Помилка президента
Віктор Андрійович Ющенко зробив за останні півтора роки чимало реальних помилок, а ще більше – уявних, тобто тих, які існують лише в уяві його противників.
На цей же час припадає і ряд цілком успішних діянь президента, які зараз мало хто бачить навіть впритул, але які, безумовно, будуть гідно оцінені суспільством, коли політичні пристрасті дещо вгамуються.
При цьому найбільшою помилкою глави держави є те, чим він сам пишається як своїм найбільшим успіхом. А саме – забезпечення вільного проведення демократичних парламентських виборів.
Я зовсім не стверджую, що ці вибори треба було проводити із застосуванням "адміністративного ресурсу", тобто тиснучи на виборців та відверто фальшуючи їхнє волевиявлення.
Йдеться зовсім про інше: про те, що вважати, наче в Україні й Нідерландах вибори реально відбуваються за однаковими алгоритмами, було б дурістю. Якщо не чимось гіршим.
Щоб ця теза стала зрозумілішою, проілюструємо її на двох уявних експериментах.
Припустимо, 1946 року, за рік по війні, у Німеччині були б проведені вільні парламентські вибори за списками партій, причому всіх партій, включно з НСДАП.
Останню очолили б Герман Геринг - льотчик-ас Першої світової війни, вмілий політичний менеджер, виступав проти зоологічного антисемітизму й особисто порятував кілька десятків євреїв, Альберт Шпеєр - не політик, технократ, геніальний – без перебільшення – організатор економіки, та Ялмар Шахт - один із кращих фінансистів світу.
Протистояли б цій партії розрізнені ліберальні, християнсько-соціальні, соціал-демократичні та комуністичні політичні сили, які б витрачали найбільше сил на взаємопоборювання.
Опоненти НСДАП у своїх лавах не мали б жодної постаті, в очах масової думки за масштабами особистості та фаховості сумірної з названою вище трійкою. За півтора роки страхіття війни у масовій свідомості дещо відійшли б на другий план.
"Оновлена" НСДАП списала усі гріхи на тих своїх лідерів, які вкоротили собі віку (Гітлер, Гіммлер, Геббельс), а невмілі дії управлінців з числа антифашистів-підпільників та політемігрантів викликали б роздратування мас щодо них.
Результат таких виборів спрогнозувати неважко: до 60% відсотків голосів за НСДАП...
Інший уявний експеримент.
У першій половині 1930-х, як відомо, Сполучені Штати Америки ледь не опинилися під контролем гангстерських кланів. Конгресмени та сенатори, судді та адвокати, полісмени та підприємці – серед усіх представників формальної та неформальної влади вистачало або прямих ставлеників мафіозі, або заляканих чи куплених ними людей.
Дійшло до того, що, скажімо, у штаті Нью-Йорк залишився один-єдиний суддя з незаплямованою репутацією.
Йти проти мафії означало ризикувати не тільки власним життям і політичною кар'єрою, а й стабільністю суспільства: мафіозі могли у будь-який момент вивести на вулиці сотні тисяч членів контрольованих ними профспілок.
У цій ситуації цілком логічним кроком для президента Франкліна Рузвельта виглядало замирення з "політичним крилом" мафіозно-гангстерських груп з тим, щоб ті дещо вгамували свої апетити та активність в обмін на участь у владі та бізнесі.
А ще офіційний Вашингтон тоді потребував допомоги у боротьбі проти комуністичних та нацистських угруповань, які нарощували свої м'язи...
Одне слово – пакт про взаєморозуміння з мафією допоміг би Рузвельтові розв'язати чимало своїх тактичних проблем. А мафія, у свою чергу, можливо, коли-небудь, через кілька поколінь, і вгамувалася, цивілізувалася, визнала демократію і т.д.
А те, що на ці кілька поколінь про питомі американські цінності, в тому числі і про вільні вибори, довелося б забути, - хіба ж це надмірна плата за соціально-політичну стабільність і єдність країни?
Чи не нагадують обидва уявних експерименти певні сюжети з українського життя останніх років?
