Проблема проблем: "куряча сліпота" помаранчевих лідерів

Температура дискусій між фанатами різних угруповань та провідників всередині колись єдиної помаранчевої коаліції сягнула небезпечних ступенів.

Це, як на мене, зайвий раз засвідчує дискусія на форумі УП навколо статей Віктора Каспрука "Феномен режиму Ющенка: проміжні історичні підсумки" та Віктора Боднарюка "Возз‘єднуватися не можна розз‘єднуватися".

І хоча статті опубліковані недавно, вони викликали цілу зливу критичних відгуків. Причому ці відгуки істотно різняться між собою, як різняться і позиції авторів статей: Віктор Каспрук основну провину за невикористані шанси останнього часу та за неефективність роботи виконавчої влади покладає на оточення президента Ющенка й особисто на главу держави, тоді як Віктор Боднарюк окреслює істотні хиби у політичній ідеології та практиці екс-прем‘єра Юлії Тимошенко.

Тому Каспрук критикують за начебто протимошенківську, а Боднарюка – за наче проющенківську позицію, тоді як насправді обидва автори писали про реальний стан справ так, як вони його бачать.

Ба більше: у деяких питаннях обоє були на диво стримані, не називаючи ледь не катастрофічних промахів і у президента, і у екс-прем‘єра (хоча при цьому автори статей чомусь замовчують й незаперечні досягнення "Ю+Ю"; але про чесноти потім, зараз – про огріхи).

У цій ситуації ризикну викликати вогонь об‘єднаних сил фанатів обох лідерів на себе, заявивши, що у ряді випадків і Тимошенко, і Ющенко діяли просто-таки катастрофічно, ба більше: вони досі не бачать адекватно тих кричущих проблем, які поставлені перед країною внаслідок дії об‘єктивних і суб‘єктивних чинників.

Назву тільки три такі проблеми: формування ефективного власника в загальнонаціональних масштабах, забезпечення країни енергоносіями власного видобутку та побудови максимально безпечних і доцільних стосунків з Росією у світлі нової зовнішньополітичної доктрини останньої.

Перша проблема стосується не лише перетворення олігархів на відносно "нормальних" капіталістів західного зразку, хоча і цього також.

До речі, я категорично не можу погодитися з Віктором Бюднарюком, що олігархів, мовляв, немає тільки в Білорусі. Олігархів немає у Швеції, Швейцарії, Франції, Австрії, Німеччині, Іспанії, Польщі тощо – в усій Європі, крім Росії, України та Італії (там вони уособлені персонально Сільвіо Берлусконі).

І то в Росії олігархи останнім часом відсунуті в затінок "кремлівськими чекістами". Адже олігарх – це зовсім не синонім мільярдера. Це позначення дуже специфічного мільярдера, котрий у своїй особі поєднує, як правило, публічного політика, власника ЗМІ (особливо телебачення), потужного діючого бізнесмена (одночасно торговця, промисловця і фінансиста), залаштункового лобіста своїх інтересів у коридорах влади, такого собі плейбоя у світському житті, і, нарешті, активного діяча на зовнішній арені; але головне в олігархові – що він ніколи б не зробив своїх грошей без причетності до державної влади, а владу б не здобув без грошей.

В особі олігарха злилися воєдино ті три сектори суспільного життя, на які його ділять американці; і це своєрідний аналог того, як злиті, скажімо, функції трьох гілок влади в особі (і функціях) президента Білорусі Лукашенка.

Олігархія – ідеальна модель для певного типу капіталу і певного типу ринку. У країнах Африки наразі також панують ринкові стосунки, здається, ніхто, крім президента Зімбабве, соціалізм там не будує, але чи прагнемо ми ринку по-африканськи?

Для зміни стану справ в Україні замало навіть "відділення бізнесу від влади", про що дуже багато говорять зараз.

Тут слід за допомогою важелів держави та громадянського суспільства змінювати стандарти бізнесу і політики – щоб зростання індивідуального багатства бізнесменів супроводжувалося загальним збагаченням, а не зубожінням усього суспільства, щоб здобуті кошти йшли не на приватне надспоживання (представницькі авто, розкішні палаци, полювання в Африці), а на так зване виробниче споживання, тобто на розвиток виробництва, на його розширення і модернізацію, щоб капітал був переважно не авантюрним, а креативним, продуктивним.

Отож: ефективний власник – це людина, котра займається не дерибаном, а копіткою працею, котра не спускає зароблені кошти на дешевий шик, а інвестує їх у виробництво і соціальну сферу, котра, зрештою, любить свою землю не до глибини душі, а до глибини власної кишені, що є значно важчим.

