Профспілкові війни: 17 мільярдів гривень одноразово чи 25 мільярдів доларів щорічно

Про профспілкові санаторії

Публікація статті "Сімнадцять мільярдів, які нам не належать" важко прочитати інакше, ніж як початок кампанії "полювання на профспілки".

Коли мова заходить про профспілкові санаторії, то перше, що спадає на думку – це південний берег Криму, тепле Чорне море, престижні пляжі і фешенебельні номери, куди рядовому члену профспілки не потрапити ніколи.

Дійсно, є і такі профспілкові санаторії. Але їх дуже мало.

Основна маса профспілкових санаторіїв – регіонального значення. Розкидані по всій Україні, вони розташовані не на морі, а в мальовничих куточках, якими щедра земля України: у лісі, біля річки чи цілющого джерела.

Не дуже комфортабельні, вони спеціалізовані не для туризму заможних, а для лікування профзахворювань. Є санаторії для астматиків, є для тих, у кого хворий шлунок або серцево-судинна система. Ці санаторії і сьогодні оздоровлюють сотні тисяч трудівників щороку.

Більшість трудівників оздоровлюється в них від одного дня до тижня, дехто – усю відпустку. Десь серед них позберігалися і піонерські табори – теж профспілкова власність, де відпочивають діти трудівників.

Ось ці піонертабори та регіональні профілакторії разом з розташованими на центральних майданах обласних центрів будинків профспілок і є основною масою профспілкового майна. На яке давно облизуються прихватизатори.

Ласий шматок, який гріх не відібрати. Тим паче, що на санаторії, розташовані в рекреаційних зонах довкола обласних центрів, попит вищий, ніж на санаторії чорноморського узбережжя.

"Царські села" давно стали сумнівною окрасою всіх обласних центрів без виключень. Але, незважаючи на зрозумілу поблажливість регіональних чиновників при виділенні ділянок, попит на них досі не задоволений.

Наприклад, вартість присадибних ділянок біля Києва у доларовому еквіваленті за останній рік зросла вдвічі. Можна собі уявити, як тремтять руки і мимоволі тече слина у прихватизаторів при погляді на профоздоровниці.

Тим паче, момент такий зручний. Профспілки нарешті взялися за реорганізацію власних рядів та перебудову своєї діяльності. А якщо на тлі розпочатого реформування організувати війну за майно між старими і новими профспілками...

Проблема розподілу майна між ФПУ і новими профспілками залишається дуже болючою. Формально – все по закону: вийшовши із ФПУ, члени нових профспілок втратили юридичні права на це майно. Але більшість членів нових профспілок раніше були членами ФПУ, і профспілкове майно створювалося і їх коштом.

Проблема профспілкового майна юридично однозначна. Профспілкове майно належить профспілкам, точніше - Федерації профспілок України.

І ні держава, ні Фонд держмайна на нього не мають ніякого права, як не мають прав на майно церкви чи будь-яку іншу приватну власність. Але члени нових профспілок, втративши на це майно юридичні права, мають права моральні.

Ситуація нагадує "нульовий варіант", на який погодилася Україна, відмовившись від активів СРСР за кордоном, виходячи зі складу СРСР. Несправедливо, але законно. І Україна підтвердила свою відмову на рівні вищого органу – Верховної Ради України.

Тому вирішити проблему майна ФПУ можна тільки через двосторонні переговори між ФПУ і новими профспілками.

Скажімо, першим кроком нові профспілки визнають права ФПУ, юридично і як безсумнівні. Після цього сторони домовляються про оздоровлення членів нових профспілок в цих профоздоровницях. Чи ще як-небудь домовляються.

Бо домовитися треба і терміново. Адже головна проблема і у ФПУ, і у нових профспілок – одна. І справа йде не про 17 мільярдів гривень, тобто майно вартістю в півтора рази менше, ніж те, що Україна отримала при продажу Криворіжсталі. Мова йде не про 3,5 мільярди доларів одноразово, а про 25 мільярдів доларів щорічно.

