Возз'єднуватися не можна роз'єднуватися. Дубль 2

Слава виборам! Свята справа структуризації українського суспільства, про необхідність якої так довго говорили наші розбудовники, рушила з місця.

Мети – звільнення народу від владного свавілля та брехні, – як завжди, у нас, не досягнуто, але, хто чим сопе, видно чіткіше.

Безумовно, це перемога. Безумовно, не така, як мріялося. Але ще на одні вибори ми просунулися до демократії.

Хто захотів, той розплющив очі та побачив шлях. Інші лишилися при, можливо, і хибних, проте власних поглядах.

Записні революціонери сприймати цей факт відмовляються і рвуться переробляти "неправильних".

Тягар комсомольської освіти: за революцією має йти громадянська війна. Виглядає це зараз несерйозно - ну кому хочеться воювати? Нація, яка хоче торгувати, будувати та жити, на зльоті займатися саморуйнуванням не стане.

Загалом збагнути, що ж тепер буде, непросто. Результати виборів виявилися набагато складніші та цікавіші, ніж передбачалося усіма. Бог явно любить Україну і вже вкотре за тисячоліття напоумляє: "Хочете жити нормально – навчіться домовлятися".

Навіть політологи помічають справді глобальні зміни ментальності. Нарешті йдуть в аннали мазохістські гасла про союз із рабо- і рабстволюбивими азіатами слов'янського походження, разом з усім лексичним мотлохом про корені, православну основу та потреби вітчизняного ВПК.

Канула в Лету теорія чистого націоналізму із підозрілого штибу байками про запорожців-державотворців та якусь легендарну конференцію, де українську мову "визнали другою за милозвучністю у світі". Громадськість перестала сприймати балакучі голови і віддає перевагу тим, хто щось реально вміє, а не просто дзижчить у повітрі: бізнесменам, бандитам. Актрисам.

При цьому говорити про категоричне розумнішання публіки не доводиться. Зберігається значний попит на ідеї та політичних кумирів, чистих, за виразом Чарльза Буковськи, мов дистильоване лайно. Все ще популярна теорія надлюдини, що прийде і замість тебе наведе порядок. Поки що не популярні слова "взаємоповага" та "компроміс".

Приємний проліт "нетаків" не закриває тему п'ятої колони та ностальгії за СРСР, бо в Раду таки влізла червона гвардія. Зовсім передчасно через облом Вітренко говорити про кінець епохи істерик, шантажу та брехні – всі добре знають, хто продовжить цю славну традицію у новому парламенті.

Причин цього достатньо. Серед них виділяється чистоплюйство лідерів нашоукраїнців, які ніяк не можуть змусити себе жорстко брати за холку спекулянтів з конкуруючих таборів. Небажання мастити руки об брехунів під час виборів виявилося рівнозначним сприянню поширенню брехні.

Результат цієї позиції оголосив Давидович. Помаранчеві штабісти досі не розуміють, що поки вони розкладають бюрократичні пасьянси, їх елементарно знищують брехнею. Скорочення НУ-у... виявляється символічним. Ну-ну.

У політиці, як у боксі, неможливо виграти, не наносячи ударів, що добре продемонстрували нові червоні – блок Юлії Тимошенко. Їх злет є типовим для суспільств на прикордонні між тоталітаризмом та демократією, на тлі зневіри лівого електорату у старих вождях.

Правда, слід віддати належне українському аналогу: за свідченням істориків, ще ніколи черговий мусоліні не був таким зовні привабливим.

Дивно у цій ролі бачити саме Тимошенко – 2 роки тому вона все ж більше була схожа на громадянина, а не популіста, але... Хтось же має все обіцяти всім та дзвеніти про витівки ворогів. Вороги вже призначені. До них записані 8 мільйонів громадян, що проголосували за "голубих". Чи не забагато ворогів?

Зручна теза, що підтримка Януковича у 2004 на Півдні та Сході є лише наслідком забитості і легко розвіється в умовах свободи слова, виявилася хибною – переконання індустріальної України виявилися твердими.

І тепер, здається, багатьом "демократам" треба звикати з думкою, що інші люди – це теж люди. Зі своїми уподобаннями, з якими треба рахуватися. А для цього потрібен лише діалог і кожен, хто від нього відмовляється, виглядає, м'яко кажучи, неадекватно.

Взагалі ситуація малооптимістична. Обидва варіанти коаліції – "помаранчевий" і "прагматичний" – виглядають настільки нереальними, що, здається, самим учасникам переговорів цікаво, чим все скінчиться.

Вибір між раціональною ідеєю об'єднати Україну та емоційною тезою про відновлення помаранчевої команди рівнозначний загадці, що ймовірніше: перевиховання злодіїв чи ушляхетнення пройдисвітів. У принципі, і те й інше можливе, проте, поки не побачиш – не повіриш.

Розкручуваний зараз союз "наших" з регіонами звучав би логічно та чудово, якби він міг бути українським. Як би він взагалі міг бути. Бо як патріотам будувати відносини з людьми, які не можуть визначити своє ставлення до будь-чого, не з'ясувавши перед цим думку московської преси.

