Право на владу
Всі хочуть булави, всі борються
за власть.
Та й буде булава — як макова
голівка.
Отак поторохтять. І знову хтось
продасть,
Не той, так той. Там зрада, там
злодійство.
Ліна Костенко "Берестечко"
"Нормальна влада бореться за нормальні стандарти життя,
а ненормальна влада бореться за владу".
Самуельсон, лауреат Нобелівської премії
В історії людства вже давно зафіксовано, що меншість так чи інакше панує над більшістю.
Право на це панування монархи пояснювали своїм божественним походженням, комуністи — правом від імені пролетарської більшості встановлювати диктатуру пролетаріату в ім'я ощасливлення всього людства.
У новітні часи меншість також намагається довести своє право на владу.
Державні системи, на чолі яких стояли диктатори, вожді, президенти, постійно наголошували й наголошують, що діють виключно для народу, заради його добра. Причому своє право на владу намагалися й намагаються всіляко узаконити, закріпити юридично.
Що ж воно за слово таке солодке — "влада"? З цього приводу Філософський словник пише: "Влада — цілеспрямований вплив за допомогою будь-яких засобів (знарядь влади) однієї людини, групи, класу (носіїв влади) на іншу людину, групу, клас (підвладних), внаслідок чого підвладна сторона виконує саме такі дії, яких вимагає від неї носій влади і які без такого впливу не виконала б".
Невідомо, яке мистецтво більше — вміння захопити владу чи вміння її втримати. Свого часу Наполеон Бонапарт відверто зізнавався: "Моя коханка — влада. Я заплатив за неї надто велику ціну, щоб дозволити вкрасти її в мене або ж допустити, щоб хто-небудь з хіттю позирав на неї".
Майже так само ставиться до влади наш сучасник. У 1999 році Сергій Степашин, в. о. прем'єр-міністра Росії, з усією відвертістю змальовував її принади: "Влада — це той же наркотик, вона затягує, але по-доброму. Треба побувати в моїй шкурі, відчути тягар відповідальності. І тоді, очевидно, стане зрозуміло, чому люди, котрі прийшли у владу, так важко з нею розлучаються. З цих постів не йдуть через втому або перевтому".
"Президент (Ющенко) боротиметься за самого себе, за свою владу і розставить вірних людей на фінансові потоки. Усім, кому потрібно, наріже скільки зможе. Тоді аналогія з Україною Кучми буде майже повною — залишиться тільки повернутися до практики замовної "свободи слова" (Сергій Рахманін)…
Журналіст мав рацію. Про загрозу реставрації "кучмізму" українські політологи на застерігали ще минулого року: "Основну проблему я вбачаю в тому, що цей антикучмізм може дуже просто та швидко перерости в неокучмізм, більш того — неокомунізм!" (Євген Головаха).
"Промови нових політиків відрізняються дуже високою та фундаменталістською моральною риторикою — це може призвести до того, що подвійні стандарти стануть невід'ємною якістю української політики. І ця морально-ціннісна, релігійна навантаженість, показна набожність, яку демонструє нова влада, на тлі цинізму в економіці та політиці може створювати новий горючий матеріал для соціального вибуху, для неприйняття.
І ці подвійні стандарти, перепрошую, святенництво, що виявляється іноді й у зовнішній політиці, й у внутрішній, — усе це може перекреслити той позитивний імідж України, сформований після помаранчевої революції… Боюся, що в нас маятник може гойднутися від євроінтеграції в бік російської орієнтації" (Вадим Карасьов).
Філософський словник совєтського зразка, виданий в 1973 році доволі вичерпно тлумачив роль історичного діяча: "Тип історичного діяча в цілому відображає природу і ступінь соціального розвитку того суспільства і того класу чи партії, яким вона служить. У зв'язку з цим особа може відігравати як прогресивну, так і реакційну роль в історії, прискорювати або сповільнювати окремі історичні події, навіть зумовлювати їхній наслідок".
Умри, Платоне, краще не скажеш!
Ще в сиву давнину людство прийшло до висновку, що існує закономірний зв'язок між прагненням до влади і тією чи іншою, явною або прихованою "ущербністю людини" (Фромм).
Приміром, у Біблії в Книзі Суддів чітко простежується саме ця думка — думка про "ущербність" як мотивацію до дій, котрі приведуть того чи іншого індивіда до вершин влади.
Так, у Притчі про вибір царя йдеться про те, як дерева вирішили обрати собі царя.
Однак жодна з благородних рослин — ні олива, ні фіга, ні виноград — не захотіли вивищитися над усіма. І тоді вони звернулися до терена: "Іди ти, та й над нами царюй!" І колючий терен, ні до чого не придатний, погодився, то одразу запропонував сховатися в його тіні, у противному разі пригрозив карою: вийде, мовляв, вогонь із тернини та кедри ліванські поїсть!"
Сенс притчі в тому, що влада — талан гірших.
Роль особистості в історії завжди становила великий інтерес для істориків і філософів.
Можна з цього приводу сказати, що екстремальна ситуація породжує, а точніше виявляє особистість, а особистість змінює реальність. Але в яку сторону особистість поверне реальність, можна тільки здогадуватись.
"Віктор Ющенко — перехідна людина перехідної епохи. Він вийшов із феодального села, із совєтского застою, з комуністичної партії, з комп'ютеризованого банку і нікуди не прийшов.
Він, як ми всі, — на роздоріжжі, як і наша Україна, котра стоїть на перехресті торговельних шляхів, політичних систем, транспортних коридорів.
Він — українська людина в добу глобалізму. Його називають Кучмою-2, а він скоріше такий собі Кучма-1,5. Розгублений мешканець клаптикової України, яка досі є прохідним подвір'ям ідей, капіталів і препоганих постояльців.