Без ствердження масового ефективного власника неможливе істотне зменшення притаманного Україні одного з найбільших у Європі розриву у доходах між "верхами" і "народними масами".

Ба більше: ефективним власником може бути не тільки приватник. У певних випадках ефективною може бути і державна, і громадська (комунальна) власність.

Йдеться тільки про те, що держава органічно нездатна керувати одночасно всією економікою, але тим часом вона цілком здатна тримати під своєю орудою кілька галузей чи великих підприємств, які мають стратегічне, системотворче значення в економіці.

Втім, коли йдеться про Україну, проблема ефективного власника має ще один вимір. У разі купівлі великим російським капіталом цілих секторів нашої економіки (від нафтопереробки до зв‘язку) – чи буде цей капітал ефективним, виходячи з українських національних інтересів?

І нарешті. Михайло Бродський у програмі Савіка Шустера "Свобода слова" від 12 травня слушно говорив про таку елементарну річ, як необхідність економії городянами води і світла.

Проте ж це також проблема ефективного власника. Бо ж пересічний городянин купує цю воду і цю електроенергію, але питання в тому, що ці ресурси все одно треба берегти, незалежно від того, чи вони оплачені, чи ні, що їх треба використовувати максимально ефективно, виходячи не тільки з власних, а й національних інтересів.

Та пересічний городянин не буде так чинити, поки "золота молодь" дарує одна одному мобілки за 40 тисяч євро чи поки керівник державної установи купує собі за мільйон гривень "мерс", бо, бачте, він так звик.

І поки Ющенко та Тимошенко дружно декларують статки, які в жодному разі не дозволяють їм вести той спосіб життя, який вони реально ведуть, прозорим, ефективним і чесним дрібний та середній бізнес, не кажучи вже про великий, не будуть.

Але знайдіть у партійних програмах та виступах обох "Ю" хоч слово про ефективного власника!

Тепер про енергетичну безпеку, тобто про забезпечення країни власними вуглеводневими енергоносіями. Недавно публіцист та поет Євген Ґолібард подарував мені свою нову книгу, назва якої звучить як заклик до дії: "Власних покладів нафти та газу Україні вистачить на сотні років!".

Автор стверджує: "Впродовж п’ятнадцяти років недолугі, а подекуди й злочинні поводирі-можновладці дурять український народ відсутністю вітчизняних енергоносіїв. А тим часом Україна має у своїх надрах другий Кувейт".

Це не поетичне перебільшення. За освітою Євген Ґолібард – гірський інженер, економіст промисловості, свого часу він працював на шахтах Донбасу і розуміється на предметі, - як на його технічних, геологічних та економічних вимірах, так і на вимірах політичних:

"Проблема використання власних покладів енергетичної сировини – це проблема не геологічна і не економічна. Поклади є – ось вони, в нашій українській землі та в наших українських водах. А чому (як гадаєте?) Росія впродовж кількох років саботує встановлення державних кордонів, зокрема вимагає, щоб Азовське море було спільним, або, в крайньому разі, міждержавний кордон проходив на поверхні моря, а не по його дну?

Проблема енергетичної залежності-незалежності лежить виключно у площині суспільно-політичній, а точніше у сфері, в якій патріотизм має виступити проти зради українських національних інтересів".

Тим часом політики різного штибу ведуть мову про неможливість обійтися без російських енергоносіїв, а "абсолютна більшість громадян України навіть не здогадується, яке море енергоресурсів знаходиться у них під ногами".

Як стверджують фахівці, на підставі розмов із якими й побудована книга Ґолібарда, йдеться про невикористовувані сьогодні запаси обсягом понад 1 мільярд тонн нафти (на 25 років видобутку з повним самозабезпеченням країни нафтопродуктами).

За словами цих експертів, чорноморсько-азовський шельф зберігає нафти й газу не менше, ніж Каспій чи Північне море. І не тільки там є газ.

Ґолібард розповідає: "В 1990-1993 роках, працюючи в Краматорську, дізнався про відкриті ще наприкінці 70-х величезні родовища природного газу (близько 120 трильйонів кубічних метрів) у так званому лиманському трикутнику: Слов’янськ-Старобельськ-Луганськ". Чому ці поклади не використовуються?

Автор книги пояснює: "В умовах, що склалися, коли російський інтерес, підтримуваний і співкерований з печерських пагорбів (за часів президентства Кучми – С.Г.), був пріоритетним, не залишалося шансів на успіх цього підприємства, а тому й видобуток газу в "лиманському трикутнику" значного поширення на рівні загальнодержавних масштабів не отримав і за межі окремих регіональних здобутків не вийшов.