Які вже і стараються, та все одно не можуть позбутися клінічного українофобства у світосприйнятті. Які навіть самим собі не можуть пояснити своє дебільне небажання інтеграції в Європу. Які чимдуж засуджують відстоювання національних інтересів українськими дипломатами, обурюючись твердою позицією Києва у стосунках з Росією. Може це змінитися до навпаки? Теоретично, так. Практично - хотілося б дожити.

Другий варіант, "відродження команди Майдану", як не гірко, не менш примарний, бо повторювати невдале – дурити себе. Сама собою напрошується приказка про граблі, на які не варто наступати двічі.

Схильність перших осіб БЮТ до пародій на істину – погане тло для довіри. Шал їхніх виступів незмінно залишає відчуття недорогої вистави, і добре відпрацьована суворість облич все одно не збиває ауру дилетантизму. Дитяча втіха вищим, ніж у "наших", результатом на виборах заважає їм усвідомити, що загальна перемога лишилась не за ними.

Згадується старий кавеенівський жарт: "Вчені підрахували, що після різкого підняття рівня світового океану Москва опиниться на глибині аж 347 метрів. А наш Харків - лише 112".

Про виграш у своїх же довго говорити сенсу немає: любителів попси завжди більше, ніж шанувальників аутентики. А ось що з цим результатом робити, Тимошенко треба дуже добре думати. Проте спогади про її прем'єрство та спосіб проведення виборчої кампанії, як і заяви про нове канцлерство, не дають підстав підозрювати її у бажанні дуже добре думати.

Рік тому заяви прем'єрки про перемогу над контрабандою та корупцією внаслідок прекраснодушних кампаній особливо натхненно зустрічали корупціонери, контрабандисти та митники. Дружнім полегшеним сміхом.

Кілька місяців тому "газові" заяви Тимошенко змусили задуматись над пропорціями компетентності та лицемірства в окремо взятій голові. Зараз дуже хотілося б послухати її коментарі стосовно, скажімо, планів "Газпрому" утричі підвищити ціну на газ для супербратньої Білорусі. У контексті її ж недавніх запевнень у можливості збереження низьких цін.

Її козирне гасло боротьби з олігархами змушує з острахом згадувати, що з усіх цивілізованих країн олігархів немає тільки в Білорусі. Отож бо.

Якби наше медіа-середовище мало найменші ознаки професійності, то кожна прес-конференція лідерки БЮТ починалася б з питань про докази закрученого нею "корупційного" скандалу без корупції. Аж до доведення у суді або вибачень ініціаторки там же. Чи після виборів побрехеньки анулюються?

Щоправда, більшість українських журналістів підтверджують чиєсь дотепне спостереження, що й вони брешуть, щоби жити, а живуть, щоб брехати, тому їм не до цього.

З таким багажем Юлії В. розраховувати на повернення на попередню посаду було б дуже наївно. Принаймні, зараз – хіба що після лоботомії, надто багато неправди за спиною. Можна певний час обдурювати всіх та весь час обдурювати кількох, але не можна весь час обдурювати всіх. Тим більш з командою, члени якої нагадують персонажів коміксів. Та й принципової різниці між, наприклад, Шкілем і Чорноволом на диво небагато.

Шанси на демократичну коаліцію? За теорією ймовірності, вони все ж таки є. Одного разу, у 2004 році, Тимошенко вже порушила споконвічну українську традицію та очікування кучмівських стратегів і замість того, щоб стати ще одним конкурентом Ющенка у поході за президентською булавою, стала одним з найактивніших творців його перемоги. Може, і зараз десь у її душі, серці, животі ворухнеться щось таке... Хто їх, жінок, знає.

Прикро лише, що так важко потенційні провідники нації усвідомлюють річ, яку інстинктивно знає кожен шмаркатий пацан: не можна бити по своїх під час бійки з чужими. Те, як нас відпрацьовує Росія, цілком вже можна характеризувати як холодну війну, але тої єдності, що у схожих випадках виникає у поляків, китайців чи грузинів, у нас чомусь годі чекати.

Не дарма ролик-заклинання за підписом Ющенка "Думай по-українськи" зник з телеекранів без особливого ефекту. Поки що це те саме, що проповідувати Слово Боже серед папуасів – можливо, хтось і навернеться у віру, але скоріше з'їдять.

Отже, попереду розв'язка дуже заплутаного сюжету. Попередні проблеми Ющенко відносно спокійно вирішував, до чого вже всі звикли, що категорично не влаштовує опонентів. Хоч і ясно, що все буде, як треба, та все одно, мандраж присутній.

Тішить одне: точно закінчується час, коли рішення приймалися у дуже вузькому колі обмежених людей. І дуже добре, що муки народження коаліції проходять через громадську свідомість, а не просто вирішуються дядьком, тіткою і дідом.

Бо, зрештою, чого я маю вірити на слово Морозу, який колись чомусь вирішив, що подерта минулим країна, надто далека від патріотичної монолітності, у принципі може керуватися парламентським колгоспом?

Або будь-кому, хто навряд чи має підстави вважати себе розумнішим за інших тільки тому, що він навчився навіть повні нісенітниці плести з державницьким виразом їдала, й депутатський значок не знімає і в лазні.

Ситуація королівського вибору "Стратити не можна помилувати" у нас зараз трансформувалася у "Возз'єднуватися не можна роз'єднуватися". Кому ставитиме президент. Не треба було Тимошенко обзивати його англійською королевою.