Гра в коаліцію дискредитує державу, еліту та Конституцію
Cам хід переговорів зі створення помаранчевої коаліції ще раз довів банальну річ – в Україні бракує політичної еліти, достатньо відповідальної перед своїм народом.
Українській громадськості час запровадити принцип – якщо два патріоти не можуть порозумітися протягом десяти хвилин, то як мінімум один з них не патріот. З відповідними кадровими, організаційними й електоральними висновками.
Річ у тім, що до виникнення кризи у створенні помаранчевої коаліції доклалися всі політичні сили – переможці Помаранчевої революції.
І це в умовах, коли насправді в країні базовим є поділ політиків не за партіями, але за принципом "за" Україну, або "проти".
Не треба бути великим аналітиком, щоб розуміти, що в Україні не менше половини політиків працюють проти держави або готові стати зрадниками за першої нагоди.
За таких умов у другої половини політиків мав би працювати інстинкт національного самозбереження. І неважливо, подобається чиєсь обличчя чи не подобається, з косою ти чи без, бурят чи не бурят. Утім, інстинкт самозбереження не працює.
Соціалісти Олександра Мороза спочатку погоджувалися на принцип квотного розподілу посад за підсумками виборів, і навіть підписалися під ним, а потім в останній момент різко змінили курс.
Ймовірно, вирішили скористатися зі слабини влади, якій стала конче необхідна коаліція для підтримки міжнародних навчань та зміцнення міжнародного авторитету держави.
Тепер Мороз робить шляхетний жест, відмовляючись від спікерства. Але осад лишився.
Цікаве питання: хто підказав Олександрові Морозу ідею про його спікерство, яка майже зруйнувала коаліцію. Потрібне було особливого роду засліплення, щоб не помітити, що нова вимога соціалістів щодо отримання посади спікера зустріне несприйняття у "Нашої України", яка вважає, що й так іде на неймовірні поступки, погоджуючись на прем'єрство Тимошенко.
Таке ж засліплення було перед минулими президентськими виборами і призвело до того, що Олександр Мороз, виступаючи перед виборцями, заявляв, що "джерела в СБУ" повідомляли йому, що його реальний рейтинг сягає 30%. Цікаво, що поведінка соціалістів відверто тішила чимало "нашоукраїнців", які таким чином сподівалися спихнути із себе відповідальність за розвал "помаранчевої коаліції".
Завдяки цим складним маніпуляціям ледь не відбулося формальне порушення тих принципів, які самі соціалісти відстоювали перед виборами та під час коаліційних переговорів та які відповідають простій арифметичній логіці: 22 >14, але 14 > 6.
Сьогодні соціалісти і бютівці закликають президента взяти ключову роль в переговорному процесі. Як заявив член фракції Соцпартії Іван Бокий, "президент як лідер політичної сили повинен взяти на себе відповідальність і сказати - ми разом чи ми не разом".
Зрозуміло, що Ющенко практично не зможе, з політичної точки зору, сказати, що він "не разом" з соратниками по революції. Водночас, зовсім нещодавно, якихось два-три місяці тому, лідери БЮТ і Соцпартії стверджували, що президент не повинен втручатися в процес формування коаліції та взагалі не має бути на чолі політичної сили.
Неважко було передбачити, що посада спікера є особливо важливою для Ющенка. За новою Конституцією, саме спікер виконує обов'язки президента, в разі неможливості виконання їх останнім.
Інші геополітичні пріоритети спікера, у порівнянні з президентськими, створюють спокусу для зовнішніх центрів, які нині борються за вплив на Україну, вчинити повторний замах на Ющенка і змінити геополітичні пріоритети держави. Тому питання спікера – це ще й питання безпеки самого президента.
Проте, в загрозі зриву переговорів винна і "Наша Україна", і сам президент. Сьогодні вже очевидно, що ані ця політична сила, ані сам президент не здатні забезпечити українській владі ту міру суспільної підтримки, яка зробить українську державу невразливою до зовнішніх атак.
Такі атаки на Україну стають дедалі інтенсивнішими з наближенням держави до отримання справжньої безпеки і гарантій недоторканості в результаті приєднання до НАТО.
Нинішня влада вкрай слабко мобілізує силу українського суспільства. Президент, судячи з усього, погано розбирається в людях. Хоча, напевно, й чув гасло "кадри вирішують усе". До правильних кадрових рішень, які все ж мають місце, Ющенко йде через тяжкі помилки.
Східна мудрість стверджує, що керувати державою насправді дуже легко – треба лише розставити правильних людей на відповідні їхнім можливостям і якостям посади.
Свого часу Наполеон знав в обличчя всю свою гвардію – кількадесят тисяч чоловік, та ще тисячі чиновників та військових по всій країні.
В Україні, між тим, на посади обласних та районних державних адміністрацій, а подекуди й міністрів, часто здійснювалися цілковито випадкові призначення. І це при тому, що сам президент об'їздив усю країну і мав би знати реальну ціну кадрам.
Саме тому у владі засилля випадкових і посередніх людей, які основні зусилля витрачають на збереження себе на протиприродно високих позиціях.
Президент Ющенко, завдяки браку наступальності та справжнього щиро мотивованого пафосу, й обмеженості результатів своєї соціальної політики, постійно втрачає в сенсі суспільної мобілізації.