Він ототожнює народ із вільним плебсом, із селянським пієтетом сприймає парламентаріїв як родовиту шляхту, їхню мафіозну поведінку пояснює аристократичними вибриками, авторитетних нуворишів зі шрамами приймає за бомонд, награбовані рекетирами гроші — за шляхетні "старі капітали".
Бандитських шахто-банко-комбінатовласників уявляє креативною елітою суспільства. Інтелігенцію не любить — а за що її, роз'єднану, травмовану, улесливу любить?
І журналістів не любить, бо за що любити горластих і корисливих… Він побоюється реформ, як тайфуна нестабільності … Прагнення суспільства до негайних змін, до рішучого налагодження життя видається йому небезпечним радикалізмом, схожим на штучні пологи " (Гаврила Абрамич, "Раздраженные заметки слегка небритой биомассы").
Вісім десятиліть тому історик Єфименко так змальовувала соціально-політичну ситуацію в Україні, що склалася після смерті Богдана Хмельницького: "Все… має вигляд якоїсь безладної й безглуздої гри випадковостей. Не встигне з'явитися який-небудь факт і виявити свій зміст, як зникає під навалою інших фактів, що і собі також швидко зникають.
Гетьмани змінюють один одного, партії виникають і зникають, перехрещуються впливи, походи, битви й замирення, політичні угоди й компроміси — все миготить перед нами, як у калейдоскопі. І все це кінець кінцем гине, несучи з собою в безодню і політичну єдність і самобутність України".
У чому ж річ? Одна з проблем, на наш погляд, полягає в тому, що процес формування української нації ще не завершився, українці ще не відчули себе політичною спільнотою, а відтак не визначилася з державними пріоритетами.
Народ є народом лише тоді, коли він складається з особистостей. Якщо особистостей нема — народ перетворюється в натовп, котрий стає легкою здобиччю спритних пройдисвітів. Саме тому чергові вожді-пройдисвіти ненавидять найменший прояв індивідуальності, воліючи мати справу з "масами".
Зовсім не випадково поет Юрій Рибчинський у поемі "Поїзд" звертає увагу співвітчизників на драму, яка розігрується в Україні упродовж останнього десятиліття, із болем та сарказмом констатуючи:
Народи всі — живуть сьогодні.
А ми живем — напередодні.
Ми на горі чи у безодні?
Ні тут, ні там — напередодні.
Не ситі ми і не голодні.
Чому? Бо ми — напередодні.
Не бісові і не господні.
У нас усе — напередодні.
Ми не гарячі, й не холодні.
Ми теплі. Ми — напередодні.
В нас реформаторів — три сотні.
Реформи де? — напередодні.
Ми по-людськи жити
будем згодом,
Згодом, ну а поки не розквітнем,
Ми живем між заходом і сходом,
Ми живем між північчю
і півднем.
Між москвою і далеким віднем…
На думку російського політолога Андрія Окари, відмітною рисою української політичної думки, громадського життя, сімейного устрою, культури, ширше — українського космосу, українського образу світу, — є загальна невизначеність, відсутність підпірок буття, непроявленість онтологічної вертикалі, безхребетність.
Українські політики перебувають ніби в пошуках Нірвани, внутрішнього спокою, бездіяльності й рівноваги. В офіційній риториці нагнітається буддійськоподібний оптимізм — мовляв, "усе минеться, головне, що держава відбулася".
Насправді ж все це психологія: за століття бездержавності наша "еліта" звикла виконувати, а не вирішувати, вона не здатна до формотворчості. Геополітичний дискурс мислення відсутній в принципі, а думка змінити питання "з ким Україна?" на "хто з Україною?" нашим доморощеним мінімалістам навіть не приходить в голову. (Окара).
У серпні 2004-го, побачив світ бліц-нарис київського журналіста Андрія Дерепи "Fakt Ю", в якому автор засобами переконливого публіцистичного аналізу дав критичну оцінку особі Ющенка, тодішнього кандидата на пост президента України.
Зокрема Дерепа запропонував читачам уявити, що "Ющенко виборов омріяний "пост", а його бізнес-партнери та політичні братани розхапали владу". Вже й уявляти не треба. Ще один прогноз журналіста: "Щиро не вважаю, що коли Ющенко стане президентом, зловживань владою стане менше. Навпаки. Професіонали з "чистими руками", які окульбабили "месію" наче блохи шолудивого собаку, зачекалися нових можливостей…".
Влада мусить бути з народом і йти шляхом правди, а не брехні. На жаль, в Україні так і не була виконана одна з аксіом демократії російського філософа Івана Ільїна: "Державна влада повинна здійснюватися найкращими людьми, які задовольняють етичний і політичний ценз".
"Я не вважаю помилкою вибір народу на президентських виборах, хоч вибір був не надто великий і не надто конкурентоздатний. У двовікторіаді переміг той, кому більше вірили. Але віри, як виявилося, мало для того, щоб переміг народ, саме народ… Для живого діла треба ще знати, що то за діло, чого якраз і бракує — і знання, і діла" (Іван Бокий).
Відомий бельгійський журналіст Едмон Вандеростін, який у листопаді-грудні 1991 року уважно стежив за підготовкою і ходом Всеукраїнського референдуму на Львівщині, повернувшись на батьківщину, написав по гарячих слідах блискуче аналітичне дослідження "Україна незалежна" з більш ніж промовистим підзаголовком: "Матінко Росіє, ми знову хочемо залишитися сиротами".
Припускаємо, що, ознайомившись з нинішньою соціально-економічною ситуацією в Україні у своїй новій книжці про Українську державу Едмон Вандеростін використав би дещо інший підзаголовок. Підстав для таких поважних сумнівів — предостатньо.
Олег Романчук, шеф-редактор журналу "Універсум", для УП
