Роль особистості в новітній історії України. Або: чергові завдання української влади

Після минулорічного вересневого розколу помаранчевої команди та досить "брудної" виборчої кампанії весни 2006 року здавалося, що в черговий раз перспектива розвитку України залежатиме від факторів особистої антипатії помаранчевих політиків та чвар на кшталт "хто більше любить Україну?".

Знову ж, задля встановлення та утвердження жаданого ладу в країні лідери політичних сил звертаються за матеріальною та моральною підтримкою за кордон. Одні – до Росії, інші – до Європи та США.

До речі, і татари грають зараз не останню роль в політичному житті сучасної України, тому що проросійські сили в Криму не можуть не зважати на фактор присутності на півострові декількасоттисячної громади татар у своєму прагненні відділити Крим від України та  приєднати до Росії.

Тобто – повне історичне дежа-вю!

Тож іноземні "радники" та "спонсори" знову відіграли не останню роль в процесі складання коаліційних пазлів, але на цей раз, на відміну від минулих часів XVII-поч. XX століття, переміг західний фактор впливу за розвиток подій в Україні.

І не тому, що на заході більше грошей, ніж на сході, чи Ющенко ображений на Путіна і навпаки. Це було б занадто просто і наївно.

Основна базова причина створення саме демократичної коаліції на основі помаранчевих сил – це воля більшості народу, виражена, в тому числі, на демократичних та вільних виборах, які чи не вперше відбулися в Україні.

І якби представники бізнес-крила "Нашої України" не намагалися знайти пояснення доцільності створення "прагматичної" коаліції з ПРУ, а самі разом з президентом усвідомили, що така коаліція буде створена всупереч волі більшості населення України, і що таке протиріччя рано чи пізно має бути вирішене або за допомогою чергових чи позачергових виборів, або на черговому Майдані.

В такому випадку політичні перспективи в демократичній Україні для НСНУ на чолі з діючим президентом виглядали б доволі примарними.

Тобто чи не вперше в історії України саме воля народу відіграє основну роль у визначенні вектору розвитку країни. Тобто чи не вперше в своїй історії Україна починає жити в умовах реальної демократії, влади народу.

В своїй знаменитій Фултонській промові Уїнстон Черчілль визначив три основні умови демократії: свобода слова, прямі та вільні вибори, незалежна судова система.

Якщо новосформованій владі вдасться, як то задекларовано в коаліційній угоді, здійснити судову реформу з метою створення дійсно незалежної та ефективної судової системи, наразі матимемо всі умови існування демократії в країні.

Що це дасть Україні? Навіщо Україні демократія?

Справа в тому, що, за винятком коротких історичних періодів, в Україні ніколи не було вільної ринкової економіки та демократичного політичного устрою.

Світова історична практика (а саме практика є критерієм істини) свідчить, що саме взаємне поєднання вільної ринкової економіки та демократії дає потужній синергетичний ефект розвитку продуктивних, духовних та організаційних сил суспільства.

Таким же чином, як вільна ринкова економіка на основі приватної власності та підприємницької ініціативи змушує крутитися безліч коліщаток в економічному механізмі держави, забезпеючи ефект сталого економічного зростання, так і демократичні механізми включають у розбудову ефективної системи державного управління як на національному рівні, так і на рівні регіонів та громад енергію та ініціативу більшості громадян держави, принаймні її активної частини.

Демократія передбачає передачу, з одного боку, прав та ресурсів, а з другого – відповідальності за стан справ у місті, селі чи районі. І відповідальними мають бути не лише, і не головне, центральна влада, а перш за все громади відповідних територій.

Поступово громаді стане небайдуже, кого обирати головою сільради, міськради чи районної ради. Паростки зародження колективної свідомості та відповідальності громад вже є.

Їхні прояви спостерігаємо в протестах проти забудови парків у Києві, у створенні кондомініумів та спілок співвласників, організації утримання консьєржів в будинках жителями будинків, організації прибирань зелених зон від завалів сміття, тощо.

В сучасному світі завдання ефективного менеджменту, як на рівні підприємства, так і на рівні держави, полягає в створенні максимально самостійно діючих систем, здатних до самоорганізації та самовдосконалення.

Тому ефективний менеджер – не той, який здатен керувати і контролювати всі процеси і вирішувати всі проблеми, а той, який здатен створити систему, яка самостійно і ефективно працює та самовдосконалюється. В такому випадку завдання менеджера – слідкувати за параметрами системи та підключатись до процесів управляння в разі відхилення параметрів від заданих величин.

Величезна вада комуністичної політичної і економічної ідеології полягає в тому, що вона декларувала можливість і необхідність повного контролю не тільки за всіма економічними процесами в державі, але і повного ідеологічного та врешті особистосного контролю над громадянами держави.

Така ідеологія неодмінно стає тоталітарною, тому що призводить до необхідності тотальної уніфікації всього і вся в державі, а отже знищення того, що не відповідає вимогам уніфікації.

Тому саме країни з комуністичними та націонал-соціалістичними ідеологіями (Камбоджа, нацистська Німеччина, Радянський Союз, маоїстський Китай) "прославились" геноцидом власного народу.

Економічне, політичне та воєнне протистояння двох полярних ідеологій: комуністично-націонал-соціалістичної та ринково-ліберально-демократичної у ХХ столітті закінчилось практично повним крахом першої, яка домінує в деяких країнах третього світу, які наразі не грають скільки-небудь значущу роль в сучасному світовому цивілізаційному процесі, але стають каталізаторами світового тероризму та екстремізму.