Колишній Голова ЦК профспілки працівників автомобільного та сільськогосподарського машинобудування Володимир Зленко якось сказав авторові: "Краще б вже відібрали усе це майно. Набрид постійний шантаж. Тільки воювати за зарплати заважає."

Навряд чи коли-небудь профспілкове майно буде відібрано, адже приватизації підлягає тільки державне майно. А профспілкове майно відібрати, зрозуміло, ніхто не дасть. Бо їм тільки дай волю – вони на профспілковому майні не зупиняться. Потім спробують відібрати майно у церкви, потім взагалі у всіх громадських організацій, потім…

Але, при всій важливості і гостроті цього питання, так і хочеться спитати: а чому його починають мусолити тільки тоді, коли профспілки перестають одобрямсати і згадують про обов'язки перед своїми членами?

Чому ця тема виникла тоді, коли профспілки згадали про права трудівників, не тільки справедливі, але і законні? І чи не зарано дехто почав гавкати на Майдан? На відміну від чисельних "акцій протесту за гроші" 24 травня на Майдані люди, що стояли там, знали, за чим вони прийшли.

Головна війна профспілок

1991 року в Україні було 27 мільйонів продуктивного населення, 23,5 мільйони зайнятих, з яких практично всі були постійно зайнятими, і 14,5 мільйонів – пенсіонери.

Сьогодні в Україні близько 24 мільйонів продуктивного населення, 20 мільйонів офіційно зайнятих, з яких лише 9 мільйонів постійно зайнятих в Україні, 6-7 мільйонів заробітчанствують в Євросоюзі, 1-1,5 мільйони в Росії і ті ж 14,5 мільйонів пенсіонерів.

15 років тому суспільні блага, за рахунок яких жила Україна (пенсіонери, діти, вчителі, лікарі, вчені, державні службовці і самі трудівники) створювали 23 мільйони трудівників. Сьогодні Україна живе за рахунок суспільних цінностей, які створюють 9 мільйонів трудівників. Отака статистика.

Між іншим, економічний закон Оукена стверджує: безробіття – це недовипущена продукція. Збільшення безробіття на 1% призводить до падіння виробництва на 2,5%. Рахуйте самі, який був би ВВП України, якби в Україні постійну роботу мали не 9 мільйонів, а 24. Ось чому першим своїм завданням західні уряди вважають боротьбу з безробіттям.

Українські уряди борються з безробіттям в стилі старого анекдоту: "зачинити вікна, розгойдувати вагон і оголошувати зупинки". Ну хіба 2% офіційного безробіття - це багато? Навіть трохи незручно. Для кого ж президент збирається створювати 5 мільйонів робочих місць, якщо в Україні і так офіційно 20 мільйонів зайнятих.

Але бог з ними, з урядами. Профспілки – організація, основним завданням якої є захист соціально-економічних прав та інтересів трудівників. І найперше право трудівників – право на працю - захищене профспілками не було.

Безумовно, ніхто, в тому числі і профспілки, не був здатен зупинити системну економічну кризу, яку переживала Україна в 90-х роках. Але трудівники не тільки не були захищені – вони навіть не були поінформовані про реальний стан речей. Автор переконаний, що вищенаведені цифри для більшості є невідомими. І вина за це лягає безпосередньо на тодішнього керівника ФПУ – пана Стояна, який не псував владі настрій, а собі життя.

Якщо першу проблему – проблему зайнятості - можна списати на "об'єктивні обставини", то відповідальність за другу – за рівень оплати праці – повністю лягає на профспілки. І справа не в розмірі зарплат і пенсій. Справа в тій частці створеного трудівниками суспільного продукту, що дістається їм при розподілі уже створених багатств.

В умовах кризи зарплати і пенсії не могли не впасти. Але це падіння мало бути пропорційним скороченню виробництва. Наприклад, у США зарплати і пенсії то зростають, то скорочуються, але їхня частка в суспільному продукті залишається незмінною, майже не реагуючи на кризи, війни чи Великі Депресії. Більше того, частка зарплат і пенсій у Національному Доході Сполучених Штатів постійно зростає, незважаючи на кризи і війни.

