“Шантажистська держава”: серія друга?
Відсвяткували, називається: на честь десятиліття Конституції України Партія регіонів кинулася захищати Основний Закон від зловмисних "помаранчевих".
Партія висунула ультиматум урядовій коаліції і заявила, що її фракція блокуватиме роботу Верховної Ради, доки не будуть виконані всі її вимоги, і готова до розпуску парламенту.
Серед вимог партії – "обрання голови Верховної Ради у рамках Регламенту і Конституції, що передбачає таємне голосування і виключає будь-яке пакетне голосування; розподілу парламентських комітетів з обов'язковим дотриманням принципу пропорційності представництва всіх депутатських фракцій;
керівництво основними парламентськими комітетами, контролюючими органами на кшталт рахункової палати, участь в управлінні регіонами, де ми перемогли - це для опозиції єдина можливість контролювати дії влади, яка знову висуває вчорашніх корупціонерів на найвищі державні посади; внесення пропозиції та призначення прем'єр-міністра згідно з Конституцією України;
складення присяги суддів Конституційного Суду згідно з вимогами закону "Про Конституційний Суд України"; негайного припинення незаконного сумісництва посадовців з депутатськими повноваженнями".
Можна було б тільки порадіти, що найбільша фракція Верховної Ради – 186 депутатів – так ревно кинулася захищати правовий лад у державі, якби не ті сакраментальні "але", що вони так часто супроводжують українську політику.
Найперше подивимося, на що спираються вимоги "регіоналів".
Про обрання спікера таємним голосуванням у Конституції – ані слова. Про це справді йдеться у регламенті. Але інша стаття того ж регламенту дозволяє одноразове відхилення від регламентних процедур, і обрання відкритим голосуванням спікера якраз потрапляє у поле дозволених цією статтею відхилень.
 |
А щодо складання присяги суддями Конституційного Суду, то на ній законом передбачена участь президента, прем'єра і голови Верховного Суду. Усі ці персонажі у нас є - хтось, правда, вважає Юрія Єханурова в.о. прем'єра, але цій публіці радимо уважно почитати оновлену Конституцію – "в.о." урядовців були передбачені її минулим варіантом, а не тим, який вступив у дію з 1 січня 2006 року.
Що ж стосується суміщення депутатських повноважень з міністерськими, яке справді наявне у цілого ряду новообраних парламентаріїв, то цей юридичний казус виник не в останню чергу завдяки самій Партії регіонів, яка наприкінці 2004 року перетворилася на запеклу прихильницю політреформи.
Регіони голосували за неї в сакраментальному "пакеті" від 8 грудня, забувши разом із іншими творцями цієї реформи про необхідність правової регламентації діяльності перехідного уряду – коли один уже склав повноваження перед новообраним парламентом, а інший ще не сформований.
Бо ж це виглядає гірше, ніж анекдотом, - у ситуації, коли уряд формується парламентом, вимагати, щоб члени старого уряду, котрі лише добувають термін своїх повноважень і не можуть кинути міністерські посади, щоб країна не занурилася у хаос, відмовилися раптом від депутатства.
А от вимогу "розподілу парламентських комітетів з обов'язковим дотриманням принципу пропорційності представництва всіх депутатських фракцій" можна було б лише підтримати, якби тут справді йшлося про розподіл парламентських комітетів, тобто про принцип представленості парламентаріїв у комітетах відповідно до кількості членів фракції.
Такий принцип справді діє у розвинених демократіях, скажімо, у Великій Британії. Але ж йдеться зовсім про інше – про керівництво комітетами. А тут практика розвинених демократій інша.
Скажімо, у тій самій Британії 1979 року для контролю діяльності уряду у нижній палаті були створені 16 парламентських комітетів - ще 4 комітети займаються справами самої Палати Громад, а 3 комітети виконують специфічні контрольні функції, в тому числі Комітет Добору – селекцією самих членів парламентських комітетів, справа, дуже потрібна в Україні.
Голови парламентських комітетів при цьому, як зазначають самі британці, "не завжди" призначаються з числа членів фракції правлячої партії. Але, як правило, саме з неї.
І тому опозиція, виходячи із загальнонаціональних інтересів, може в таких владних координатах ефективно контролювати витрати бюджету, але не формувати його.
Те, що в Україні діє змішана система влади, не змінює істотно ситуацію. Хіба що додає потребу в парламентському контролі за діяльністю "президентських" міністрів.
А якщо до цього врахувати практику вітчизняного парламентаризму, коли від голови комітету нерідко залежить характер його діяльності, неважко зрозуміти, що вимоги Партії регіонів віддати у їхні руки "кермування" третиною комітетів Верховної Ради, в тому числі й ключових, є спробою унеможливити діяльність коаліційного уряду або змусити його у всьому зважати на позицію "регіонів".
Воно, звичайно, звучить дуже демократично: опозиція має право на комітети! Європейська практика! На це можуть купитися навіть биті жаки, такі як Михайло Бродський, котрий частково підтримав вимоги Партії регіонів, пославшись на практику часів Леоніда Кучми – мовляв, навіть той віддав частину ключових комітетів опозиціонерам.
