує жалюгідний фарс. Усе, з цим покінчено. У більшій чи меншій мірі цю коаліцію задушили власними руками й здали в історію самі ж демократи.
Це – доконаний факт. І це – поразка. Треба її чесно визнати.
Але програна битва, як відомо, це ще не програна війна. Та й, напевно, прийшов час думати не про війну, а про мир.
Причини цієї драматичної ситуації вже відомі не тільки аналітикам, а й бабці Парасці. Тому нині вся країна на чолі з шановною і орденоносною бабусею, котра чатує перед президентським будинком на Банковій, шукає виходу з бездарно програної ситуації.
Країна поділилася на два приблизно рівні табори, кожен із яких має свої невідпорні аргументи і свою правду. Класична ситуація цивілізаційного вибору.
Точніше, навіть не вибору, а непримиренного протистояння, де слова й аргументи однієї сторони абсолютно безсилі для іншої. Й кожна сторона прагне тільки беззастережної перемоги.
Але, як завжди буває у таких випадках, переможе не той, хто сильніший, а той, хто мудріший. А мудріший може й на крок відступити, віддавши супротивнику тактичну перемогу, тим більше, якщо той перемагає з формальним і юридичним дотриманням усіх належних процедур.
А в той же час, проаналізувавши свої помилки й зробивши відповідні висновки, залишити собі простір для стратегічного маневру, щоб за нових сприятливих обставин відіграти все, що втратив.
То в чому трагедія, якщо до влади прийде Партія регіонів зі своїми тактичними союзниками з червоно-рожевого табору, які є, найшвидше, запеклими антагоністами у всьому, що не стосується мови й НАТО?
Нехай вони тепер доведуть, що Лебідь, Рак і Щука – це надзвичайно ефективна трійця, що всупереч вітчизняній народній традиції забезпечить нації успіх та процвітання.
Провівши вкрай виснажливу з купою смертельних образ внутрішньовидову боротьбу за перемогу в парламентських забігах, наївно було б сподіватися на швидке порозуміння в таборі ще вчора помаранчевих сил.
Загалом, сталося те, що й мало статися. Звичайно, якби лідер цих сил не сидів одразу на двох стільцях арбітра й учасника перемовин і виявив потужну енергію й бажання сконсолідувати молодих і завзятих демократів, то все могло б скластися зовсім інакше.
Проте заради справедливості скажемо, що й у президента не було такого політичного досвіду для досягнення відповідного результату.
Отож, ніякої трагедії не буде, якщо Віктор Янукович спробує власноруч погосподарювати в надзвичайно проблемній країні, яка потребує не ручного управління, а системних рішень.
У нього буде шанс довести всьому світові свої вміння й таланти. А ще він одержить досвід лідера не однієї області, а цілої країни. Його попереднє прем'єрство в системі управляння Леоніда Кучми йому такого досвіду не могло дати за визначенням.
Нині Віктору Федоровичу доведеться працювати не за поблажливого сприяння Кучми і не за суперсприятливої кон'юнктури на світових ринках на традиційну вітчизняну експортну продукцію металургійних і хімічних виробництв.
Судячи з усього, в найближчій перспективі ціни на газ, нафту й електроенергію, найшвидше, тільки зростатимуть.
Януковичу доведеться працювати прем'єром у зовсім іншій країні, де президент залишатиметься, попри будь-які домовленості, надзвичайно жорстким опонентом із правом вето на сумнівні закони, подолати яке антикризова коаліція ніяк не зможе.
Крім того, президент і його політична сила, котра, очевидно, матиме найширший доступ до загальнонаціональних ЗМІ, тиражуватиме найменші огріхи очільника уряду до вселенських масштабів.
А великі промахи шляхом дуже простих технологічних дій можуть привести і до розпуску парламенту, який супроводжуватиметься позбавленням урядових посад коаліціантів.
Але знову ж: ідеться не про штучний пошук приводів, що враз зрозуміє надзвичайно чутлива до несправедливості країна. Тому результат буде, найшвидше, зворотним. Мова йде про серйозну конкуренцію на рівні пошуку ефективних ідей і результатів їхнього впровадження.
Вже всі втомилися від слів. Подальша суперечка безперспективна. Вибори як відкритий полігон для дискусій вже вичерпали себе.
Соціологи в один голос твердять про відсутність суттєвого політичного й електорального ресурсу як у "Нашої України", так і в БЮТу.
Звичайно, якщо добре пошукати, то цей ресурс, всупереч справді не завжди чесним соціологічним замірам, можна знайти. І навіть перемогти на наступних виборах уже восени.
Але ці нагальні вибори не ліквідують головної проблеми для суспільства: жорсткого протистояння між двома Українами.