Частка зарплат у Національному Доході США

Але в Україні зарплати і пенсії не просто падали в процесі кризи. Скорочення зарплат і пенсій відбувалося значно швидше, ніж падала економіка. Якщо у 1991 році частка зарплат і пенсій у ВВП України складала 58,8%, то у 1992 році вже 51,1%, у 1993 – 38,5%, у 1994 – 34%, у 1994 – 31%. Сьогодні частка зарплат і пенсій у ВВП України складає 27%.

Таким чином, зарплати і пенсії не просто впали, але навіть їхня частка у ВВП України скоротилася більш, ніж у два рази. Сьогодні з кожної створеної гривні на зарплати і пенсії іде вдвічі менше, ніж ішло 15 років тому.

Для порівняння – частка прибутку у ВВП України за ці 15 років зросла в ті ж 2 рази: з 21% до 41%. Тобто рівень експлуатації в Україні за 15 років незалежності зріс в 4 рази.

І ось за це, не за падіння зарплат в умовах кризи, а за скорочення зарплат більшими темпами, ніж падала економіка, за те, що криза лягла перш за все на плечі трудівників і пенсіонерів, за зростання рівня експлуатації в 4 рази, вина лягає на профспілки.

Причому не тільки на ФПУ, а на всі, в тому числі й на нові. Бо ні старі, ні нові профспілки із своїм головним завданням – захистом соціально-економічних прав трудівників - не впоралися.

Чому на профспілки нападають саме сьогодні

Півтора роки тому відбулася Помаранчева революція. На її тлі зовсім непомітною залишилася інша революція, що відбулася у Федерації профспілок України. В цей момент не лише зняли Стояна. До влади у ФПУ прийшла команда, яка протягом цих 15 років була в опозиції до угодовського керівництва. Більше того, команда, що вміє відстояти інтереси членів профспілки.

Новий голова ФПУ Олександр Юркін до свого обрання очолював профспілку атомної енергетики і атомного машинобудування. Його зусиллями галузь однією з перших подолала кризу невиплат зарплат 1995-98 років. Кожен (!) член його профспілки був застрахований на випадок хвороби чи нещасного випадку. Коли з членом його профспілки стався серцевий напад, приїхала платна швидка допомога "Борис" і лікування було оплачене за рахунок страховки.

Взявшись до справ, Юркін вже виконав завдання, над яким десять років безуспішно бився Стоян – ФПУ прийняли до Світової конфедерації вільних профспілок. Світове профспілкове співтовариство повірило – ФПУ із "приводного ременя" перетворюється на справжнього захисника інтересів трудівників.

Найперше завдання профспілок сьогодні – вирівнювання частки зарплат і пенсій у створеному суспільному продукті, збільшення цієї частки із сьогоднішніх 27% до норми. А нормальною вважається частка у 60-80%. Цю цифру можна знайти у будь-яких підручниках: радянських, американських, європейських.

Основним інструментом регулювання частки зарплат, пенсій та прибутків є тарифи. Тарифи на зарплату і тарифи на комунальні послуги, тарифи на енергоносії і тарифи на транспорт. Ось чому в усіх країнах світу уряди можуть міняти тарифи тільки за погодженням з профспілками.

І в Україні, за діючим законодавством та за Генеральною тарифною Угодою, підписаною урядом і профспілками, уряд повинен узгоджувати з профспілками зміну тарифів не тільки на зарплати, але і на енергоносії, і на транспорт.

Повинен, але не захотів. Тут з російським газом проблеми, коаліція ніяк не виходить. Не до вас. Потерпіть. А що від урядових рішень реальні зарплати і пенсії ще впадуть, а прибутки ще виростуть, то це тільки на краще. Як заявив міністр економіки Яценюк: дешева робоча сила – це перевага України.