Але ж зараз ідеться про відчутно інший спосіб організації влади, про її загальну конструкцію.
У ті часи глава держави був фактично єдиним центром влади, і не опозиція, а парламент як такий виступав такою-сякою противагою президенту, котрий одноосібно призначав майже весь уряд.
Тепер центром владної конструкції виступають урядова більшість та Кабмін, а парламентська опозиція і глава держави мусять грати роль контролерів при них.
Та, схоже, "регіонали" вирішили, що українські громадяни забули про політреформу, і можна вільно дурити виборців, роблячи вигляд, що конструкції влади зразка 2000 і 2006 року нічим не відрізняються.
І взагалі, виникають цікаві питання: скажімо, виходячи з європейської практики, варто віддати керівництво комітетом зі свободи слова опозиції.
Але як його віддати тим, хто встановив у Донбасі таку "свободу слова", що журналісти аж пищать, тим, хто вивів регіон з українського інформаційного простору?
Чи віддати цей комітет комуністам – партії, яка вважає нормальною свою тоталітарну практику часів перебування при владі?
А Рахункова палата? Ті, хто під час перебування при владі "забув" закласти у бюджет-2005 32 мільярди гривень, стануть контролювати інших?
На загал, десь 80% ультимативних вимог Партії регіонів – це відверта демагогія або свідчення проФФесорського знання і розуміння засад парламентаризму.
Інші ж вимоги, попри їхню справедливість, навряд чи можуть бути предметом ультиматуму, який відверто спрямований на провокування загальної кризи.
І взагалі – вимога, щоб "ефективно виконувалися закони" на вустах Віктора Януковича звучить як поганий анекдот після дій очолюваної ним Партії регіонів з проголошення "зон без НАТО" та регіонального статусу російської мови.
Водночас цей стиль вимог є цілком логічним, якщо виходити з попередньої практики самого Януковича та очолюваної ним команди. Йдеться про шантаж як найбільш природний і головний інструмент їхньої політичної діяльності.
Тут потрібен невеликий теоретичний відступ.
На початку 2000-х років київський аналітик Микола Рябчук писав про політико-економічні системи в Україні й Росії як blackmail state — "шантажистські держави".
"Суть її полягає в тому, що замість колишнього тотального ідеологічного шантажу застосовується ефективніший економічний. З одного боку, держава створює такі умови, що практично жоден її громадянин не може вижити, не порушуючи тих або тих законів чи приписів".
"Підприємець мусить приховувати частину податків, бо не в силі їх усіх заплатити, викладач бере дрібні хабарі від студентів, бо не може вижити із сім'єю на мізерну зарплату, робітник виготовляє "ліву" продукцію на заводі, що місяцями простоює і не платить йому зарплати, ну, а решта пересічних громадян дружно роками не платить за газ, електрику, воду та інші комунальні послуги".
Держава нібито толерує всі ці дрібні порушення, але — і це вже другий бік справи — лише доти, доки громадянин залишається лояльним підданим і не "рипається", себто не намагається стати власне громадянином — із незалежними думками, вчинками та висловлюваннями"...
Рябчук робить висновок, що нав'язані силою зовнішніх обставин пострадянській номенклатурно-кримінальній "еліті" формально демократичні правила гри успішно "перетравлені" і трансформовані цією "елітою" у норми шантажистської держави.
Центром цього державного шантажу, продовжимо ми, є структури виконавчої влади, знову здобути які й прагне Партія регіонів шляхом чи то тиску на своїх політичних опонентів і підкупу нестійких депутатів більшості, чи то дострокових парламентських виборів, на яких "регіонали" сподіваються здобути одноосібну перемогу.
Ну, а поки виконавча влада ще не в руках тих, хто знає, як її "правильно" використовувати, шантаж стає методом повернення до шантажистської держави – яка, звичайно, повністю не розсипалася на друзки після подій кінця 2004 року, але все ж її механізми потріскалися й заіржавіли.
Невеликий ремонт – і колеса закрутяться знову, й стабільність розвитку буде відновлена.
Тільки ж є ще одна проблема – Росія, яку дослідники на початку 2000-х років також називали зразком шантажистської держави, за цей час успішно подолала більшу частину шляху до реінкарнації тоталітаризму у вигляді "керованої демократії".
Чи у нас виключене щось подібне? Зовсім ні, з тією різницею, що у Москві правлять бал підполковники КҐБ, а у нас владу матимуть провінційні стукачі та "шістки".
Хоча - і цього також не можна не відзначити - за інформацією з надр Партії регіонів, близько половини депутатів її фракції були б раді підвісити за названі вище органи зовсім не політичних противників, а власних лідерів, і спробувати будувати свій бізнес та життя як таке якось по-іншому, без постійного страху перед владою тільки тому, що це влада, а ти завжди є порушником закону.
Тому ультиматум Партії регіонів – це ще і спосіб "виструнчити" непокірних у своїх лавах, відрізати їм шляхи до відступу і до компромісу з коаліцією.
Бо ж шантаж спрямований не лише на "чужих", а і на "своїх". Й у цьому сенсі Партія регіонів вірно продовжує справу команди Леоніда Кучми.
Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"