Вочевидь, не тільки в Москві вважають слушним загальмувати розвиток енергетики в України до того часу, поки, за розрахунками кремлівських стратегів, Україна остаточно не повернеться під Росію".

І далі: "Чи випадково януковичі, кушнарьови та інші антиукраїнські сепаратисти за підтримки та безпосередньої участі чільних посадовців з Москви, обрали саме Северодонецьк для проголошення у грудні 2004 року так званої автономної республіки ПІСУАР на території суверенної України?

Адже поряд з цим містом, у трикутнику Лисичанськ-Новоайдар-Луганськ знаходиться предмет величезної зацікавленості з боку сил, які не приховують своєї проросійської орієнтації".

Іншими словами, там дуже пахне нафтою і газом...

Може, Ґолібард щось перебільшує? Та ні, два роки тому тижневик "Україна Бізнес" дав велике інтерв‘ю з тодішнім головою правління НАК "Надра України" Петром Демченком, котрий також стверджував – держава має величезні запаси вуглеводнів, у геологів є сучасне устаткування для розвідки надр, кожна вкладена в розвідку гривня дає через 5-7 років 10 гривень прибутку, щороку можна прирощувати видобуток газу у розмірах до 20 млрд. куб. метрів.

Тільки б було бажання! Й інших копалин вистачає. Такої ж думки голова Державної геологічної служби України Дмитро Гурський, оцінки котрого (підтверджені експертами зі США, Австралії, ПАР) наведені у книзі Ґолібарда: сума вартості розвіданих покладів корисних копалин в Україні складає 11 трильйонів 500 мільярдів доларів. Порахуйте самі, скільки припадає на кожного громадянина країни, включно із немовлятами...

І нарешті, в книзі Євгена Ґолібарда наведені слова американського нафтопромисловця Річарда Харта, котрий відвідав Україну ще в 1993 році.

Вивчивши ситуацію, він поспілкувався з представниками влади, а потім заявив: "У вас тут – море нафти, а крім того – двохкілометровий шар газогідрату метану та ще й метровий шар антрациту. Я запропонував вам достатньо вигідні умови: десять відсотків добутої нафти – мені, дев‘яносто – вам. Але мені було відмовлено. Очевидно, у вас є достатньо зацікавлених у тому, щоб тримати Україну в залежності від імпортних енергоносіїв".

Про те ж саме – слова завідувача Одеського регіонального відділення НАН України академіка Георгія Лапіна: "Сьогодні, коли безцінні результати геологічної розвідки осіли у спецсховищах Мінгеології Росії, або продані в Англію, в Києві удають, немовби нічого не знають про наші підземні комори, а обізнаним та особливо настирливим неодмінно відповідають: "Немає коштів".

Парадокс: є кошти, щоб купувати чуже, а видобувати своє — немає?!"

Панове, навіть у разі, якщо експерти, на думку котрих поклався Євген Ґолібард, перебільшили удесятеро, все одно Україна здатна повністю забезпечити себе газом на десятки років.

Звичайно, цього не можна зробити за один момент, але весь минулий рік, за словами Юрія Єханурова, в цьому плані не було зроблено майже нічого.

Тим часом Юлія Тимошенко, яка начебто добре розбирається саме в енергетичній сфері, мусила зробити питання забезпечення України власними вуглеводнями одним із фокусів діяльності свого уряду.

І справа тут не лише у російському чи туркменському "фронтах", на яких завжди точаться тяжкі політико-економічні бої. Справа у тому, щоб господарче та соціально-політичне життя країни якнайменше залежали від будь-яких зовнішніх чинників і щоб мати можливість інтегруватися в Європу не у ролі бідних родичів, які змушені красти російський газ, щоб не замерзнути узимку.

Чи думають бодай трохи над усіма цими проблемами як "любі друзі", так і "дорогі мої"?

Тепер про стосунки із Росією, яка буквально тиждень тому фактично оприлюднила – вустами свого лідера – нову геополітичну концепцію. Президент Росії Володимир Путін у Мармуровій залі Кремля проголосив своє щорічне послання Федеральним Зборам РФ.

А тим часом в Україні майже немає коментарів і відгуків на цей вельми цікавий політичний документ. Якщо не рахувати, звичайно, шанобливої заяви Віктора Януковича – мовляв, дуже добре, що Путін поставив СНД на перше місце у сферах зовнішньополітичних пріоритетів Росії, треба цінувати і використовувати це.
Ані команда Ющенка, ані команда Тимошенко, якщо зважати на публічні відгуки, схоже, просто не помітили цього послання. А даремно. Бо там цілий ряд сюжетів безпосередньо зачіпає Україну.