Хтось може гнівно заперечити: "Як! Порівнювати діячів Партії регіонів із нацистами! Це блюзнірство!"
Справді, порівнювати складно. Адже у складі "регіоналів" немає особистостей і фахівців рівня Геринга, Шпеєра та Шахта.
Справді, у контрольованих ПР областях не було зроблено нічого на кшталт тих соціальних програм, які впроваджувала в життя НСДАП у 1930-х, коли рівень життя німецького робітника став найвищим у Європі.
Справді, на відміну від "регіонщиків", націонал-соціалісти були палкими патріотами - інше питання, у що вилився їхній патріотизм. Але тоталітарні ідеологеми в обох однотипні.
Не будемо наводити приклади з політичної пропаганди Партії регіонів, хоча їх надто багато, в тому числі й у наскрізно тоталітарній передвиборчій телеагітації.
Щойно закінчився чемпіонат світу з футболу. І як же відреагувала на вихід збірної України до чвертьфіналу популярна у "матірному" регіоні ПР газета?
Вона винесла великими літерами на першу шпальту слова: "Обыграв Швейцарию в серии пенальти, горняки Анатолий Тимощук, Андрей Воробей и Ко в составе сборной Украины сотворили настоящее чудо". (Донбасс №118 29.06.06, стаття "11-метровая сенсация").
Не Шовковський, Мілевський та інші, а саме "гірники". Доктор Геббельс відпочиває. Donbass, Donbass, uber alles!
І з рівнем Аль Капоне чи Лакі Лучано порівнювати нікого з дончан не випадає. Артистизму не вистачає, очевидно. І патріотизму – адже, хоча за походженням більшість лідерів мафії були італійцями, вони не узгоджували кожен свій крок із закордоном. І не вивозили гроші за рубіж. Вони були насамперед американськими громадянами.
Але, попри все це, ані союзницька окупаційна влада на території Західної Німеччини, ані адміністрація Рузвельта не стали діяти a la Віктор Ющенко.
У Німеччині була проведена ефективна кампанія денацифікації, яка очистила політичну сферу й свідомість масового громадянина від нацистської ідеології та міфології.
Тоталітарні партії за допомогою законів та дій судових органів взагалі були виключені з виборчих процесів. Наслідок відомий: "німецьке економічне диво".
У США ж мафії була оголошена війна. А на війні – як на війні. У штаті Нью-Йорк спеціальним законом згаданому єдиному не купленому і не заляканому судді були передані всі справи стосовно гангстерсько-мафіозних кланів – без права оскарження. Спрацювало.
Отже, про що йдеться? Про речі елементарні.
Що, як застерігав 150 років тому Олександр Герцен, "не можна людину ззовні звільнювати більше, аніж вона здатна бути вільною всередині".
Що тоталітарні режими витворювали чималу кількість "нових людей", які без праці з ними, самі собою ніколи не стануть прихильниками демократії.
Що так само, як лібералізація цін у монополістичному середовищі має наслідком не одужання економіки, розгортання виробництва, а економічний занепад, згортання виробництва та стрибок цін, так само і проведення демократичних виборів у недемократичному соціально-політичному середовищі завжди веде до ствердження через виборчий процес противників демократії, а не її прихильників.
А ще про те, що Віктор Ющенко мав безліч можливостей за півтора роки демократизувати українське суспільство і дати кілька зразково-показових уроків дієвої демократії.
Наприклад, розігнавши торік восени Верховну Раду, коли вона всупереч закону впродовж місяця не привела до присяги суддів Конституційного Суду.
Плюс ще навесні 2005 року звільнити міністрів, губернаторів та інших високопосадовців, котрі не склали депутатського мандату.
Плюс як Верховний Головнокомандувач демонстративно зняти золоті погони з силовиків, найбільш замішаних у корупції.
Плюс...
Та хіба мало було нагод продемонструвати силу демократії?
І хіба ж то мало в Україні фахівців, здатних десовєтизувати і Донбас, і Хоружівку?
Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"