Віктор Федорович як був вождем "обманутого" лукавими помаранчевими політиками електорату, так ним і залишиться. Можливо, тепер навіть стане регіональним героєм. І, може, не тільки регіональним. І що найнебезпечніше – жертвою підступів "ворогів народу".
Тільки реальна робота на ниві державоуправління може все розставити на свої місця. Янукович, очевидно, навіть не зовсім усвідомлює, за яку справу береться.
Так, це може бути тріумф регіонального політика, якому вдалося забезпечити успішний розвиток держави й відтак стати загальнонаціональним лідером.
Але в нових умовах добряче демократизованого суспільства й при старих методах роботи це може стати не тільки особистим політичним крахом Януковича, але й могутнім фактором розвіювання міфу про могутню регіональну силу, що нині позиціонує себе єдиною політичною структурою, що здатна вивести країну на шлях процвітання.
Проте, якщо більш-менш зрозуміло зі стратегією подальших дій, то з тактикою порозуміння залишків помаранчевих сил все надто заплутано.
Президент Ющенко вкрай розпорошив і по суті втратив розрізнені сили колись могутнього націонал-демократичного табору, залишки якого нині об'єдналися головним чином у групі Костенка-Плюща.
Без сумніву, цей табір вимагав кадрового й інтелектуального оновлення. Він гостро потребував фінансової підтримки, а головне - моральної підтримки від президента. Адже саме націонал-демократичні сили являються найнадійнішим і найбезкорисливішим бастіоном, на який Ющенко міг абсолютно покластися.
Розрахунок на свідомість і підтримку молодої вітчизняної буржуазії як основного оплоту президента, здається, повністю провалився.
У людей бізнесу свої закони й мотивації. За великим рахунком, для них немає кордонів і меж. І надто часто - моралі. При майже повній відсутності почуття національної відповідальності.
Теоретично Ющенко про це знав, проголосивши в своїй президентській програмі відділення бізнесу від влади. Але на практиці чомусь усе зробив з точністю до навпаки.
Президент втратив і націонал-лібералів із групи Віктора Пинзеника. Це була досить міцна група інтелектуалів, яка власне і підштовхнула Віктора Ющенко в політику, але за великим рахунком виявилася незатребуваною, коли він прийшов до влади.
Не зміг Ющенко залучити в свої активні помічники й молодь із славнозвісної "Пори", головного двигуна Майдану.
У результаті всі ці політичні сили виявилися абсолютно розрізненими та, відчувши неувагу, а то й байдужість свого лідера, почали діяти самодіяльно й досить непереконливо, зважаючи на результати на минулих парламентських виборах.
А глава держави й гарант Конституції залишився з досить різношерстою публікою, котру й командою важко назвати.
Зібрати всіх докупи й об'єднати спільною метою – завдання не таке вже й легке, проте реальне. Для цього потрібна, як кажуть, лише політична воля й усвідомлення необхідності цієї роботи.
Значно складніше президенту визначитися зі співпрацею з такою неординарною, але, без сумніву, пасіонарною особистістю як Юлія Тимошенко.
Надзвичайно талановита, безмежно амбітна, радикально налаштована пані Юля з дивовижною легкістю здобуває собі як друзів, так і ворогів. І кого більше – один Бог знає.
Саме завдяки Ющенку, який запросив її 2000-го року в урядову команду, вона вийшла на загальнонаціональний простір. Саме вона була головним двигуном цієї команди.
Саме Ющенко своїми незграбними діями у вересні 2005-го року зламав величезний і доволі стійкий рейтинг недовіри в більшості населення країни до колись фантастично успішної бізнесменки, якій команді Кучми вдалося наліпити образ злодійки.
Віктор Андрійович тоді власноруч змінив Юлії Володимирівні імідж, прикрасивши гарну голівку народної захисниці терновим вінком мучениці за людські інтереси.
Потім Ющенко намагався безуспішно боротися з власним творінням і нині, судячи з усього, ніяк не може вигадати, що йому робити з Тимошенко. Вона для нього - як Арарат, який не можна подолати, як покарання за всі його прояви політичної безхребетності й безвольності.
Але, як показує вже найближчий досвід, війна між цими харизматичними особистостями, котрі вперто асоціюються в людській уяві, як сіамські близнюки, не дасть країні переможця. Програють обоє.
Уже майже програли. Хоча поки не остаточно. Шанс для перемоги ще мають, але через паузу. І цю паузу має заповнити собою Янукович. Тільки він може їх об'єднати, за крок до самознищення.
Залишається лише з'ясувати: чи розуміють і Ющенко, і Тимошенко весь трагізм свого становища, якщо досі не зрозуміли суті власної національної відповідальності?
Віктор Мороз, для УП