Насамперед нас торкаються два чільних моменти путінського послання, які стосуються нової демографічної політики Російської держави та зміцнення армії й усього військово-промислового комплексу.

Бо ж переламати справді небезпечну тенденцію щорічного зменшення населення Росії на 700 тисяч жителів Володимир Путін збирається не тільки за допомогою стимулювання народжуваності, а й шляхом заохочення масової міграції.

При цьому, зазначив Путін, "пріоритетом тут залишається залучення з-за кордону наших співвітчизників".

Хочу нагадати, що "співвітчизниками" в сьогоднішній Росії звуться не тільки етнічні росіяни, котрі мешкають за межами Російської держави, а й усі, хто має необережність віддавати у спілкуванні російській мові та захоплюватися досягненнями російської культури.

Ясно, що заохочувати Кремль буде в‘їзд не китайців чи туркмен, а імміграцію українців, білорусів чи, в крайньому разі, російськомовних молдаван. Щоби половину демографічної "дірки" закрити заходами з підвищення народжуваності, а половину – іммігрантами (бо ж коли ще підростуть щойно народжені, а в армію треба когось брати вже зараз, і працювати на "великих новобудовах путінізму" комусь також треба).

А як забезпечити стабільну й активну міграцію? Можна платити кожному новому співвітчизнику шалені гроші. Можна створити в Росії рай на землі, щоб навіть американці та ісландці прагнули переселитися туди.

А можна створити нестерпні умови для життя у країнах-донорах (до яких передусім належить Україна, де живе якнайбільше "співвітчизників").

Здогадайтесь з одного разу, які методи ближчі й більш звичні для кремлівських чекістів?

А як зміцнювати російське військо, не залучивши туди побільше українців? Василь Стус колись спересердя назвав українців "нацією сержантів".

Справді: не тільки сержанти й унтер-офіцери, а й кращий молодший та середній офіцерський склад ряду армій (не лише російської і радянської) комплектувався з населення українських земель. І зараз чимало громадян України служить на контрактній основі в російському війську та на флоті.

От і запитання: звідки за умов істотного скорочення населення Росії Кремль братиме живу силу для комплектації зміцнюваної і модернізовуваної армії?
Крім того, у посланні висунутий ряд різких інвектив на адресу Заходу, який, мовляв, досі керується логікою "блокового мислення" і поставлене завдання "не тільки боротися з тероризмом, а і долати інші нові виклики".

Ці виклики, за Путіним, створюють "провідні світові держави, які володіють ядерною зброєю і потужними важелями військово-політичного впливу".

Очевидно, це передусім стосується США. Америку президент РФ порівняв з "вовком", який "їсть і ні на кого не зважає".

Численні західні коментатори відзначають, що Путін проголосив початок або нової "холодної", або такої собі "прохолодної" війни із західними державами, принаймні, тими, котрі проводять власний політичний курс, не надто зважаючи на інтереси Кремля.

Такої ж думки і колишній радник російського президента Андрій Ілларіонов.

З іншого боку, особисто Володимир Вольфович Жириновський виставив своєму главі держави за послання оцінку "п‘ять з плюсом", а на додачу взяв на себе зобов‘язання "продукувати" ще трьох дітей для російської держави та її армії.

Але поставимо собі запитання: а через які країни проходитиме фронт "прохолодної війни", якщо вона зі словесної переросте у практичну стадію?

І за які території розгорнуться головні битви цієї війни? І якими методами такі битви будуть вестися? І чому на це не зважають політичні лідери України?

Хоча, з іншого боку, про деякі методи боротьби на економічному фронті Путін сказав. Як і перед цим, Росія намагатиметься стати одним із головних гравців на світовому ринку енергоносіїв.

Тільки тепер нафта, газ та інші товари будуть продаватися на московських біржах за рублі, які, у свою чергу, з цього року стануть повністю вільноконвертованими.

Це означатиме, що рубль значно зміцниться і щодо євро, і щодо долара, і, головне, щодо гривні.

А це посилить російську експансію на ринки Європи та СНД. Що думає про долю свого дітища – української валюти – у нових умовах один із кращих фінансистів світу Віктор Ющенко, і як збирається утримувати зміцнену під час її прем‘єрства гривню одна з найвпливовіших жінок планети Юлія Тимошенко?

І це не вичерпний список викликів Україні, які містяться в посланні Путіна. Та чи не хворіють зайняті поділом портфелів лідери обох помаранчевих відламів на своєрідну політичну "курячу сліпоту", що впритул не помічають цих викликів? Як й інших найголовніших проблем країни? Чи питання тактики у діяльності їхніх команд завжди мають гору над питаннями стратегії?