Інколи логіка урядовців просто жахає. Вони що, не бачать, що робоча сила дешева в Пакистані, Гондурасі, Буркіна-Фасо та інших бідних країнах. А у США, Франції, Німеччині робоча сила не просто дорога, а дуже дорога. І це не благодійність "цивілізованих капіталістів", а жорстка економічна необхідність.

По-перше, політика дешевої робочої сили вимиває за кордон все найталановитіше, найпрацьовитіше, найенергійніше, що є в державі. В Росії сьогодні уже б'ють на сполох – 2009 року головним гальмом розвитку економіки будуть не відсутність інвестицій чи недоступність технологій, а недостатність робочої сили.

Фрадков оголосив, що через три роки Росії бракуватиме 2 мільйони робітників. В Україні зараз стало серйозною проблемою знайти кваліфікованого слюсаря чи столяра. Нема. Виїхали на заробітки працювати на чужу державу. І не кажіть, що нема чим платити зарплату. Навіть нинішній рівень виробництва дозволяє платити вдвічі більші зарплати і пенсії.

По-друге, політика дешевої робочої сили вимиває капітали за кордон. Загальний макроекономічний баланс стверджує: маса зарплат і пенсій в стабільній державі приблизно дорівнює масі споживчого ринку, а маса прибутку – масі інвестицій. Тому недоотримана зарплата – це недопродані товари.

Недоотримана зарплата в Україні сьогодні складає 25 мільярдів доларів на рік. Відповідно, вітчизняні підприємства недопродають товарів на внутрішньому ринку на 25 мільярдів доларів. Якби в Україні платили справедливі зарплати і пенсії, не виникло б питання – куди дівати молоко і м'ясо, що раптом заборонила завозити Росія.

Цей дефіцит споживчого ринку не компенсується збільшенням інвестування за рахунок надлишку прибутку, як сподівалися українські ліберали. При частці прибутку у 41% ВВП, інвестиції в Україні складають лише близько 25% ВВП. Через це перевищення прибутку над інвестиціями (більше 10 мільярдів доларів щорічно) вивозиться за кордон.

І ось, вперше за багато років, керівництво ФПУ жорстко поставило питання про недопустимість ігнорування інтересів трудівників. Більше того, не вдалося до морально вмотивованих, але деструктивних акцій, а пішло конструктивним шляхом корекції макроекономічних показників через регулювання тарифів.

І форма доведення своєї позиції була обрана максимально стримана – мирна масова акція. І це незважаючи на брутальну відмову від будь-якого діалогу з боку уряду.

Прем'єр міністр ображається і взагалі не знаходить часу для зусрічі з представниками ФПУ. Віце-прем'єр зустрічається з представниками профспілок, але зустріч триває лише 2 хвилини. Тільки у президента вистачає відповідальності, щоб самому зателефонувати голові ФПУ і обговорити з ним виниклі проблеми.

Складається враження, що позиція уряду спрямована на розгойдування конфлікту. Не хотілося б вірити, що яструби-ліберали вирішили зумисно провокувати профспілки на більш агресивні акції. Щоб взагалі знищити профспілковий рух, який вони не розуміють, вважають непотрібним і зайвим. І публікація статті "Сімнадцять мільярдів, які нам не належать" важко прочитати інакше, ніж як початок кампанії "полювання на профспілки".

15 років в Україні будувався "дикий капіталізм" з надексплуатацією одних і надприбутками інших. Але, на відміну від часів Маркса і Леніна, в українських робітників був вихід – виїхати на заробітки за кордон, - і вони сповна скористалися цією можливістю.

І тепер той, хто думає про Україну, повинен усвідомити: без іноземних інвестицій нову економіку побудувати можна – це довів СРСР, і без власних нафти і газу обійтися можна – це довели країни ЄС, але нову економіку неможливо побудувати без робітників.

Щоб повернути українців в Україну, з надприбутками доведеться розпрощатися. 25 мільярдів доларів, недоплачуваних щорічно зарплат і пенсій мають бути повернуті. І нарешті профспілки за це взялися.

Юрій Буздуган, лідер Соціал-демократичної партії України, для УП