Між тим, здатність мобілізувати суспільство – унікально важлива якість, яка може стати в пригоді Україні в нелегких умовах діалогу із зовнішніми силами. На цьому тлі вирізняється Юлія Тимошенко, завдяки своїй великій здатності мобілізовувати.
Саме ця якість Тимошенко стане в пригоді Україні – якщо вона, як і присягається, розглядатиме інтереси України як свої.
Питання конкуренції "Нашої України" з БЮТ має вирішуватися гранично просто. "Наша Україна" мала б хоча б просто показати того, хто більш якісно, ніж Тимошенко, зміцнить державний механізм, підвищить його авторитет та змусить регіони рахуватися з центром.
Водночас, у кризі щодо коаліції є вина і самого БЮТ, який, вочевидь, доклав своїх зусиль до переконування Олександра Мороза в тому, що йому конче потрібна посада спікера.
Тимошенко вигідний немолодий спікер із Соцпартії, а не представник фрондерської "Нашої України". Соцпартія, в умовах прем'єрства Тимошенко, ставатиме дедалі більш сателітною по відношенню до БЮТ.
Однак, коаліція тим і відрізняється, що означає спільні поступки з боку всіх на приблизно рівну відстань. За таких умов максималістське бажання виграти все ледь не зіграло злий жарт.
Таким чином, діяльність усіх основних "помаранчевих" політичних сил призвела до того, що результат боротьби мільйонів українців поставлено під загрозу.
Український народ своєю перемогою в ході Помаранчевої революції відкрив перед країною велетенське вікно можливостей, завдяки якому вперше за останні триста років отримано можливість гарантувати безпеку народові проти спроб його ліквідації, забезпечити країні поважне становище та достойне життя.
Якщо нині владу все ж буде віддано патріотичним політичним силам, то через п'ять років вже ніщо не зможе повернути Україну з шляху до процвітання і закріплення незалежності.
Ці п'ять років дадуть можливість країні раз і назавжди, безповоротно зміцнитися.
Президент, схоже, це розуміє, коли заявляє, що "Повторних виборів не буде. Сьогодні вам довірено відповідати за країну, отож, ви мусите створити більшість! Зовнішні загрози та внутрішні проблеми потребують від українських політиків консолідації, а не егоїзму. Цього від вас чекає президент і українське суспільство".
Натомість, потрібно розуміти, що у разі будь-якого союзу політичних сил, крім "помаранчевого", про вирішення ключових національних задач – досягнення безпеки України, захищеності країни від зовнішнього втручання на тривалу перспективу, мови не йтиметься.
Та й самі три "помаранчеві" сили мають пам'ятати долю блоку Литвина та інших політичних сил, які намагалися всістися між "там" і "тут".
Історики чудово знають, наскільки тривіальні й запущені нинішні проблеми української еліти.
Між тим, ще півтори тисячі років тому візантійський імператор Маврикій писав про предків українців: "Серед них немає одностайності, вони або зовсім не йдуть на угоди, або одні йдуть, а інші одразу порушують, оскільки всі тримаються різних думок і жоден не бажає поступатися іншому. Оскільки у слов'ян багато керівників, між якими немає згоди, не позбавлені сенсу спроби приручити деяких із них словами чи дарами, і тоді нападати на інших".
Ще перед тим грецький історик Фукідід писав про можливості мешканців української землі, нереалізовані внаслідок незгоди: "За військовими чеснотами з ними не може зрівнятися жоден народ не лише в Європі, але й в Азії; жоден народ сам по собі не в силах встояти проти них, якщо всі вони живуть між собою в згоді.Але в життєвих справах вони розуміються гірше інших".
Великий Київський Князь Ярослав перед своєю смертю сказав: "Якщо будете ви в любові межи собою, то й Бог буде в вас, і покорить він вам противників під вас, і будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненависті жити, у роздорах сварячись, то й самі загинете, і землю отців своїх і дідів погубите, що її надбали вони трудом великим".
Головна складність в тому, що на традиційні хвороби накладаються недуги, зумовлені нещодавнім радянським геноцидом. Імперська кадрова політика свідомо розставляла на ключові посади антиукраїнський елемент, ліквідовуючи український.
Ні про що не здогадуватися було передумовою персонального фізичного виживання. У результаті в значної частини старшого покоління відбита здатність мислити категоріями своєї власної країни.
Проте, ці хвороби – хоча й хронічні, проте не критичні. Їх можна долати, і вони вже неодноразово долалися. Коли народ був єдиним і солідарним, українці досягали чудових перемог. Зовсім нещодавно одна з них була здобута на Майдані.
Коаліційні скандали настільки дискредитували політику в Україні, що стала зрозумілою підступність проведеної Медведчуком конституційної реформи.
Ця реформа, граючи на українських хронічних хворобах, перетворила вже саму державу на залежний від традиційно непомірних амбіцій політиків, недієздатний і дискредитований механізм.
Уже сьогодні пересічне населення пересічного населеного пункту України є більш патріотичним, ніж середній "представник еліти".
Саме в цьому запорука того, що відповідальність політиків зростатиме, а їхня безвідповідальність перед своєю країною не залишиться непокараною.
Олександр Палій, для УП