Практично всі країни з посткомуністичним минулим пройшли чи проходять фазу державно-олігархічного капіталізму, який є перехідним періодом в часі і в суспільній свідомості від системи тотального контролю при комунізмі-соціалізмі до системи, побудованої на вільних ринкових відносинах та демократії.

Мусила цю фазу пройти і Україна, яка наразі перебуває в унікальному суспільно-економічному стані: в певній точці рівноваги на роздоріжжі. Куди рухатися далі?

Наразі існує два найбільш можливих вектори розвитку: прозахідний та проросійський, що зумовлює необхідність вибору між ЄЕС-ЄЕП, Росія-Європа, демократія-автократія, НАТО-Організація договору з колективної безпеки і таке інше.

Точка рівноваги зумовлена практично однаковим рівнем впливу обох векторів розвитку. Хоча прозахідний вектор на двох останніх виборах отримав невелику електоральну перевагу, ця перевага компенсується консервативністю владних еліт в Україні та впливом Росії.

Отже, першочергова мета і місія наразі майже сформованої нової влади полягає саме в наданні імпульсу прозахідному демократичному вектору розвитку України.

Саме тому коаліція НСНУ-ПРУ не має політичної перспективи, тому що фактично призвела б до розконсервації кучмівської політики балансування між заходом та Росією та подальшого затягування перебування України у фазі державно-олігархічного капіталізму з подальшою доволі непевною економічною та політичною перспективою України як самостійної держави.

Саме в таких точках політичної рівноваги зростає роль особистості в історії. Саме тому кожний напрямок можливого розвитку країни асоціюється з певним політичним діячем: Ющенком, Януковичем, Тимошенко, Порошенком та, зрештою, Вітренко.

Наскільки лідери коаліціантів усвідомлюють важливість даного моменту для країни та свою особисту? В залежності від того, чи зуміють Ющенко, Тимошенко, Мороз та Порошенко, об’єднавши свою енергію, дати Україні прозахідний ліберально-демократичний імпульс розвитку, залежить їх місце в політичній історії.

Інакше така місія буде перекладена на політиків наступного покоління, а це покоління політиків залишиться в історії, як покоління лузерів, скандалістів, брехунів та політичних імпотентів.

Саме в усвідомленні цієї місії лідерами коаліції і закладена стабільність самої коаліції. І Тимошенко, і Порошенко, і Мороз є доволі амбіційними політиками, щоб залишитись в історії невдахами.

Можливо, й тому Порошенко, розуміючи історичну місію майбутньої влади, не захотів залишитись поза її бортом, маючи намір зробити свій внесок у розбудову саме демократичної України та виправивши свою негативну репутацію? Чому б ні?

Чому Україна – не Росія?

Є ще один аспект історичної місії демократичної України, який варто мати на увазі лідерам демократичної коаліції. Це – перспектива розвитку Росії як демократичної чи авторитарної держави, та можлива роль демократичної Україні в майбутньому виборі вектору розвитку в сусідній державі.

Постєльцинська Росія наразі практично поставила під контроль державно-олігархічно-кегебістських структур демократичні інституції в країні, такі як ЗМІ, вибори, судова система.

Благо, високі ціни на енергоносії дозволяють керівництву РФ не перейматись створенням ефективних ринкових механізмів функціонування власної економіки. В результаті, крок за кроком поглиблюється авторитаризм влади та відроджуються з новою силою імперські амбіції.

Як правило, країна, економіка якої побудована на експлуатації багатих природних ресурсів, за визначенням має схильність до створення авторитарних режимів, тому що завдання влади в такому разі – контроль за використанням природних ресурсів та грошових потоків, що створюються від їх реалізації на зовнішніх ринках.

Найкраще з цим справляються саме автократичні режими, на кшталт туркменських, саудівських, іракських, іранських, лівійських та їм подібних.

Зростання імперських настроїв в РФ – це свідома підміна владою уваги та почуття відповідальності населення у відношенні до стану справ у власній країні на прискіпливу увагу та втручання в стан справ у сусідніх країнах.

Лозунгами таких імперських настроїв в Росії стали захист православ’я та російської мови в сусідніх державах, інструментами – газова та нафтова палиці.

В свідомості росіян захід для Росії – скоріше ворог, ніж друг. Натомість Україна і Росія пов’язані між собою безліччю ниточок родинних та транскордонних зв’язків, які здатні прорвати інформаційну та пропагандистську блокаду російських ЗМІ.

Тому тільки демократична Україна, яка зможе довести ефективність функціонування демократії та вільної ринкової економіки, може дати дієвий приклад для громадян сусідньої держави, що авторитарна імперська держава далеко не завжди є кращим вибором, ніж реальна демократія.

На початку минулого століття квазідемократія у вигляді конституційної монархії та ринкові умови господарювання, які дала Росії столипінська реформа, мали ефект колосального на той час економічного зростання, в порівняні з яким 5-6% річного зростання ВВП в путінській Росії виглядають статистичною похибкою.

Такий приклад Україні бажано було б продемонструвати не в далекій перспективі, а у найближчі 2-3 роки, до чергових виборів президента РФ. Видається, що захід, стурбований зростанням авторитаризму в Росії, ладен був би надати українцям моральну і матеріальну підтримку у здійснені такої місії.

Українська футбольна збірна вже подає такий приклад футбольним фанам сусідньої країни. Черга – за демократичною командою української влади. Слабо?